НАВІТЬ ДВОЄ МОЖУТ БАГАТО

(ПРО ЛИСТИ НЕБАЙДУЖИХ І НАРОДЖЕННЯ НОВОЇ КРАЇНИ)

«Один десантник може багато; два десантники можуть все!» – цей вислів пам’ятаю ще з дитинства. Була колись така патріотична серія передач про радянських десантників. Може, й перебільшували автори можливості елітних підрозділів радянських Збройних Сил, але тогочасних підлітків така формула, така постановка питання неабияк мобілізувала. Відбою не було від бажаючих служити в десантних військах! Двоє – це ніби небагато.

Але не слід применшувати можливості двох ситуативних українських однодумців. Після весняного донецького «десанту» на Прикарпаття, вже дає свої плоди нова акція по зближенню молоді Галичини і Донбасу. Авторами ідеї стали біженка з Антрациту Ольга Золотарьова, яка тепер мешкає в Коломиї та маріупольська активістка Оксана Стоміна.

«Ми переоцінюємо цінності, ми порушуємо питання і маємо право на відповіді. Нам є що сказати і є про що запитати себе і Бога, друзів і недругів, близьких і далеких для нас людей. Втілити емоції в слова, вихлюпнути їх на папір, задати питання, що накопичилися за три останні роки, а головне – зробити крок назустріч один одному – ось сенс нового соціального і літературного проекту «Листи з Заходу. Листи зі Сходу». Так пояснюють волонтерки сенс задуманої патріотичної акції.

Їх лише двоє, але ж як працюють, який матеріал зібрали!

Відгукнулися різні люди – як донецькі, так і корінні прикарпатці. А також ті вихідці з Луганщини і Донеччини, які опинилися в Коломиї. Хтось підписався власним прізвищем, хтось псевдонімом. Адже обережність на сході досі не зайва. Хтось пише роздратовано, а хтось підійшов до написання листа по-філософськи. Ірина Костюк, звертаючись до самого Путіна, запитує: «Ти визнаєш, що зруйнував мою сім’ю, підло повівся з моїми почуттями? Нас у місті було багато – тих, хто вголос висловлював свою думку, але згодом наше коло звузилося до одиниць… По нашій землі проїхали ворожі танки, спочатку вночі, а потім і серед білого дня. Почали снувати машини з вантажем «200», і тоді стало ясно – це війна. Дочка просила і плакала: «мамуся, я хочу жити…». Ти від своїх дітей колись чув такі слова? Страх за життя примусив нас тікати. Ми їхали через блок-пости сепаратистів і бачили їхні п’яні і злі пики. Саме з твоєї хіті сатанинської увесь цей непотріб опинився в центрі мого міста. Це ти так прийшов мене захищати?»

Листи інших людей цінні тим, що не позбавлені гумору, і у них зафіксовано багато цікавих деталей. Валентина Ростова описала лише маленький епізод війни, але він дуже важливий: «…ждем, пока подойдет наша очередь показывать документы. И вдруг молодой парень в военной форме, который их проверяет, светлеет лицом: «Ну, треба ж… А це хто такий гарний?» Это наш пес Ричард тянется к нему через открытое стекло машины – поцеловаться… Он от природы очень обаятельный и любит абсолютно всех в мире.«Так ты Ричард? – весело переспрашивает солдат. – А я – Іван!». И тут к нашей машине спешит другой проверяющий с автоматом наперевес: «Стійте, стійте, і я подивитися хочу!». И тоже радостно целуется с нашим Ричардом… На земле этих парней мир. Их домашние не прячутся во время обстрелов в подвалах. Но они пришли туда, где идет война. Пришли сюда, чтобы защитить мир. Спасибо вам, мальчики…»

А ось щира сповідь Діани Веллс: «В момент всеобщей паники, в августе 2014 года, в соцсетях появилось предложение собраться на митинг. У меня возникло ощущение, что это самое важное, что я могу сделать на данный момент. Там собрались люди, которые не могли молчать, которые хотели выразить свою гражданскую позицию. Мы пели государственный гимн, засверкавший теперь особыми красками. Слова, в мирное время отдающие пессимизмом, в неспокойный период вселяли надежду – ведь мы живы, а с нами и слава, и воля… Воодушевление от единого порыва, чувство глубокой общности и родства, осознание себя частью нации! Мы пришли на площадь, заявить о своей решимости бороться за себя и за свою страну. Может, именно тогда Мариуполь перестал быть безликим городом у моря, и обрёл свою индивидуальность?»

А хіба можна без хвилювання читати рядки Юлії Стоміної: «2014-й год научил меня ничего не планировать, вздрагивать от любого звука, начинать день с новостей. 2014-й год лишил меня части старых друзей, но преподнес новых, одарил единомышленниками. А еще он подарил мне очень близкого человека — мою свекровь. Спустя почти двадцать лет со дня знакомства, нас сблизила, связала эта война. Мы оказались на одной волне, по одну сторону баррикад, с общими страхами и общими надеждами. Именно тогда я полюбила маму моего мужа. Старушку, собирающую закатки хлопцам-защитникам. Человека, пережившего вторую мировую в детстве и столкнувшегося с «братской любовью» в старости… Ее натруженные руки. Ее изрезанное морщинами лицо. Ее заботу. Ее тепло. Ее любовь к Украине. Я впитывала в себя ее знания и ее опыт. Мы были с ней заодно, и все прошлые, мирные разногласия уже не имели значения… Увы, мама мужа стала одной из тысяч украинцев, которые так и не узнали, чем закончится эта война…». Юлія закінчує свого листа українською:

«Чуєш, мамо? Я впевнена, ти чуєш мої думки! Час від часу я розмовляю з тобою подумки… Я переповідаю тобі новини та ділюся з тобою успіхами твоїх онуків. Я вірю, що одного дня, зовсім скоро, я розповім тобі про нашу перемогу. Вдивляючись в безкрає море, прислухаючись до мелодії хвиль, я розповім тобі про мир. Про розквіт України. Та обов’язково, про мої плани на майбутнє…»

 

Листи друкуватимуть газети Прикарпаття і Донбасу. Отже, маленький патріотичний маріупольський «десант» в Коломию, що відбувся в середині квітня, має непогане продовження. Зверніть увагу: біля «витоків» акції (можливо, колись вона стане всеукраїнською) лише двоє людей. Ви пригадали мантру радянських десантників? А наші волонтери чим гірші? Тим паче, що вони точно не імпортуватимуть війну. Бо їхні душі завжди прагнули миру й любові – а це капітал європейський, навіть вселенський… Тож щиро подякуймо усім, хто на фронті і в тилу сприяє народженню нової української нації.


Сергій ЛАЩЕНКО


 

Ще схожі публікації:

Павло Кущ - лауреат престижної премії
За результатами таємного голосування у Держкомтелерадіо членів Комітету з присудження премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за літературно - мис тецькі твори для дітей і юнацтва за...
"Донеччина" від 8 липня 2016 року № 24 (15915)
Ситуація довкола телевежі на горі Карачун – дуже показовий факт стосовно ситуації в цілому, в якій тривалий час перебувають українські телебачення, радіомовлення та друковані ЗМІ на Донбасі. «У нас і ...
«П’ята колона» – символ Донбасу. Недовизволені території
  Нещодавно на Донеччині стався вже звичний і майже пересічний випадок – вигулькнув черговий «косяк» представників місцевої влади. Керівникам області довелося відмінити тендер на закупівлю 120...
“Донеччина” від 28 вересня 2016 року № 35 (15926)
У розпал воєнних дій на території Донецької області улітку 2014 року вихованці шкіл-інтернатів та дитячих будинків – діти сироти та діти позбавлені батьківського піклування з тимчасово окупованих те...
На екскурсію в Соледар
Незабутні враження отримали мобілізовані військовослужбовці військової частини 3035 від екскурсії до міста Соледар на соляні шахти, що була організована за ініціативи підполковника Ярослава Янушкевича...
Валерій Романько отримав заслужену нагороду
Цими днями заступник голови Верховної Ради України Ірина Геращенко в урочистій обстановці вручила нагороди працівникам бюджетної сфери Донецької області. Серед нагороджених – доцент Донбаського держав...

The Author

Сергій ЛАЩЕНКО

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme