Слідами війни

 

Вечоріло. Сонце ховалося за лісосмугу і освічувало лише верхівки білих будинків міста енергетиків Світлодарська. Саме там проходить так звана «Світлодарська дуга». Командир другої роти, першого батальйону, 54-ї ОМБр, львів’янин Олександр, позивний «Говерла», дозволив мені піти з бійцями на всю ніч на нульовий пост лінії оборони «Грозний», наказавши при цьому старшому групи Павлу «Ничай» «оберігати письменника від обстрілів, але не перешкоджати працювати».

Ішли вузькою стежиною, яка змійкою губилася у високому пожухлому бур’яні, в бік поперечної смуги дерев і кущів, які майже звільнилися від золотавого осіннього листя. Запашне степове повітря наповнювалося морозяним присмаком. Пагорб, який розділяв дві низини, добре проглядався противником, тому взяли перебіжкою, напівзігнувшись. З протилежної сторони прорізали зріділе морозяне повітря великокаліберні кулемети – це обстрілюють «Море», – зауважив боєць Павло і тут же пояснив, що «Море» – це сусідній блокпост, який намертво закріпився біля самісінького берега водосховища. Наблизились до місця лінії вогню. Немов чорними пронизливими очима в небеса дивилися округлі, випалені від 120-их, 152- ох міліметрових снарядів та мін вирви. Під ноги потрапляли невеликі шматки заліза від розірваного начиння.

– Слава Богу, що перелітають наші позиції. Ось такий попаде в бліндаж і вважайте, що ніхто в живих не залишиться, – коментував старший кулеметної точки Артур, позивний Морячок. Я взяв у руки один шматок заліза. Той був холодний, вкритий чи то іржею, чи, може, обпалений вибуховим вогнем. Від такого жоден захист не вбереже бійця. В присмерках, десь в п’ятдесяти метрах, побачив замасковані між деревами бліндажі та вогневі точки. Пригнувшись, прискорили ходу, бо уже виразно чули свист куль над головами. Забігли у рятівні окопи й бліндажі. Вони, наче павутиною, оповили землю поміж деревами. Пролунав пароль, і тут же – відповідь. Спочатку в присмерках не міг орієнтуватися, що там і до чого. Скрізь – одні силуети. Хтось комусь віддавав накази стріляти. Десь збоку чулась несамовита лайка, бо закінчувались у стрічці набої. В цей час високо над головами зі свистом пролітали важкі снаряди і розривалися в степу, недалечко за нами. Їх падало стільки, що й годі було рахувати.

На якусь мить стрілянина затихла, і в очах просвітліло. Я глянув на небо, у якому між зорями палахкотів молодий рогатий місяць. Він наче заглядав у кожну траншею і хотів, бодай своїми слабкими промінчиками, підсвітити змученим воїнам.

Раптом ліворуч від нас почався обстріл.

– Хлопці! – скомандував Павло, – підтримуємо вогнем «Море»! І знову по черзі один за одним затарахкотіли кулемети. Я до цього часу вже освоївся і заходився фотографувати. Хотілося відпрацювати на повну. Жартуючи, ігнорував застереження воїнів не висуватися з окопу, коли вогонь противника вівся в наш бік.

Ніч добігала свого кінця, а бій точився лише з невеличкими перервами. Бійці навіть не встигали зігріватися чашкою кави. Іноді відмовляли кулемети, адже і в них є якась межа витривалості. Тоді бійці відбивалися РПГ-18 «мухами», але й ті іноді не спрацьовували.

Набивши кулеметну стрічку патронами, я попросив бійця стати за кулемет.

– Вам не можна, ви ж письменник! Щоб не вийшло, як з Пореченковим, що стріляв у наш бік. Вас можуть звинуватити у застосуванні зброї …

– Друже, це зовсім різні речі, я не прийшов завойовувати чужу землю, як він, я на своїй і боронити її мені нічийого дозволу не потрібно. Я маю право різними способами ставати супроти московського поневолювача. І не має значення, хто я в даному випадку, письменник чи просто громадянин. Мені таки вдалося переконати кулеметника у своїй правоті.

Кулемет зацокотів, випльовуючи смертельний вогонь зі своєї утроби. На долівку з дзенькотом сипалися гільзи.

На обрії у темно-червоному сяйві ось-ось мало показатися сонце. Бій стихав. Десь-не-десь ще лунали поодинокі постріли, на які вже ніхто не звертав уваги.


Ігор ДАХ


 

Ще схожі публікації:

Здійнялася у них суєта – виганяють із книжки кота!..
Днями один із колег жартома й серйозно привітав із найкращою, за його словами, оцінкою моєї дитячої книжки в сусідній Росії. Виявляється, немало тамтешніх ресурсів у соціальних мережах буквально накин...
Заєць в штанях
І нічого там такого смішного не було, як ото по селу рознесли. Ну, зібралися хлопці на зайця. Ну, і я з ними намилився. Так не беруть! Куди тобі, діду? Старий, глухий, на ліве око не добачаєш, на пра...
Нащадок Великого Кобзаря у Слов'янську
15 березня 2016 року кафедра української мови та літератури ДВНЗ «Донбаський державний педагогічний університет» організувала зустріч із праправнуком Тараса Григоровича Шевченка – Лисенком Миколою Пав...
Українська мова і література в освітньому просторі Донеччини
    Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, роз...
Віктор Логачов: любити людину - великий талант
Віктор ЛОГАЧОВ народився 1 серпня 1941 року на хуторі Карла Маркса Новотиторовського (нині Динського) району на Кубані. Після служби в армії працював у газетах Маріуполя та Донецька, у видавництві...
СВІТЛА ПАМ'ЯТЬ Прощавайте, Максимовичу…
Непоправна втрата. У Донецьку за місяць до власного 86-го дня народження після важкої хвороби закінчив свій життєвий шлях наш колега, автор довгої низки книг поезії та прози, один із найстаріших літер...

The Author

Редакція "Донеччини"

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme