УСІ СИДІЛИ

Весілля було, як і спрадавна заведено, веселим. Село танцювало на невеликому майданчику над худенькою мальовничою повільною річкою біля садиби батьків нареченого, Сашка, кремезного роботящого, але не надто вродливого парубка. Зате наречена, Оленка, була гарненькою й меткою дівчиною з сусіднього села. Не дивно, що гостей на весіллі було багатенько навіть по сільських мірках, де весілля, проводи до армії і навіть прості гостини завжди були більш велелюдними, ніж у місті. Прикрите від можливого дощу поліетиленовою плівкою подвір’я, де літерою «п» стояли збиті з дощок дерев’яні столи і ледь витримували численний посуд з різноманітними стравами, пляшки з горілкою, вином, самогоном, узваром і газованою водою, впритул до них примостилися довгі лави накриті полотняними «доріжками». Біля криниці були зариті в землю дві діжки з пивом, з яких стреміли над землею довгі гусаки з кранами. Наливай, пий скільки завгодно. Самообслуговуйся.

Гуляв на тому весіллі й Максим, двоюрідний брат нареченого. Він приїхав з міста і, відверто кажучи, нудився. Гостей зібралося багато, але мало хто з них був йому знайомий. У шкільні роки всі канікули Максим проводив у цьому селі, тому старших з гостей знав, але з ними не розважишся. Однолітків майже не було, бо ледь закінчивши школу вони подалися в міста. А молодь якась недолуга, з своїми інтересами й амбіціями. Та й не приймала його вона до свого гурту, бо вік у Максима був перехідним, трохи за сорок – для молоді старий, а для старшого віку – молодий.

Закінчивши танцювати, господарі й гості, завернули за столи на нове коло. Максим переступив через лаву й усівся за стіл. Поруч з ним сидів Вовка, якого він, хоч і знав з дитинства, але ніколи особливо не товаришував. Так, «здрастуй і до побачення». Він завжди був якимось «задюганим». Та й зараз вигляд у Вовки був «не дуже». Поголився так, як поганий селянин сіно косить: там жмут щетини стирчить, а сям і шкіру бритвою зняв. Сорочка, наче чиста, але пожмакана, такі й штани. Та яким не був, а з Максимом за одним столом сидів. Горілка додала відвертості, розв’язала язик. Чарка за чаркою, слово за слово – розговорилися. Вовка відразу ж після закінчення школи подався у місто, закінчив «бурсу», відслужив армію, обзавівся сім’єю, купив невеличку хатину на окрайці, працював на шахті. Типова біографія, типові набутки. Максим поцікавився:

– А чому на весілля без дружини приїхав?

– Та так… – Вовка знітився, але продовжив. – Я нещодавно з ув’язнення повернувся, пішло моє подружнє життя шкереберть.

– З тюрми? Ти? – Максим щиро здивувався. Від Вовки можна було чекати чого завгодно, але не злочину. – За що?

– Шахрайство. Працював я в шахті, а шахтарям положено виписувати безкоштовне вугілля. А до моєї хатини природній газ підведений. А він зараз дорогий, а вугілля таки безкоштовне. Котел у мене був і під газ, і під тверде паливо налаштований. Ось я вугіллям і опалював, краще сказати доопалював. А виявляється тим гірникам, до осель яких підведений природній газ, безкоштовне вугілля не покладене.

– Чому?

– Хіба я знаю? А тут саме міліцейська кампанія проти таких, як я розгорілася. Проти тих, хто мав газ і безкоштовне вугілля виписував. Багато тоді шахтарів «погоріло», усім шахрайство «шили». А коли проходять подібні кампанії чи то проти п’яних водіїв, чи проти незаконного зберігання зброї, чи то проти хуліганства – ні відкупитися, ні залагодити справу не можливо. Усіх, хто попався засудили. Кому штраф чималенький виписали, кому умовні терміни дали, чимало, як я опинилися у в’язниці.

– На щот кампанії – це ти точно сказав, – втрутився у розмову сусід напроти, – гребуть усіх, ні на вік, ні на посади, ні на заслуги не дивляться. Я так за злісне хуліганство уже в зрілому віці «залетів». А знаєте в чому полягало моє «хуліганство»?

– Ну? Розказуй.

– Приїхав я якось з відпочинку додому. Останню годину туалет в потязі не відчиняли – санітарна зона. З потягу ледь встиг заскочити до нашого автобусу, приїхав у райцентр. Мій сечовий міхур роздувся, як повітряна куля, а ні на автостанції, ніде в місті громадського клозету не було. Старі підземні позносили, а нових не збудували. От я й пішов за ялинку. А тут невідомо звідки міліціонер з’явився, схопив мене за рукав і потягнув у відділення міліції. Так я і став хуліганом. Під час тієї кампанії багато таких, як я «хуліганів» постраждало. Рік відсидів.

Наче прокинувся і немолодий, чоловік, який сидів на лаві поруч з нами:

– А я так за носіння холодної зброї попався. Мій колега попросив свою дружину й доньку до сусіднього міста на залізничну станцію відвезти. Я й повіз. Допоміг речі до вагона піднести. Повертаюся до машини, а там сержант міліцейський крутиться. Підходжу ближче, він козиряє. Починає допитуватися: «А де аптечка? А вогнегасник? А права в порядку? А техпаспорт? А що в багажнику?». У мене все чисто. Сідаю в машину. А він: «А в «бардачку» що?». Я відкриваю: а що там? Пачка цигарок, трохи грошей, гребінець, ключ, ніж для зачистки контактів. Ну, як завжди. А «мент» побачив ніж та як закричить: «Холодна зброя. Пройдіть, будьте ласкаві, зі мною. Ні, стійте. Зробимо усе по протоколу, з понятими». Впіймав двох перехожих, умовив бути понятими. Вилучив ніж. І пішли ми до відділу міліції. А ніж у мене був саморобний, зеківської роботи, з наборною ручкою і неглибоким, скоріш декоративним кровостоком. Передав сержант мене й мій ніж слідчому. Я спочатку почав доводити, що мій ніж не є холодною зброєю, до того ж я його не носив, а за зберігання навіть справжньої шаблі кримінальна відповідальність не передбачена. Та легше переконати телеграфний стовп, ніж міліціонера. «Ти рукою до «бардачка» й ножа міг дотягнутися, а це означає носіння. Зрозумів?». Два роки відпочинку від основного місця роботи й від сім’ї.

Знову оголосили танці. Молодь пішла в тан, а люди по-старші палили цигарки й спілкувалися. Загалом ті, хто «сидів» не люблять говорити про ув’язнення. Прагнуть не згадувати ні своєї провини, ні відсидки. Чоловіки на відпочинку й гулянках все більше говорять про жінок або про ліс, тобто полювання й рибну ловлю, згадують армію, а старші люди війну – чи не єдину «радість» в їхньому житті. Жінки – все більше говорять про сім’ю, здоров’я, одяг, а молоді й зовсім юні про залицяльників.

Цього разу пішло не за сценарієм. То тут, то там можна було почути про лісоповал і «зону». Гомоніли про свої гріхи знову таки старші. За часів СРСР саджали багато й за все. Миколу – за ДТП, Юрку – теж. Був інструктором водіння автомобілю, а стажер вчинив наїзд. Засудили, звичайно, Юрка. Два Мишка по-молодості за вуличну бійку за грати потрапили, Єфрем – за аварію на залізниці, Ганна – за самогоноваріння для продажу, Марко – за порушення правил безпеки вибухових робіт, Стас за незаконні валютні операції – за андропівських часів три срібних полтинники продав і за кожен полтинник по два роки отримав, і, говорять це йому ще поталанило, адже стаття на той час була підрозстрільною. До чоловіків підійшов і довго прислухався Влас Карпович, дідусь років під вісімдесят, нарешті не витримав, вставив своє слово:

– Та хіба це ви «сиділи». Рік-три. Та це екскурсія порівняно з тим, що було за наших часів. У нас хапали усіх підряд і давали від щирого серця щонайменше п’ять, а зазвичай – десять, а то й двадцять п’ять років. І на «вишку» не скупилися. Моя мати за кілька колосків, назбираних у пляшку на дорозі біля поля, десять років у таборах відсиділа. А я такі самі десять – за антирадянщину. Сказав, що Хрущов не краще Сталіна, до того ж не спроможний країною керувати. Так, не сказав, а ляпнув, не подумавши. А думати все ж треба завжди. А баба Надька Єфременчиха за двісті грамів масла сім років на Колимі відсурмила. А Тамарка. Від неї в шістдесят сьомому чоловік до Варьки пішов. Ну Томка їй сарай і підпалила. В ніч під сьоме листопада. Їй теж політику «пришили». Якби вона той сарай взимку підпалила, то більше трьох років не дали б. А під ювілей революції – це вже антирадянщина. І отримала все ту ж десятку. А могли й зовсім розстріляти, якби терактом підпал визнали. А Зойка взагалі по-смішному попалася. Працювала на птахофермі й яйця додому носила. Тоді не крали на виробництві, а «виносили». Хто що міг. У місті добре видно, хто й де працює. Паркан з шифери – на шиферному заводі, з пластику – на заводі склопластики або на хімкомбінаті, з бортів вантажівки, то певно на автопідприємстві. А по селах носили молоко з ферми, яйця з птахоферми, ягоди та фрукти з плодопитомника й тому подібне. А тут на фабриці недостача, кілька сотень яєць не дорахувалися. Почали працівників ферми «шерстити», добралися й до Зойки. Говорять, ось невідомо куди зникли сотень з п’ять яєць. Зойка відповідає: «Ні-ні, п’ять сотень я не брала». Слідчий тоді з іншого боку зайшов: «Ну, а може по одному-два брала?». А вона ж тупувата, відповідає: «Ну, по одному-два інший раз брала». А він тоді й говорить: «По одному-два яйця в день, за винятком вихідних, так це за рік п’ятсот яєць і буде». Три роки, як миленька сиділа. Подивись на гостей. Крім наймолодших – усі сиділи.

Максим про себе подумав: «Та не може такого бути!». Озирнувся навкруги – де ж той праведник, що ніколи не був злочинцем і не сидів у в’язниці нашої держави. Аж, здається знайшов. Тітка Ніна, його рідна тітка. Свята людина: ніколи нікого не осудила, не образила, усім завжди допомагала, хто б до неї не звернувся. І характер у неї був ангельський, вдома завжди лад давала, і з чоловіком з непростим, м’яко кажучи характером, справлялася, і дітей виховала краще не буває. А коли працювала, на роботі була героєм: кілька орденів і медалей за працю, завжди її портрет на дошці пошани висів. Кришталево чиста людина. Максим підійшов до тітки після невеличкої передмови прямо запитав, а чи то просто сказав:

– Тьоть Ніно, мабуть, одна ви одна серед гостей ніколи у в’язниці не були.

Тітка підняла брови, які вже встигли вилиняти від віку й теж чи то ствердила, чи то запитала:

– З чого ти взяв? Сиділа, цілий рік.

– За що?! Коли?

– У сорок сьомому. Мені тоді років чотирнадцять було. І мене з Лідкою, моєю подругою, направили на навчання в ФЗУ, фабрично-заводське училище, тоді туди насильно посилали. А ми з подругою втекли, до дому повертатися було страшно, знали, що там на нас міліцейська засідка очікувала. Ми й подалися під Білу гору. В печері, шо ще до революції ченці вирили, три дні прожили, а потім по домівці засумували, за матерями. Батьків же наших на війні побило. Повернулися додому, бо малі ж були й дурні, а там нас наша міліція й захопила. Відправили на скорий і неправедний суд.

– А попереднє слідство?

– Яке слідство, Максиме? Півдня й усе готово. Рік ув’язнення, вирок у зуби і паняй до Харкова в буцегарню. Я ввесь час ревіла. На зріст з наперсток, худа, немов щіпка. Реву й реву. У в’язниці мене «опреділили» в хліборізку. А я до того все життя тільки робила, що голодувала, ніколи досита не їла, а часто днями з порожнім шлунком ходила. А останній рік таким голодним був, що хочеш зразу лягай і помирай, а хочеш – помучся. А тут хліб кожен день. Як би його небагато не було, а ті, хто працював у хліборізці ніколи не голодували. До того ж мене у тюрмі шанували: ану спробуй посваритися з хліборізами! Роз’їлася я. Морда отака, – тітка розставила руки навколо обличчя. – Підійшов час мого звільнення, а я повертатися додому не хочу. На волю не хочу! Ховалася. Уявляєш? Лише за матір’ю та за сестрою скучала. Мене, звичайно, врешті решт виловили та й виперли за ворота. Повернулася додому, а там все, як і раніше, сіре та вбоге. Багато я чому у тюрмі навчилася.

Максим недовірливо глянув на тітку. Може то не в’язниця, а військово-трудовий табір був? Тітка перехопила погляд, запитала:

– Не віриш? Ну то покажи мені свій гаманець.

Максим порився в кишенях. Гаманця не було. Чоловік збентежився: невже загубив, а там гривень з вісімсот було й квиток на зворотну дорогу. Тітка розсміялася й протягнула йому гаманець:

– Та ось же він. Під ногами лежав, а я підняла

Максим полегшено зітхнув. Тут у двір забігли дві величезні собаки.

– Пішли геть! – Почувся голос сусіда, Мишка, того самого, що сидів свого часу за бійку. Чоловік схопив у руки дровиняку й кинув у бік собак, повторивши, – Геть пішли, кому сказав!

Мишко повернувся до Максима з тіткою, вибачився:

– Це мої собаки. У мене вже їх цілих вісім. Яка приблудилася, а яку підкинули. Не знаю, що з ними робити.

– Постріляй половину.

– Що ти! Посадять. Людину вб’єш, то ще викрутитися можна, а за собаку то вже точно посадять. За жорстоке поводження з тваринами, – сусід пішов закрити хвіртку, що вела в його двір, аби собаки знову не повернулися. А тітка несподівано спитала у Максима:

– А у тебе часом не знайдеться позичити мені гривень з двадцять?

Чоловік витяг з кишені гаманця, відкрив і зойкнув. У гаманці сиротливо лежав один квиток на дорогу.

Тітка співчутливо порадила:

– А ти подивися в кишенях, може переклав куди?

– Та ні, не перекладав, – але на всяк випадок порився в кишенях піджака й штанів, грошей ніде не було.

– А ти ще раз уважно перевір кишені.

– Та я їх навіть навиворіт вивертав.

– Ну, то подивися ще раз у гаманці.

– Та ми ж щойно разом з Вами дивилися.

– А ти не полінуйся, подивись знову.

Максим відкрив гаманець, гроші були цілі, лежали загорнуті в квиток. Приголомшений дивною пригодою чоловік ошаліло подивився на немолоду  жінку. Тітка розсміялася:

– Ну, що? Тепер повірив?

Небіж закивав головою:

– Еге ж. Але чому я ніколи не знав про такі Ваші надзвичайні кримінальні здібності.

– А я ніколи ними не користувалася. Хоча один раз було. У п’ятдесяті роки. Голова колгоспу несправедливо позбавив Лідку чи то премії, чи то частини заробітної плати. Її тоді тільки ввели у грошах, а не лише у продуктах. Подруга довго плакала, а я пішла до голови в кабінет, ніби у якійсь справі та й узяла ті гроші. Віддала їх Лідці й приказала: «Ось. Голова сказав, що помилився. Тільки ти йому про це ніколи не нагадуй. Навіть, коли сам запитає. Добре?». А колгоспний голова потім, мабуть, ще довго гадав, куди подівалися оті сто двадцять зекономлених на премії рублів, – тітка зітхнула й підвела підсумок. – Так, що всі сиділи. Ми такі чи закони негожі, не знаю. Одна юнь поки що не скуштувала баланди. Але у неї все попереду. Зараз же справжніх жуликів не садять. Бо вони не крадуть, а начебто «бізнесують», не б’ються, а вбивають. У них свої закони, своя міліція й поліція. А от простого хлопця за один синець під оком або за п’ятдесят гривень посадити можуть. Міліції чи поліції треба ж якось свою роботу показати. Спитай у людей поінформованих, ким зараз тюрми забиті? «Лохами». Простими людьми, які відкупитися від міліції та суду не в змозі.

Весілля танцювало, співало, гуло до глухої ночі. Наступного дня гостей було трохи менше, ніж у перший день. Хто додому поїхав, хто з похмілля піднятися не міг, у кого робочий день був. А коли катали на візку сватів і ходили вулицями ряджені, прилетіла звістка: чотирьох юнаків, друзів молодого, в ізолятор запроторили. За те, що по дорозі додому гучно співали пісень прямо на вулиці й начебто брутально лаялися. А яке це хуліганство дрібне чи злісне з’ясує слідство й суд.

А далі казка мовчить.


Петро ГАЙВОРОНСЬКИЙ

Покровськ, липень 2017 р.


 

Ще схожі публікації:

"Донеччина" від 29 липня 2016 року № 27 (15918)
Яким надихаючим позитивом є сам факт захисту України людьми інших національностей: грузини, чеченці, азербайджанці, білоруси, росіяни… Про те, що кореєць Слава Дьо воював у лавах «Айдару», я дізнався ...
З Міжнародним днем театру!
27 березня майстри та шанувальники театрального мистецтва традиційно відзначають Всесвітній день театру! Це свято започатковано у 1961 році Міжнародним інститутом театру при ЮНЕСКО. Вважається, що пе...
Виживання чи культура?
  Зараз мало хто думає про культуру. Більше – про сенсації, криміналітет, або просто… виживання. В часи виживання культура якось відійшла на задній план. Водночас, ми ображаємось коли з нами н...
Окупована Донеччина: що попереду?
Побачене, почуте і пережите за останні два роки склалося в роздуми, якими хочу поділитися з земляками. Дорогі мої співвітчизники! Ось вже два роки як ви живете на «звільненій» (напевно, від «хохлів» ...
Кому потрібна війн на Донбасі
Чому на Донбас лягло прокляття сепаратизму? Звідки його коріння? Чому мешканці Донбасу не бажають бути українцями? Тикають в очі, що давня наша держава – Київська Русь, а України не було. Я ніколи не ...
Пізнаємо Україну разом!
На цій землі витає непереможний український дух та самобутній патріотизм У березні я отримала надзвичайну можливість відвідати один з найбільших культурних, духовних та туристичних осередків Україн...

The Author

Редакція "Донеччини"

1 Comment

Add a Comment
  1. Анастасія

    Гарно написано і мораль історії вбачається.Цікаво чи реальна ця історія.Скажіть, будь ласка.

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme