Слідами війни

 

Вечоріло. Сонце ховалося за лісосмугу і освічувало лише верхівки білих будинків міста енергетиків Світлодарська. Саме там проходить так звана «Світлодарська дуга». Командир другої роти, першого батальйону, 54-ї ОМБр, львів’янин Олександр, позивний «Говерла», дозволив мені піти з бійцями на всю ніч на нульовий пост лінії оборони «Грозний», наказавши при цьому старшому групи Павлу «Ничай» «оберігати письменника від обстрілів, але не перешкоджати працювати».

Ішли вузькою стежиною, яка змійкою губилася у високому пожухлому бур’яні, в бік поперечної смуги дерев і кущів, які майже звільнилися від золотавого осіннього листя. Запашне степове повітря наповнювалося морозяним присмаком. Пагорб, який розділяв дві низини, добре проглядався противником, тому взяли перебіжкою, напівзігнувшись. З протилежної сторони прорізали зріділе морозяне повітря великокаліберні кулемети – це обстрілюють «Море», – зауважив боєць Павло і тут же пояснив, що «Море» – це сусідній блокпост, який намертво закріпився біля самісінького берега водосховища. Наблизились до місця лінії вогню. Немов чорними пронизливими очима в небеса дивилися округлі, випалені від 120-их, 152- ох міліметрових снарядів та мін вирви. Під ноги потрапляли невеликі шматки заліза від розірваного начиння.

– Слава Богу, що перелітають наші позиції. Ось такий попаде в бліндаж і вважайте, що ніхто в живих не залишиться, – коментував старший кулеметної точки Артур, позивний Морячок. Я взяв у руки один шматок заліза. Той був холодний, вкритий чи то іржею, чи, може, обпалений вибуховим вогнем. Від такого жоден захист не вбереже бійця. В присмерках, десь в п’ятдесяти метрах, побачив замасковані між деревами бліндажі та вогневі точки. Пригнувшись, прискорили ходу, бо уже виразно чули свист куль над головами. Забігли у рятівні окопи й бліндажі. Вони, наче павутиною, оповили землю поміж деревами. Пролунав пароль, і тут же – відповідь. Спочатку в присмерках не міг орієнтуватися, що там і до чого. Скрізь – одні силуети. Хтось комусь віддавав накази стріляти. Десь збоку чулась несамовита лайка, бо закінчувались у стрічці набої. В цей час високо над головами зі свистом пролітали важкі снаряди і розривалися в степу, недалечко за нами. Їх падало стільки, що й годі було рахувати.

На якусь мить стрілянина затихла, і в очах просвітліло. Я глянув на небо, у якому між зорями палахкотів молодий рогатий місяць. Він наче заглядав у кожну траншею і хотів, бодай своїми слабкими промінчиками, підсвітити змученим воїнам.

Раптом ліворуч від нас почався обстріл.

– Хлопці! – скомандував Павло, – підтримуємо вогнем «Море»! І знову по черзі один за одним затарахкотіли кулемети. Я до цього часу вже освоївся і заходився фотографувати. Хотілося відпрацювати на повну. Жартуючи, ігнорував застереження воїнів не висуватися з окопу, коли вогонь противника вівся в наш бік.

Ніч добігала свого кінця, а бій точився лише з невеличкими перервами. Бійці навіть не встигали зігріватися чашкою кави. Іноді відмовляли кулемети, адже і в них є якась межа витривалості. Тоді бійці відбивалися РПГ-18 «мухами», але й ті іноді не спрацьовували.

Набивши кулеметну стрічку патронами, я попросив бійця стати за кулемет.

– Вам не можна, ви ж письменник! Щоб не вийшло, як з Пореченковим, що стріляв у наш бік. Вас можуть звинуватити у застосуванні зброї …

– Друже, це зовсім різні речі, я не прийшов завойовувати чужу землю, як він, я на своїй і боронити її мені нічийого дозволу не потрібно. Я маю право різними способами ставати супроти московського поневолювача. І не має значення, хто я в даному випадку, письменник чи просто громадянин. Мені таки вдалося переконати кулеметника у своїй правоті.

Кулемет зацокотів, випльовуючи смертельний вогонь зі своєї утроби. На долівку з дзенькотом сипалися гільзи.

На обрії у темно-червоному сяйві ось-ось мало показатися сонце. Бій стихав. Десь-не-десь ще лунали поодинокі постріли, на які вже ніхто не звертав уваги.


Ігор ДАХ


 

Ще схожі публікації:

З людьми і для людей
Стрілка годинника показувала о пів на дев’яту ранку, коли я зайшов до адміністративної споруди Дробишевого. - А де Віктор Миколайович? - цікавлюсь у головного спеціаліста міської ради І.М. Погуляй....
До витоків рідного краю
  Наприкінці листопада у Святогірську відбулася Всеукраїнська історико - краєзнавча конференція учнівської молоді «Південно-Східна Україна: зі стародавності в ХХІ століття». Організатори конфе...
Часопис “Донеччина” від 20 січня 2018 року № 1 (15981)
Підсумовуючи тему Шевченкіани на Донеччині, хотів би зауважити: попередня влада за останні 20 років витратила мільйони державних гривень на популяризацію в краї Дж.Юза, Стаханова чи московської Святог...
Карикатури – на землі Великоновосілківщини
Крім своєї основної просвітницької діяльності, Меморіальний музей В.І. Немировича-Данченка в селі Нескучному Великоновосілківського району проводить й інші культурно-масові заходи для відвідувачів. Зо...
Про бандерівця, готового обійняти донецького шахтаря
У тому, що народ змінюється, перетворюючись на свідомих громадян, чимала заслуга краєзнавців, науковців та працівників культури. Один з таких заходів, який спонукав відвідувачів замислитись над тим...
"Донеччина" від 3 червня 2016 року № 19 (15910)
«Почнемо, браття, пісню невеселу словами призабутої старини про Ігорів згорьований похід…» Підстав для того, аби нагадати моєму співрозмовнику перші рядки славетної літературної пам’ятки Київської...

The Author

Редакція "Донеччини"

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme