Слідами війни

 

Вечоріло. Сонце ховалося за лісосмугу і освічувало лише верхівки білих будинків міста енергетиків Світлодарська. Саме там проходить так звана «Світлодарська дуга». Командир другої роти, першого батальйону, 54-ї ОМБр, львів’янин Олександр, позивний «Говерла», дозволив мені піти з бійцями на всю ніч на нульовий пост лінії оборони «Грозний», наказавши при цьому старшому групи Павлу «Ничай» «оберігати письменника від обстрілів, але не перешкоджати працювати».

Ішли вузькою стежиною, яка змійкою губилася у високому пожухлому бур’яні, в бік поперечної смуги дерев і кущів, які майже звільнилися від золотавого осіннього листя. Запашне степове повітря наповнювалося морозяним присмаком. Пагорб, який розділяв дві низини, добре проглядався противником, тому взяли перебіжкою, напівзігнувшись. З протилежної сторони прорізали зріділе морозяне повітря великокаліберні кулемети – це обстрілюють «Море», – зауважив боєць Павло і тут же пояснив, що «Море» – це сусідній блокпост, який намертво закріпився біля самісінького берега водосховища. Наблизились до місця лінії вогню. Немов чорними пронизливими очима в небеса дивилися округлі, випалені від 120-их, 152- ох міліметрових снарядів та мін вирви. Під ноги потрапляли невеликі шматки заліза від розірваного начиння.

– Слава Богу, що перелітають наші позиції. Ось такий попаде в бліндаж і вважайте, що ніхто в живих не залишиться, – коментував старший кулеметної точки Артур, позивний Морячок. Я взяв у руки один шматок заліза. Той був холодний, вкритий чи то іржею, чи, може, обпалений вибуховим вогнем. Від такого жоден захист не вбереже бійця. В присмерках, десь в п’ятдесяти метрах, побачив замасковані між деревами бліндажі та вогневі точки. Пригнувшись, прискорили ходу, бо уже виразно чули свист куль над головами. Забігли у рятівні окопи й бліндажі. Вони, наче павутиною, оповили землю поміж деревами. Пролунав пароль, і тут же – відповідь. Спочатку в присмерках не міг орієнтуватися, що там і до чого. Скрізь – одні силуети. Хтось комусь віддавав накази стріляти. Десь збоку чулась несамовита лайка, бо закінчувались у стрічці набої. В цей час високо над головами зі свистом пролітали важкі снаряди і розривалися в степу, недалечко за нами. Їх падало стільки, що й годі було рахувати.

На якусь мить стрілянина затихла, і в очах просвітліло. Я глянув на небо, у якому між зорями палахкотів молодий рогатий місяць. Він наче заглядав у кожну траншею і хотів, бодай своїми слабкими промінчиками, підсвітити змученим воїнам.

Раптом ліворуч від нас почався обстріл.

– Хлопці! – скомандував Павло, – підтримуємо вогнем «Море»! І знову по черзі один за одним затарахкотіли кулемети. Я до цього часу вже освоївся і заходився фотографувати. Хотілося відпрацювати на повну. Жартуючи, ігнорував застереження воїнів не висуватися з окопу, коли вогонь противника вівся в наш бік.

Ніч добігала свого кінця, а бій точився лише з невеличкими перервами. Бійці навіть не встигали зігріватися чашкою кави. Іноді відмовляли кулемети, адже і в них є якась межа витривалості. Тоді бійці відбивалися РПГ-18 «мухами», але й ті іноді не спрацьовували.

Набивши кулеметну стрічку патронами, я попросив бійця стати за кулемет.

– Вам не можна, ви ж письменник! Щоб не вийшло, як з Пореченковим, що стріляв у наш бік. Вас можуть звинуватити у застосуванні зброї …

– Друже, це зовсім різні речі, я не прийшов завойовувати чужу землю, як він, я на своїй і боронити її мені нічийого дозволу не потрібно. Я маю право різними способами ставати супроти московського поневолювача. І не має значення, хто я в даному випадку, письменник чи просто громадянин. Мені таки вдалося переконати кулеметника у своїй правоті.

Кулемет зацокотів, випльовуючи смертельний вогонь зі своєї утроби. На долівку з дзенькотом сипалися гільзи.

На обрії у темно-червоному сяйві ось-ось мало показатися сонце. Бій стихав. Десь-не-десь ще лунали поодинокі постріли, на які вже ніхто не звертав уваги.


Ігор ДАХ


 

Ще схожі публікації:

Що спільного у розвитку громад Донеччини та Львівщини?
12 жовтня на базі Краматорського АКМЦ відбувся онлайн відеоміст Львів-Краматорськ: «Адміністративна реформа в Україні та аналіз досвіду діяльності новостворених об’єднаних територіальних громад Львів...
Бойки — український етнос Карпат і Донеччини
"Круглий стіл" з такою назвою відбувся наприкінці червня. Його ініціювали Донецький відділ Всеукраїнського об'єднання ветеранів (ВОВ) і Товариство бойків Донеччини   Засідання відкрила Кузн...
Часопис “Донеччина” від 9 листопада 2018 року № 13 (15993)
ЄРМАКОВУ Ларису можна сміливо називати літописцем Донбаського історико-літературного музею Василя Стуса, який створив у Горлівці Олег Федоров у 2002 році. В оргкомітеті цієї громадської організації Ла...
У дев'ятий десяток -- українським шляхом
Напередодні Дня журналіста України у Слов’янську відбулася значна подія в житті майстрів пера та читачів – у центральній бібліотеці пройшов захід до восьмидесятиріччя обласної газети «Донеччина». Г...
На Донеччині учитимуть нових Ейнштейнів
28 серпня  відкрито три нові опорні школи на Донеччині, в  яких до навчального року не лише завершено  капітальний ремонт, але й встановлено найсучасніше навчальне обладнання, зокрема, цифрові лаборат...
Броня міцна, а книги також зброя!
Засновник «Дому книги» у прифронтовому Бахмуті, Володимир ДЕРИВЕДМІДЬ, переконаний, що кожна українська книгарня зараз на Донбасі важливіша за танки. Він ще раніше розумів, що відстояти український...

The Author

Редакція "Донеччини"

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme