Олекса Тихий. Слід на попелищі

 

 

Загальновідомим є факт звернення Олекси Тихого до редакції газети «Радянська Донеччина» зі статтею «Роздуми про долю української мови та культури в Донецькій області» далекого 1971-го року. Але тільки через двадцять років з’явилися подробиці. Стаття потрапила у відділ листів до Миколи Непрана, який власне і зустрічався з автором. А через шість років Непрана в якості свідка залучали до суду над вчителем, який уже відбував покарання. Було це в розпал застою і ніякого розголосу у справі й бути не могло. Можливо про долю Тихого знав тодішній редактор, а журналісти звісно ні.

Потрапивши в колектив «Радянської Донеччини» в 1985 році, я почував у свої 23 роки неофітом серед помітно старших, досвідченіших і в більшості партійних журналістів. Утвердитися в колективі з понад півсотнею працівників можна було тільки за рахунок журналістської майстерності. Тому я не цурався підземних репортажів, шахтарських похоронів і страйків і навчився спілкуватися з роботящим донецьким людом…

Тут треба зазначити, що не тільки через проголошену перебудову, а й раніше в «Радянці» не тільки писали – розмовляли виключно українською. Було це без примусу, бо яка ж українська газета без природного середовища. Приклад подавав шеф -– Петро Новиков на всіх масових зібраннях і в партійних органах виступав українською,навіть у присутності представників московського ЦК мову не змінював. Так само Петро Васильович поводив себе і на громадській посаді голови облорганізації Спілки журналістів – тільки українською.

Зрозуміло, газета за радянських часів ніколи не виходила за певні рамки, а від колег ніяких дисидентських висловлювань чути не доводилося. І про долю Олекси Тихого дізнався вже з проголошенням Незалежності, як і про те, що деякі мої колеги колись зустрічалися на той час з автором, переслідуваним радянським режимом через його стурбованість долею української мови. Власне такою людиною запам’ятав Тихого і Микола Непран, спокійний і розсудливий, повсюдно україномовний чоловік . Але ніяких спогадів про це він не залишив.

Наразі маємо низку питань, звернутих у минуле: чи міг журналіст чимось зарадити переслідуваному системою автору, чи могла газета обкому партії в 1971році надрукувати статтю про незгоду з діяльністю цієї партії? Тут може бути тільки одна відповідь.

Чи стало звернення до редакції причиною арешту автора допису через шість років? Певно що так вкупі з іншими. Чи відчували мої попередники певну відповідальність за долю одного із своїх читачів і репресованого системою автора? Певно, що теж так, хоча ніхто з колег не горів бажанням згадувати ті часи.

І, нарешті, які висновки зробило моє покоління. Відповідь на шпальтах «Донеччини», починаючи з того моменту, як оновили газету, позбувшись радянщини і певного впливу малоукраїнської, а після 2004-го відверто проросійської влади  в Донецьку та області.

А чималий перелік публікацій «Донеччини» про правозахисника з Дружківки треба почати зі статті колишнього політв’язня Петра Лавріва під назвою «За що загинув Олекса Тихий», що вийшла 11 травня 1994 року. За рік Петро Лаврів у статті «Наші видатні земляки» знову повертається до постаті побратима (12.09.1995), а земляк мовознавця поет Юрій Доценко звертає увагу влади на необхідність гідного пошанування пам’яті правозахисника у статті під промовистим заголовком «Тихо довкіл Тихого»(27.06.1995).

Надалі газета постійно нагадує про борця, друкуючи статті таких відомих на Донеччині людей як Марія Олійник, Володимир Півень, Олег Орач (2001р), Анатолій Федь, Людмила Огнєва, Валерій Романько та інших.

Газета в єдино можливий для себе спосіб – інформаційно – підтримувала зусилля Товариства імені Олекси Тихого на чолі з Євгеном Шаповаловим, надавала свої шпальти всім патріотично налаштованим землякам.

І наостанок. Коли навесні 2014-го Донецьком уже безперешкодно бігали підготовлені Росією бойовики з автоматами, обласна влада пішла у підпілля, міська здалася окупантам, а Ахметов «гудів» за межами області, до мене зателефонував добрий товариш і відомий науковець з пропозицією рятувати щось з редакційного архіву Тихого. Це було несподівано, адже ніяких слідів звернень до газети Олексія Івановича не залишилося ще 30 років тому. Все мабуть підчистили тоді, коли відбувався неправедний радянський суд. Я про це і сказав колезі, а сам подумав: нам би нинішній архів врятувати…

Але не судилося. Вже через кілька тижнів проросійські терористи знищили офіс газети «Донеччина»… Ні архіву з газетами від 1945-року, ні бібліотеки з книгами Олекси Тихого, Василя Стуса, Левка Лук’яненка, Івана Дзюби, Володимира Винниченка… В деяких кабінетах книги горіли, варвари мабуть грілися взимку…

Проте ми залишаємося оптимістами, адже малу батьківщину Тихого вдалося відвоювати. Повернемо і Донецьк: українські сліди там лишилися і нічого, що на попелищі. Не вигоріли б душі людей по обидва боки нав’язаної нам Росією війни.


Ігор ЗОЦ


 

Ще схожі публікації:

“Донеччина” від 23 вересня 2016 року № 34 (15925)
Добропільський район Донеччини – багатий археологічними об’єктами степовий край. Оригінальність розташованих на цій території археологічних об’єктів пояснюється тим, що цей район займає ділянку степу...
«З болем вириваю з серця Україну», Іван Ольховський, Донецьк 2000р.
Серед нотаток із літ минулих, які моя дружина дивом вивезла з окупованого ворогом Донецька – поетичні рядки Івана Ольховського. Минулого століття мабуть лиха доля занесла цього чоловіка з рідної йому ...
Нащадок Великого Кобзаря у Слов'янську
15 березня 2016 року кафедра української мови та літератури ДВНЗ «Донбаський державний педагогічний університет» організувала зустріч із праправнуком Тараса Григоровича Шевченка – Лисенком Миколою Пав...
ЗА ПРАВО БУТИ САМИМ СОБОЮ: міркування про ІІІ конкурс і після нього
Функційне навантаження мови в суспільстві. У сучасному полі Української Держави легко відчутні й пізнавані офіційно проголошувані кроки до посилення функційного навантаження української мови, її утвер...
"Донеччина" від 9 вересня 2016 року № 32 (15923)
Наші дорогі реформатори як проводять реформи? Розповідають, розповідають, розповідають! Обіцяють, обіцяють,обіцяють! Тому ми знайшли свою нішу і запропонували товари, без яких вони, як без рук. Точ...
З людьми і для людей
Стрілка годинника показувала о пів на дев’яту ранку, коли я зайшов до адміністративної споруди Дробишевого. - А де Віктор Миколайович? - цікавлюсь у головного спеціаліста міської ради І.М. Погуляй....

The Author

Ігор ЗОЦ

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme