Загальновідомим є факт звернення Олекси Тихого до редакції газети «Радянська Донеччина» зі статтею «Роздуми про долю української мови та культури в Донецькій області» далекого 1971-го року. Але тільки через двадцять років з’явилися подробиці. Стаття потрапила у відділ листів до Миколи Непрана, який власне і зустрічався з автором. А через шість років Непрана в якості свідка залучали до суду над вчителем, який уже відбував покарання. Було це в розпал застою і ніякого розголосу у справі й бути не могло. Можливо про долю Тихого знав тодішній редактор, а журналісти звісно ні.
Потрапивши в колектив «Радянської Донеччини» в 1985 році, я почував у свої 23 роки неофітом серед помітно старших, досвідченіших і в більшості партійних журналістів. Утвердитися в колективі з понад півсотнею працівників можна було тільки за рахунок журналістської майстерності. Тому я не цурався підземних репортажів, шахтарських похоронів і страйків і навчився спілкуватися з роботящим донецьким людом…
Тут треба зазначити, що не тільки через проголошену перебудову, а й раніше в «Радянці» не тільки писали – розмовляли виключно українською. Було це без примусу, бо яка ж українська газета без природного середовища. Приклад подавав шеф -– Петро Новиков на всіх масових зібраннях і в партійних органах виступав українською,навіть у присутності представників московського ЦК мову не змінював. Так само Петро Васильович поводив себе і на громадській посаді голови облорганізації Спілки журналістів – тільки українською.
Зрозуміло, газета за радянських часів ніколи не виходила за певні рамки, а від колег ніяких дисидентських висловлювань чути не доводилося. І про долю Олекси Тихого дізнався вже з проголошенням Незалежності, як і про те, що деякі мої колеги колись зустрічалися на той час з автором, переслідуваним радянським режимом через його стурбованість долею української мови. Власне такою людиною запам’ятав Тихого і Микола Непран, спокійний і розсудливий, повсюдно україномовний чоловік . Але ніяких спогадів про це він не залишив.
Наразі маємо низку питань, звернутих у минуле: чи міг журналіст чимось зарадити переслідуваному системою автору, чи могла газета обкому партії в 1971році надрукувати статтю про незгоду з діяльністю цієї партії? Тут може бути тільки одна відповідь.
Чи стало звернення до редакції причиною арешту автора допису через шість років? Певно що так вкупі з іншими. Чи відчували мої попередники певну відповідальність за долю одного із своїх читачів і репресованого системою автора? Певно, що теж так, хоча ніхто з колег не горів бажанням згадувати ті часи.
І, нарешті, які висновки зробило моє покоління. Відповідь на шпальтах «Донеччини», починаючи з того моменту, як оновили газету, позбувшись радянщини і певного впливу малоукраїнської, а після 2004-го відверто проросійської влади в Донецьку та області.
А чималий перелік публікацій «Донеччини» про правозахисника з Дружківки треба почати зі статті колишнього політв’язня Петра Лавріва під назвою «За що загинув Олекса Тихий», що вийшла 11 травня 1994 року. За рік Петро Лаврів у статті «Наші видатні земляки» знову повертається до постаті побратима (12.09.1995), а земляк мовознавця поет Юрій Доценко звертає увагу влади на необхідність гідного пошанування пам’яті правозахисника у статті під промовистим заголовком «Тихо довкіл Тихого»(27.06.1995).
Надалі газета постійно нагадує про борця, друкуючи статті таких відомих на Донеччині людей як Марія Олійник, Володимир Півень, Олег Орач (2001р), Анатолій Федь, Людмила Огнєва, Валерій Романько та інших.
Газета в єдино можливий для себе спосіб – інформаційно – підтримувала зусилля Товариства імені Олекси Тихого на чолі з Євгеном Шаповаловим, надавала свої шпальти всім патріотично налаштованим землякам.
І наостанок. Коли навесні 2014-го Донецьком уже безперешкодно бігали підготовлені Росією бойовики з автоматами, обласна влада пішла у підпілля, міська здалася окупантам, а Ахметов «гудів» за межами області, до мене зателефонував добрий товариш і відомий науковець з пропозицією рятувати щось з редакційного архіву Тихого. Це було несподівано, адже ніяких слідів звернень до газети Олексія Івановича не залишилося ще 30 років тому. Все мабуть підчистили тоді, коли відбувався неправедний радянський суд. Я про це і сказав колезі, а сам подумав: нам би нинішній архів врятувати…
Але не судилося. Вже через кілька тижнів проросійські терористи знищили офіс газети «Донеччина»… Ні архіву з газетами від 1945-року, ні бібліотеки з книгами Олекси Тихого, Василя Стуса, Левка Лук’яненка, Івана Дзюби, Володимира Винниченка… В деяких кабінетах книги горіли, варвари мабуть грілися взимку…
Проте ми залишаємося оптимістами, адже малу батьківщину Тихого вдалося відвоювати. Повернемо і Донецьк: українські сліди там лишилися і нічого, що на попелищі. Не вигоріли б душі людей по обидва боки нав’язаної нам Росією війни.
Ігор ЗОЦ
Ще схожі публікації:
Нещодавно Львів прийняв чергову групу мешканців Півдня та Сходу України, котрі отримали тимчасовий прихисток на теренах Галичини. Серед них – і дві сім’ї шахтарів із Донбасу, які зазнали тортур в поло...
22 січня у Костянтинівському ліцеї відбулося кілька виховних тематичних заходів, присвячених Дню Соборності та Свободи України Ліцеїсти ще раз доторкнулися до сторінок історії нашої країни на годин...
Цими днями у Покровську урочисто відкрили пам’ятник видатному українському композитору Миколі Леонтовичу,автору знаменитої різдвяної колядки «Щедрик». І хоча уродженець Вінниччини як хоровий дириген...
У Покровську (Красноармійську) деякі багатоповерхові будинки художники-волонтери з Дніпропетровщини прикрасили національним орнаментом, портретами українських патріотів та цитатами з їхніх творів. Так...
Донбаський соціум, не дивлячись на свою, начебто, індиферентність, уважно слідкує за діями і київської, і особливо своєї донецької влади. Кожна неправильна дія, навіть непродумане сказане слово – зниж...
Нині питання патріотичного виховання в Україні - нагальна потреба. Адже всі ми сьогодні бачимо наслідок формального ставлення до патріотизму. Від України відтяли Крим, тривають військові дії на Донбас...
