Синьожупанник з Кодеми

Федір Тарасович Скрипниченко народився 6 червня 1895 р. в селянській сім’ї с. Кодема Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Ріс юнак, докладно не знаючи, хто він такий, якої національності. Бо хоч і народився в українській сім’ї, але, на превеликий жаль, «національно не цілком свідомій». Батьки весь час говорили українською. Говорили тому, що іншої мови не знали. Разом із ци, вони називали себе «руськими», православними, «і будь ким, тільки не українцями».

Отож до вступу в Бахмутську гімназію Федір московської мови не знав. «Коли ж мене батько відвіз до школи, – згадував він, – то там я вже мусів учитись цвенькати «по-благородному»… Довгенько мені попадало за те «шо» та «як», поки таки приловчився і я вживати московське «как» та «нєт». І нарешті заговорив так, що й батьки мене не все розуміли… Московська школа зробила своє».

У такому стані його захопила Світова війна. «Рік 1914 приніс Велику світову війну, – писав Федір Скрипниченко, – а разом із цим це й стало початком мого національного пробудження…»

Та для національного пробудження треба було ще потрапити в німецький полон… А поки новоспечений російський патріот домовився з двома однокласниками їхати на війну захищати «царя і отєчєство».

Батько Федора довго не погоджувався з таким рішенням сина. Та все ж мусив уступити. Отак, закінчивши шостий клас гімназії м. Луганська Слов’яносербського повіту, і маючи 18 літ, поїхав «козак на війноньку».

У лютому 1915 р. в боях за фортецю Осовець Федора було поранено одразу двома кулями… Вилікувавшись, у квітні 1915-го він знову опинився на фронті, в Карпатах. Якраз тоді німці завдали москалям дошкульних ударів, захопивши багатьох у неволю. Серед полонених виявився і юний російський патріот Федір Скрипниченко.

Спочатку він потрапив до табору Ламсдорф. Та невдовзі з ініціативи Союзу визволення України, не питаючи в полонених згоди, українців відокремили від росіян і перевезли до окремого табору в Раштадті Баденської провінції. Там було скупчено до 30 тисяч солдатів російської армії, призваних із малоросійських губерній. Багато вихідців з України зібрали в німецьких таборах Вецляр і Зальцведель та в австрійському – Фрайштадті.

Після цього перегрупування Союз визволення України розіслав до таборів учителів, свідомих українців, які стали оповідати про звитяжну українську історію, про те, «хто ми, чиї сини, яких батьків, ким і за що закуті».

«Тяжка їх праця була, – згадував Федір Скрипниченко, – але дала надзвичайно гарні наслідки, бо не одна тисяча полонених зрозуміла, хто вони є в дійсності. Тяжкою праця тих проповідників правди була тому, що вони попали до такого натовпу, який не знав, хто вони, і, рахуючи себе росіянами, ніяк не могли й не хтіли зрозуміти того, що чули. Спочатку лише «велика меншість»… пішла за своїми проповідниками».

І серед цих перших неофітів був Федір Скрипниченко. Отак 1915-й став «першим роком, – казав він, – моєї національної свідомості».

У таборі виклади з історії та інших наук велися українською мовою. Відкрилися різноманітні майстерні, бібліотека, театр, друкарня. Почало свою діяльність товариство «Січ». Став виходити табірний часопис «Розсвіт». З’явилися перші табірні підручники. Їх відсилали також в інші табори і школи Волині, Холмщини та Підляшшя.

Перебуваючи в Раштадті, Федір виявив великий національний ентузіазм: він брав участь в усіх українських організаціях, «які лише там були».

Після приїзду полковника Миколи Шаповала раштадське товариство «Січ» трансформувалося в Перший запорозький ім. Тараса Шевченка полк. Козаки мали уніформу: широкі сині штани, сині чумарки, широкі пояси…

«Найбільшим святом для нас був той день, – згадував Федір Скрипниченко, – коли перед стрункими рядами козаків показався наш прапор, який у цей день приймав полк. Здавалось, і сама природа в цей мент поділяла нашу радість.

Яка краса!.. В один момент перед очима неначе встали ті славні, безсмертні героїчні часи, коли козак був паном на Вкраїні. Національна свідомість серед полонених стала поширюватись надзвичайно скоро, а все через ту працю наших учителів, які працювали не лише щиро, але й вміло.

Доказом росту цієї свідомості може вже служити те, що через деякий час самі полонені стали домагатися від німецького уряду того, щоби він не дозволяв полякам відчиняти по українських селах польських шкіл і не перевертати дітей після московської та ще й на польську мову».

Німецький уряд пішов назустріч і почав із таборів висилати українських вчителів в українські села, зайняті німецьким військом. У червні 1917 р. поїхав вчителювати й Федір. Так він опинився коло Берестя в с. Щербин Гродненської губернії, де за короткий час зумів відкрити школу. Вчив дітей, зрозуміло, не польською мовою, як того хотіли місцеві поляки, а українською.

Мав 37 учнів, і «всі вони пізнали свою історію, навчились читати й писати і, взагалі, зрозуміли, що вони не є ані поляки, ані москалі, ані малороси, а є діти Великого Українського народу…» Вчителював Федір до початку лютого 1918 року. А 10 лютого в складі передової сотні 1-го Запорозького імені Тараса Шевченка полку під проводом Миколи Шаповала він вирушив на Батьківщину.

Радість переповнювала козацькі серця. Та Центральна Рада зустріла синьожупанників непривітно, холодно, майже вороже. Незабаром з’ясувалося, що синьожупанників центральнорадівці «вважали зазіхачами на владу в Україні… навіть контрреволюціонерами… Нелегко було тоді Синім, – згадував командир кулеметної сотні 2-го Синього полку Тиміш Омельченко. – Для уряду – контрреволюціонери, для німців – більшовики, для ворогів – ненависна опора України…»

Врешті, від командування 1-ю Синьою дивізією усунули авторитетного серед синьожупанників генерал-лейтенанта Віктора Зелінського. А напередодні гетьманського перевороту, в ніч на 27 квітня, дивізію було роззброєно і розпущено. Так було втрачено дієздатну кількатисячну частину добірного українського війська…

І Федір вирушив додому, в Бахмут. Але недовго пробув він дома – може, з півроку. Під час антигетьманського повстання, коли Донбас захопили більшовики, мусив він тікати. Врешті, опинився на Кубані.

Жив у станиці Царській, у родичів. Тут на нього навалилася нова біда – тиф.

На цьому випробування долі не закінчилися: по видужанню Федора мобілізували до армії Денікіна. Пізніше потрапив він до Кубанської дивізії генерал-майора Миколи Бабієва. Та під натиском червоних мусив тікати з Кубані. Разом з іншими опинився він на пустельному острові Лемнос в Егейському морі. Звідки втік до Греції. Пробув тут два роки.

З метою продовжувати навчання в березні 1923 р. переїхав до Чехословаччини. Був зарахований на курси при Українському громадянському комітеті в Празі. 2 липня 1924 р., ще не маючи свідоцтва про середню освіту, подав прохання до Високої ради професорів прийняти його до складу студентів Української господарської академії в Подєбрадах. Матуральні курси закінчив 22 жовтня 1924 року.

9 квітня 1925 р. під час навчання в УГА Федір Скрипниченко записав спогад «Як я став свідомим українцем». Згадуючи свою працю в українському селі на Берестейщині, він зробив висновок: «То було моє найкраще і найчистіше діло, яке я зробив поки що до цього часу. Таким чином я став свідомим сином свого народу».

10 квітня 1929 р. свідомий син українського народу Федір Скрипниченко захистив диплом «з успіхом дуже добрим», здобувши фах інженера.

Навесні 1929 р. Федір Скрипниченко вирішив подати документи на отримання візи до Сполучених Штатів Америки. Там, у м. Рекіне (штат Вісконсин), він 13 вересня 1963 р. і помер.

Жаль, що людина, яка всім серцем хотіла прислужитися своїй Батьківщині, не змогла в повній мірі реалізувати цього шляхетного бажання. І мусив розбудовувати чужі держави. А небагато встиг Федір зробити насамперед через те, що «український національний рух, Центральною Радою репрезентований, був рухом недержавним». Цією думкою Сергія Шемета я і завершую розповідь про свого земляка.


 

Роман КОВАЛЬ

 

Публікується з ініціативи Дому книги «ЕНЕЙ» в Бахмуті.


 

Ще схожі публікації:

НОВОТРОЇЦЬКОМУ  245  РОКІВ!
Є в нас гарна традиція — святкувати День свого міста, або села. День селища Новотроїцьке, що у Волноваському районі  на Донеччині, відзначається  на Покрову. Віднедавна 14 жовтня стало особливо урочис...
Україномовні газети Донецької області: тенденції розвитку в сучасних умовах
У своїх дослідженнях тенденцій розвитку вітчизняних і, насамперед, україномовних ЗМІ, на сучасному етапі торкалися чимало науковців. Зокрема, Василь Лизанчук у своїй книзі "Не лукавити словом" присвяч...
Підвищення пенсій: кому й на скільки  
  Серед найбільш обговорюваних тем сьогодення в Україні є пенсійне забезпечення, нововведення в пенсійне законодавство та все, що з цим пов’язане. Відповіді на актуальні питання в студії Медіа...
Патріот
Цей рік – ювілейний в біографії відомого письменника, публіциста, громадського діяча, великого патріота рідного краю Г. П. Данилевського. Григорій Петрович – наш земляк. Він народився 26 квітня 1829 ...
Третій «ЛІТfest» у Покровську
Нещодавно у Покровську за підтримки міської ради, відділу культури, туризму та охорони культурної спадщини, центральної міської бібліотеки імені Тараса Шевченка, творчого об`єднання «Суцвіття» проходи...
Життя як воно є: розпутнє і грішне в не нашому Донецьку
Про любов з першого погляду в Донецьку розповіла Машуня, давня приятелька - стоматологиня, яка поривалася була виїхати з рідного міста, але так і не наважилася кинути стареньких батьків. Та і син до р...

The Author

Редакція "Донеччини"

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme