Михайло ГРИНИШИН: «Розпалюємо вогник українства»

3e0e31d030b25723e0c80b40447d95afУ Слов’янську прізвище підполковника Михайла Степановича Гринишина багатьом його жителям добре відоме. Михайлу Степановичу вдалося не лише позитивно налаштувати його мешканців щодо розквартированих тут військових, а й зав’язати міцну дружбу військової частини з громадським активом та навчальними закладами.

Він не втомлювався прокладати такий собі міст між захисниками та жителями, із завзяттям розповідав про свою рідну Львівщину, дарував книги українською мовою, брав участь майже у всіх міських патріотично-краєзнавчих заходах, відвідав, мабуть, усі навчальні заклади, почав дописувати статті спочатку до місцевих, а потім й до обласних газет (за що отримав звання «Почесного краєзнавця Донеччини»), нарешті – став загальним улюбленцем за простий, доступний, відвертий характер. Кожен, хто зустрічав його завжди усміхнене обличчя, наче якийсь тягар з душі знімав.

А який же життєвий шлях за плечима підполковника? Після закінчення середньої школи працював робітником на взуттєвій фабриці. В подальшому – строкова військова служба. Закінчив Орджонікідзевське вище військове командне училище МВС СРСР за спеціальністю «офіцер мотострілецьких військ з загальною вищою освітою, вчитель початкової військової підготовки» та правничий факультет Львівського держуніверситету ім. Івана Франка.

Тривалий час проходив військову службу на офіцерських посадах на Уралі, республіках Закавказзя, виконував службово – бойові завдання в Нагорному Карабасі, Середній Азії під час міжнаціональних конфліктів. На даний час – військовий пенсіонер

У зв’язку з військовим конфліктом та окупацією частини української території Російською Федерацією призваний по мобілізації до лав Національної гвардії України, де більше року в складі військової частини № 3035 виконував обов’язки заступника командира по роботі з особовим складом в зоні АТО. І ми можемо впевнено завірити читачів, що виконував сумлінно, бо по іншому ця скромна людина не може.

Багато уваги пан підполковник приділяв відродженню української мови на Донеччині. Надаємо його роздуми про українську мову:

«Все починається з дитинства. Батьки працюючи службовцями у військовій частині дислокованій у Львівській області деколи в родинному колі наголошували про те, як важливо для кожної людини берегти своє коріння, свою культуру, пам’ятати своїх предків, берегти свою мову, яка є як певний ідентифікатор кожного з нас в цьому розмаїтому світі. Такі розмови мали місце особливо тоді, коли працівники військової частини з числа місцевих жителів святкували Різдво, Великдень, а кадровий контингент цієї частини виконував обов’язки «атеїстів» і не мав такої можливості, в тому числі, і права на такі дії, адже був Радянський Союз. І таке протиріччя було явним, показовим, і давало ґрунт до розмов, але розмов не публічних, а в межах родинного кола, в силу тих обставин, страхів, чи інших міркувань, які мали тоді батьки. А пам’ять про закатованого, а потім розстріляного брата батька у 1947 році була одним з аргументів таких страхів.

Такі розмови часто провокувалися діями тих чи інших офіцерів чи надстроковиків, які будучи українцями за походженням, місцевими жителями, але віддавали своїх діток до російської школи, не розмовляли вдома, в побуті рідною мовою, поза службою, хоча жили серед українців, були ними за суттю та своїм походженням. Але були й інші українці, які діяли по іншому. З дитинства пригадуються слова батька про те, що заступник командира військової частини родом з Полтавщини своїх двох синів віддав до школи з українською мовою викладання, хоча це не було так зручно, тому що автобус військової частини забезпечував доїзд до школи і в протилежному напрямку для дітей військовослужбовців тільки до школи з російською мовою викладання в районний центр. А до української школи треба було змінювати маршрут і такий маршрут не забезпечувався військовою частиною. З захопленням говорив батько про те, який мудрий цей офіцер, високоосвічений, далекоглядний, і яким дріб’язковим і жалюгідним був цей напівосвічений надстроковець, який на своїй землі, будучи місцевим жителем, відмовляв своїй дитині отримати освіту рідною мовою, мовою своїх предків.

Ці роздуми, думки, які напевне,за щоденними клопотами були дуже рідкісними, запали мені в душу. Можливо тому, за все своє доросле життя намагався пам’ятати про своє походження і свою культуру, мову, яка є невід’ємною культурою людської цивілізації. Можливо тому, вивчивши російську, і користуючись нею як службовою, не забував свою рідну поза службою. Можливо ця любов до самого себе і спонукала мене на початку 90-х повернутися на свою Батьківщину.

Ще до служби по мобілізації через засоби масової інформації чув дуже багато про тих донецьких, луганських, які нібито продалися Росії, відмовилися від своєї прадавньої культури, і мають схильність до Росії, відмовляються від усього українського.

Десь на підсвідому рівні не було відповіді на запитання: Чому українці Луганщини та Донеччини, які на референдумі 1991 року 1 грудня проголосували за Україну, за українство, за свою ідентичність, відповідно не менше 83% сьогодні хочуть в Росію? Як не було відповіді: Чому росіяни хочуть рідної мови, а українці відмовляються від своєї? Чому євреї відтворили свою мертву мову, а українці обкладають український простір найбільшими податками?

І відповіді на ці запитання знайшов, спілкуючись з цим багатостраждальним, самобутнім, талановитим народом, ім’я якому українці Донеччини. Саме спілкування з ними очевидно підтвердило, що багатонаціональне населення краю, як було так і є на 84% схильне до України, є українцями і ними хочуть бути завжди. Але є окупація. Окупація у всіх сферах життєдіяльності, окупація і військова, яку здійснювала і здійснює Російська Федерація, перейшовши кордони і, нехтуючи міжнародними правилами і законами. Як проінформували місцеві жителі Слов’янська не було мітингу, не було волевиявлення народу, а був жорсткий, чіткий захват влади чужинцями у місті Слов’янську.

Окупація принесла до Донецького краю спустошення, смерті, каліцтво, та інші нещастя, які завжди несе за собою «руський мір». І можливо тому книга «Документи про заборону української мови ( ХV11 –XXст.)» Ніни Вірченко, доктора фізико – математичних наук, професора, видана з допомогою мецената патріота підприємця з Дрогобицького краю п. Миколи Походжай, впорядкована в тому числі і мною, знайшла такий позитивний відгук серед населення, і стала тим вогником українства, який ще треба і треба підтримувати, щоб кожний з нас українців став поважати, любити себе і свою багатостраждальну Україну».

У листопаді 2016 року підполковник Гринишин М.С. разом із підопічними був демобілізований. Відео з місцевих новин, де він по-батьківські надавав поради кожному військовослужбовцю, передивилися багато слов’янців.

Хочеться вірити, що ті зелені паростки любові до всього українського порадують мешканців міста щедрим урожаєм! Тим більше, що зв’язок із Михайлом Степановичем вони підтримують постійно!


Тетяна ЛИСАК, голова Слов’янського осередку Національної спілки

краєзнавців України.


 

Ще схожі публікації:

Часопис “Донеччина” від 20 січня 2018 року № 1 (15981)
Підсумовуючи тему Шевченкіани на Донеччині, хотів би зауважити: попередня влада за останні 20 років витратила мільйони державних гривень на популяризацію в краї Дж.Юза, Стаханова чи московської Святог...
СЛОВ’ЯНСЬК- СТАНЦІЯ ІСТОРИЧНА
    Ім’я Віктора Скрипника, ветерана журналістики, Почесного краєзнавця України добре відоме нашим землякам. З-під його пера вийшли сотні статей, десятки книг про історію Слов’янщини, про відомих л...
ГЕРОЇ «ДОНБАСІЇ» СЕРЕД НАС
У Слов’янську в рамках відзначення Дня журналіста у центральній міській бібліотеці ім. Михайла Петренка відбулася презентація нової книжки члена НСЖУ, почесного краєзнавця України Ігоря Зоца. Вітаюч...
Донецький вимір Биківнянської трагедії. Поет – есперантист Погорєлов Дмитро Іпатійович
Серед багатьох постатей, що поховані у Биківнянському лісі на території колишньої спецділянки НКВС у 1937-1941 роки, можна виокремити постать поета – есперантиста Дмитра Іпатійовича Погорєлова, уродж...
ЖИВУЧІ  МІФИ ПРО РІДНИЙ КРАЙ
Не так давно на телеканалі «Капрі» показали сюжет про святкування 333-ї річниці села Золотий колодязь Добропільського району. 333 роки – це відверта вигадка, так як ця дата не підтверджена жодним істо...
Про найголовніше
На завершальній прес-конференції 2010 року голова ОДА Анатолій Близнюк разом зі своїми заступниками зустрілися з журналістами, щоб розповісти про підсумки роботи області та намічені цілі. Кожен із при...

The Author

ArtemenKo

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme