НАВІТЬ ДВОЄ МОЖУТ БАГАТО

(ПРО ЛИСТИ НЕБАЙДУЖИХ І НАРОДЖЕННЯ НОВОЇ КРАЇНИ)

«Один десантник може багато; два десантники можуть все!» – цей вислів пам’ятаю ще з дитинства. Була колись така патріотична серія передач про радянських десантників. Може, й перебільшували автори можливості елітних підрозділів радянських Збройних Сил, але тогочасних підлітків така формула, така постановка питання неабияк мобілізувала. Відбою не було від бажаючих служити в десантних військах! Двоє – це ніби небагато.

Але не слід применшувати можливості двох ситуативних українських однодумців. Після весняного донецького «десанту» на Прикарпаття, вже дає свої плоди нова акція по зближенню молоді Галичини і Донбасу. Авторами ідеї стали біженка з Антрациту Ольга Золотарьова, яка тепер мешкає в Коломиї та маріупольська активістка Оксана Стоміна.

«Ми переоцінюємо цінності, ми порушуємо питання і маємо право на відповіді. Нам є що сказати і є про що запитати себе і Бога, друзів і недругів, близьких і далеких для нас людей. Втілити емоції в слова, вихлюпнути їх на папір, задати питання, що накопичилися за три останні роки, а головне – зробити крок назустріч один одному – ось сенс нового соціального і літературного проекту «Листи з Заходу. Листи зі Сходу». Так пояснюють волонтерки сенс задуманої патріотичної акції.

Їх лише двоє, але ж як працюють, який матеріал зібрали!

Відгукнулися різні люди – як донецькі, так і корінні прикарпатці. А також ті вихідці з Луганщини і Донеччини, які опинилися в Коломиї. Хтось підписався власним прізвищем, хтось псевдонімом. Адже обережність на сході досі не зайва. Хтось пише роздратовано, а хтось підійшов до написання листа по-філософськи. Ірина Костюк, звертаючись до самого Путіна, запитує: «Ти визнаєш, що зруйнував мою сім’ю, підло повівся з моїми почуттями? Нас у місті було багато – тих, хто вголос висловлював свою думку, але згодом наше коло звузилося до одиниць… По нашій землі проїхали ворожі танки, спочатку вночі, а потім і серед білого дня. Почали снувати машини з вантажем «200», і тоді стало ясно – це війна. Дочка просила і плакала: «мамуся, я хочу жити…». Ти від своїх дітей колись чув такі слова? Страх за життя примусив нас тікати. Ми їхали через блок-пости сепаратистів і бачили їхні п’яні і злі пики. Саме з твоєї хіті сатанинської увесь цей непотріб опинився в центрі мого міста. Це ти так прийшов мене захищати?»

Листи інших людей цінні тим, що не позбавлені гумору, і у них зафіксовано багато цікавих деталей. Валентина Ростова описала лише маленький епізод війни, але він дуже важливий: «…ждем, пока подойдет наша очередь показывать документы. И вдруг молодой парень в военной форме, который их проверяет, светлеет лицом: «Ну, треба ж… А це хто такий гарний?» Это наш пес Ричард тянется к нему через открытое стекло машины – поцеловаться… Он от природы очень обаятельный и любит абсолютно всех в мире.«Так ты Ричард? – весело переспрашивает солдат. – А я – Іван!». И тут к нашей машине спешит другой проверяющий с автоматом наперевес: «Стійте, стійте, і я подивитися хочу!». И тоже радостно целуется с нашим Ричардом… На земле этих парней мир. Их домашние не прячутся во время обстрелов в подвалах. Но они пришли туда, где идет война. Пришли сюда, чтобы защитить мир. Спасибо вам, мальчики…»

А ось щира сповідь Діани Веллс: «В момент всеобщей паники, в августе 2014 года, в соцсетях появилось предложение собраться на митинг. У меня возникло ощущение, что это самое важное, что я могу сделать на данный момент. Там собрались люди, которые не могли молчать, которые хотели выразить свою гражданскую позицию. Мы пели государственный гимн, засверкавший теперь особыми красками. Слова, в мирное время отдающие пессимизмом, в неспокойный период вселяли надежду – ведь мы живы, а с нами и слава, и воля… Воодушевление от единого порыва, чувство глубокой общности и родства, осознание себя частью нации! Мы пришли на площадь, заявить о своей решимости бороться за себя и за свою страну. Может, именно тогда Мариуполь перестал быть безликим городом у моря, и обрёл свою индивидуальность?»

А хіба можна без хвилювання читати рядки Юлії Стоміної: «2014-й год научил меня ничего не планировать, вздрагивать от любого звука, начинать день с новостей. 2014-й год лишил меня части старых друзей, но преподнес новых, одарил единомышленниками. А еще он подарил мне очень близкого человека — мою свекровь. Спустя почти двадцать лет со дня знакомства, нас сблизила, связала эта война. Мы оказались на одной волне, по одну сторону баррикад, с общими страхами и общими надеждами. Именно тогда я полюбила маму моего мужа. Старушку, собирающую закатки хлопцам-защитникам. Человека, пережившего вторую мировую в детстве и столкнувшегося с «братской любовью» в старости… Ее натруженные руки. Ее изрезанное морщинами лицо. Ее заботу. Ее тепло. Ее любовь к Украине. Я впитывала в себя ее знания и ее опыт. Мы были с ней заодно, и все прошлые, мирные разногласия уже не имели значения… Увы, мама мужа стала одной из тысяч украинцев, которые так и не узнали, чем закончится эта война…». Юлія закінчує свого листа українською:

«Чуєш, мамо? Я впевнена, ти чуєш мої думки! Час від часу я розмовляю з тобою подумки… Я переповідаю тобі новини та ділюся з тобою успіхами твоїх онуків. Я вірю, що одного дня, зовсім скоро, я розповім тобі про нашу перемогу. Вдивляючись в безкрає море, прислухаючись до мелодії хвиль, я розповім тобі про мир. Про розквіт України. Та обов’язково, про мої плани на майбутнє…»

 

Листи друкуватимуть газети Прикарпаття і Донбасу. Отже, маленький патріотичний маріупольський «десант» в Коломию, що відбувся в середині квітня, має непогане продовження. Зверніть увагу: біля «витоків» акції (можливо, колись вона стане всеукраїнською) лише двоє людей. Ви пригадали мантру радянських десантників? А наші волонтери чим гірші? Тим паче, що вони точно не імпортуватимуть війну. Бо їхні душі завжди прагнули миру й любові – а це капітал європейський, навіть вселенський… Тож щиро подякуймо усім, хто на фронті і в тилу сприяє народженню нової української нації.


Сергій ЛАЩЕНКО


 

Ще схожі публікації:

НАРИС ПРО МАРШАЛА
У травні минає 110 років від дня народження двічі Героя Радянського Союзу, Маршала Радянського Союзу К.С.Москаленка   Перебираючи нещодавно домашню бібліотечку, взяв до рук  книжку "Дороги храбр...
ПАМ’ЯТНИК АВТОРУ «ЩЕДРИКА»
Цими днями у Покровську урочисто відкрили пам’ятник видатному українському композитору Миколі Леонтовичу,автору знаменитої   різдвяної колядки «Щедрик». І хоча уродженець Вінниччини як хоровий дириген...
Сонячні кола Анатолія Гливи
Своє перше десятиліття Анатолій Глива мав відзначити 23 червня 1941 р. Не вдалося. І свято, і мрії зруйнували фашисти. Вранці 22 червня вони бомбили не лише Київ, а й Васильків, де жила сім'я Гливи. О...
Україна в нас одна
Кажуть, сучасні люди байдужі до всього. Не думаю. Просто більшість втомлена нескінченними скандалами на олімпі влади й тихо виживає, спрямовуючи сили на виховання дітей – майбутнього країни. Але якою ...
Часопис “Донеччина” від 6 січня 2017 року № 1 (15939)
Мій добрий знайомий із селища Черкаське, що на Слов’янщині, попросив знайти книжку «Подлая война». Пригадав, що кілька місяців тому в Центральній бібліотеці Слов’янська Павло Амітов – письменник, журн...
Фермер Попов: «Що землі віддав, те і твоє»
З діда – прадіда живуть Попови на врожайних чорноземах у Коровому Яру. Десь четвертина його корінних жителів носить це прізвище. Батько Миколи Степановича Попова – Степан Іванович – правофланговий мех...

The Author

Сергій ЛАЩЕНКО

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme