Шлях сержанта Ісаєва

14292479_10209410041741920_1885213177742886069_nЄвген Ісаєв, сержант 79 десантно-штурмової бригади, брав участь у визволенні Слов’янська. Молодий, гарний хлопець зі щирою усмішкою та просто хороша людина, яка знає що таке честь та доблесть.

Познайомилися ми з Євгеном у Фейсбуці. Він написав замітку, я коментар і почалося наше листування, спілкування.

Йому лише 21, а доля вже неодноразово випробувала його на міцність. Він відправився на фронт під час першої хвилі мобілізації. Інакше вчинити він не міг, адже виховувався в офіцерській родині й з дитинства знав, що захищати Батьківщину – обов’язок кожного чоловіка. Його батько служить, у даний момент знаходиться на передовій. Навіть мати в свій час служила в 1-й аеромобільній бригаді. Рідний брат Олександр прийняв присягу й почав службу по контракту. Батько поважає і цінує вибір синів, тому що зростали вони не офіцерськими синочками, а СИНАМИ ОФІЦЕРА! Євген каже, що у нього найкраща родина і йому добре відомо, що таке офіцерська честь і доблесть. Він каже що, якби все повернулося назад і в нього був би вибір, все одно поступив так само. Ось що він розповідає про себе:

12321323_1004053462993877_6059822733074171783_n«Я народився 5 лютого 1994 року. Мама казала тоді було багато снігу. І вона захотіла пройти пішки до пологового будинку. Потім ми жартували що я ще не народився, а вже любив складнощі.

Моя служба почалася 10 жовтня 2012 року. В легендарній 79 окремій десантно-штурмовій бригаді. Відслуживши строкову службу, я з чистою совістю прийшов додому у запас.

Здавалось, що все, армія позаду. Попереду цивільне життя, університет, робота, сім’я, діти… Але доля розпорядилась інакше… Війна…

І 22 березня 2014 року я повернувся до лав Збройних Сил. Спершу наші позиції знаходилися  на кордоні з окупованим Кримом, потім нас поступово перекидали в сектор проведення, як це називають, Антитерористичної операції. Перші бої, перші втрати…

Я пам’ятаю свій перший бій. Як чорний дим затьмарив небо. Як палали люди і техніка. Як розриви рвали на шмаття тишину. Як  командир кричав, щоб дивилися по секторах. А куди дивитись коли валять з усіх сторін?

На той момент в нас не було класного оснащення і крутих бронежилетів. В нас не було дорогої надійної форми. Все що в нас було це старий добрий камуфляж «Дубок», металева каска (пам’ятаю хлопці називали їх майданівськими). І старий добрий АКС-74. А найголовніше, що в нас було, то віра у те що ми робимо потрібне діло. Що ми не карателі, як нас називали. А що ми ті, хто потрібен простим людям. Кожен раз, коли ми їздили на задачу, виїхавши з табору одразу ж досилали патрон в патронник. Жодного разу не було так щоб виїзд був без обстрілу. По дорозі до «Славіка» (Слов’янськ) як мінімум 2-3 рази з зеленки ловили кулі.

Ми до цього якось вже звикли. Та сприймали це як належне. Мов так і має буде. На війні якось забулось все те що було до неї. Забулось мирне життя.

Було тільки те що зараз. А зараз, це хлопці які стали твоїми братами. Які стали твоєю сім’єю.

Коли почався штурм «Славіка» ми заходили зі сторони населеного пункту Маньки. Там полягли моїх двоє побратимів.

«Лисий» та «Кєда», молоді хлопці… Ще жити та жити. Але в 120-ї міни, яка прилетіла в них ,були на то свої погляди. Сука війна…

15578595_1225122374220317_2560102347512411499_nВдень ми взяли Маньки під жорстоким мінометним обстрілом. Вночі закріпились на позиціях. Тут ми, з лівого флангу працювала 95 аеромобільна бригада. Ми бачили як ті тварюки тікали з міста як раз нам в лапи. Спочатку їх прийняли хлопці з 95 бригади. Я згадую як стою на позиції і бачу що в хлопців там  йде бій. Трасера розсікали небо своїми красками. Дим. Полум’я . Потім пішли і на нас.

Ще пам’ятаю дядю Сашу. Дядя Саша, це місцевий житель. І коли пішов дощ, він дав нам свою палатку. Ми по черзі спали в ній. Хороший він мужик. Його дружина вранці нам принесла яєчню і молоко. Як вдома побував. Приємно було…

Потім «Славік» став нашим. Нас перекинули в інший район.

Район Зеленопілля. Це стала моя остання операція. Мене та ще шість моїх побратимів, які знаходилися поряд, накрило снарядом. Потім ПЕКЛО…

Евакуації не було дев’ять с половиною годин. Постійно обстрілювали. Навіть коли прийшли вертушки і нас погрузили на борти, здавалось би що все, але ні. В небі нас знов почали обстрілювати. Але Бог змилувався над нами. Ми долетіли до госпіталю. Там операція. Потім друга третя, четверта, п’ята…. А зараз?

А зараз я знов служу. Я знову ношу форму. Погони. Звання. Я знову на службі! Все буде ВДВ!

Сержант Ісаєв. 79ОДШБр».

Але це не все. Євген Ісаєв ще є автором гарних віршів.

Ось цей присвячується загиблим десантникам 79 Аеромобільної бригади і усім учасникам АТО:

Горело небо, полыхало,

Асфальт весь кровью был умыт.

Лежали парни молодые,

Предсмертный издавая крик.

Бегите братья, уходите.

А я еще их подержу.

И пулемета громкий залп

Тот вмиг нарушил тишину.

А с неба падали снаряды,

Ровняя их тела с землей.

А матери потом не знали,

Вернулся ли их сын домой.

Ну а другие в то же время,

Что откупились от войны,

Ходили в клубы, напивались,

Не зная чувства стыдобы.

Для них ведь нет вокруг войны,

Для них ведь все это АТО.

Вот только люди погибают,

И их вернуть нам не дано.

И где то там, в ночном том клубе,

В компании, за их столом,

Никто и рюмку ту не выпьет,

Чтоб помянуть всех пацанов.

Всех тех, кто жизни не жалея,

Вперед и шли под дождь свинца.

Всех тех, кто жизни отдавая

Чтоб мирно спали города.

Горело небо, полыхало.

Асфальт весь кровью был умыт.

Лежали парни молодые,

Предсмертный издавая крик.

***

Здесь нет улыбок, радости, веселья.

Вокруг лишь темнота и полный мрак.

И трассера играют в небе,

Движенье, хаос не  впопад.

Здесь тишину в одно мгновенье,

Сменяют взрывы, снова бой…

И в миг один, без размышленья

Становятся ребята в строй.

Вот по позициям разбились,

Держав вокруг все сектора.

И снайпера уж на «кукушке»,

Насчитывают «минуса».

Упал один, второй, десятый.

Но парни жестко держат строй.

За их спиною мать и дети,

За их спиною дом родной.

Свои же жизни не жалея,

Идут они на смертный бой.

И приговаривая тихо,

Я обязательно вернусь живой.

И вот уж дембель долгожданный,

Один из группы он пришел.

Ведь в бой тот злостный, кровожадный,

Он потерял весь свой загон.

Простой парнишка, лет так 20.

А был уже совсем седой…

Ему ТАМ не было так страшно,

Как ехать одному ДОМОЙ…

Пропала радость вся из жизни,

Ушла навеки, навсегда,

С войны вернулось только тело,

Душа была уже не та.

Она изранена боями,

Домой вернуться не смогла.

Она осталась с пацанами,

Что не вернуться никогда…

***

Ему всего лишь 19.

Он видел ад, он видел боль.

Он видел как с рассветом алым,

Бойцы опять уходят в бой.

И видел то, чего не должен,

Был видеть он в свои года.

Забыть? Увы… уже не сможет,

Он этой боли никогда.

И вот опять уходит группа,

Уходит в свой последний бой.

Пока что он еще не знает,

Что не вернется он домой.

Не будет больше он смеяться,

В кино не сходит никогда.

И вот тот злостный миг коварный,

Нога… Растяжка… братьев крик.

Лежит теперь он бездыханно

В руках, зажав кусок земли…

Ему всего лишь 19

Он видел АД, он видел боль.

А ты и дальше рад стараться…

Война обходит стороной…

 

Коли я сказала, що він герой, він відповів: «Та ні, я просто виконував свою роботу». Ось таких простих хлопців, які «просто виконують свою роботу» і повинна наслідувати наша молодь! Ми дуже тісно налагодили контакт і подружилися, чекаємо Євгена до нас у гості! При зустрічі, ми подарували йому книгу «Пам’ять жива», від авторів, працівників Слов’янського авіаційного коледжу .

Євген, ми Вами пишаємося, хай у серці живе віра у себе, надія на краще, а життя, як блакитні небеса, буде безхмарним і світлим!

 


Світлана ФІРСОВА.

Завідуюча бібліотекою

Слов’янського авіаційного коледжу


 

Ще схожі публікації:

ДонбасіЯ: Громовий, Єрмакова, Зелінський, Романько
ГРОМОВИЙ Леонід Григорович на порозі розпаду СРСР став першим директором першої в Донецьку української школи, яку відкрили восени 1990-го року і яка зі своїм керівником пізнала не тільки багатьох випр...
“Донеччина” від 13 жовтня 2016 року № 37 (15928)
У кожного народу є свої герої. Має їх і Україна. У всі віки славилася вона поетами та іншими митцями. Навіть державні і громадські діячі часто писали вірші та неповторну прозу. Володимир Мономах, Іван...
Натхненні земляки
Зустріч прозаїків і поетів, доля яких пов’язана з Донеччиною, відбулася в столичному Музеї книги і друкарства. Зібрання присвятили 85-річчю створення Донецької області, а ініціювала зустріч екс-директ...
Край готується до подвійного ювілею
Цього року Донбас відзначає подвійний ювілей — 80 років утворення Донецької області й 75 років утворення Заслуженого академічного ансамблю пісні й танцю «Донбас». І хоча до першої з ювілейних дат — 80...
Навчаються,щоб захищати
За 55-річну історію свого існування як навчального закладу, Донецький юридичний інститут став справжнім брендом високоякісної освіти завдяки постійному розвитку, впровадженню новітніх технологій підго...
Александра Коссе: учитель вчителів
Директор школи ... По-різному вимовляють люди це словосполучення. Учні - з трепетом і хвилюванням, вчителі - з повагою, а іноді і з острахом ( адміністратор все ж-таки!), Батьки, в основному, сприймаю...

The Author

Редакція "Донеччини"

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme