УСІ СИДІЛИ

Весілля було, як і спрадавна заведено, веселим. Село танцювало на невеликому майданчику над худенькою мальовничою повільною річкою біля садиби батьків нареченого, Сашка, кремезного роботящого, але не надто вродливого парубка. Зате наречена, Оленка, була гарненькою й меткою дівчиною з сусіднього села. Не дивно, що гостей на весіллі було багатенько навіть по сільських мірках, де весілля, проводи до армії і навіть прості гостини завжди були більш велелюдними, ніж у місті. Прикрите від можливого дощу поліетиленовою плівкою подвір’я, де літерою «п» стояли збиті з дощок дерев’яні столи і ледь витримували численний посуд з різноманітними стравами, пляшки з горілкою, вином, самогоном, узваром і газованою водою, впритул до них примостилися довгі лави накриті полотняними «доріжками». Біля криниці були зариті в землю дві діжки з пивом, з яких стреміли над землею довгі гусаки з кранами. Наливай, пий скільки завгодно. Самообслуговуйся.

Гуляв на тому весіллі й Максим, двоюрідний брат нареченого. Він приїхав з міста і, відверто кажучи, нудився. Гостей зібралося багато, але мало хто з них був йому знайомий. У шкільні роки всі канікули Максим проводив у цьому селі, тому старших з гостей знав, але з ними не розважишся. Однолітків майже не було, бо ледь закінчивши школу вони подалися в міста. А молодь якась недолуга, з своїми інтересами й амбіціями. Та й не приймала його вона до свого гурту, бо вік у Максима був перехідним, трохи за сорок – для молоді старий, а для старшого віку – молодий.

Закінчивши танцювати, господарі й гості, завернули за столи на нове коло. Максим переступив через лаву й усівся за стіл. Поруч з ним сидів Вовка, якого він, хоч і знав з дитинства, але ніколи особливо не товаришував. Так, «здрастуй і до побачення». Він завжди був якимось «задюганим». Та й зараз вигляд у Вовки був «не дуже». Поголився так, як поганий селянин сіно косить: там жмут щетини стирчить, а сям і шкіру бритвою зняв. Сорочка, наче чиста, але пожмакана, такі й штани. Та яким не був, а з Максимом за одним столом сидів. Горілка додала відвертості, розв’язала язик. Чарка за чаркою, слово за слово – розговорилися. Вовка відразу ж після закінчення школи подався у місто, закінчив «бурсу», відслужив армію, обзавівся сім’єю, купив невеличку хатину на окрайці, працював на шахті. Типова біографія, типові набутки. Максим поцікавився:

– А чому на весілля без дружини приїхав?

– Та так… – Вовка знітився, але продовжив. – Я нещодавно з ув’язнення повернувся, пішло моє подружнє життя шкереберть.

– З тюрми? Ти? – Максим щиро здивувався. Від Вовки можна було чекати чого завгодно, але не злочину. – За що?

– Шахрайство. Працював я в шахті, а шахтарям положено виписувати безкоштовне вугілля. А до моєї хатини природній газ підведений. А він зараз дорогий, а вугілля таки безкоштовне. Котел у мене був і під газ, і під тверде паливо налаштований. Ось я вугіллям і опалював, краще сказати доопалював. А виявляється тим гірникам, до осель яких підведений природній газ, безкоштовне вугілля не покладене.

– Чому?

– Хіба я знаю? А тут саме міліцейська кампанія проти таких, як я розгорілася. Проти тих, хто мав газ і безкоштовне вугілля виписував. Багато тоді шахтарів «погоріло», усім шахрайство «шили». А коли проходять подібні кампанії чи то проти п’яних водіїв, чи проти незаконного зберігання зброї, чи то проти хуліганства – ні відкупитися, ні залагодити справу не можливо. Усіх, хто попався засудили. Кому штраф чималенький виписали, кому умовні терміни дали, чимало, як я опинилися у в’язниці.

– На щот кампанії – це ти точно сказав, – втрутився у розмову сусід напроти, – гребуть усіх, ні на вік, ні на посади, ні на заслуги не дивляться. Я так за злісне хуліганство уже в зрілому віці «залетів». А знаєте в чому полягало моє «хуліганство»?

– Ну? Розказуй.

– Приїхав я якось з відпочинку додому. Останню годину туалет в потязі не відчиняли – санітарна зона. З потягу ледь встиг заскочити до нашого автобусу, приїхав у райцентр. Мій сечовий міхур роздувся, як повітряна куля, а ні на автостанції, ніде в місті громадського клозету не було. Старі підземні позносили, а нових не збудували. От я й пішов за ялинку. А тут невідомо звідки міліціонер з’явився, схопив мене за рукав і потягнув у відділення міліції. Так я і став хуліганом. Під час тієї кампанії багато таких, як я «хуліганів» постраждало. Рік відсидів.

Наче прокинувся і немолодий, чоловік, який сидів на лаві поруч з нами:

– А я так за носіння холодної зброї попався. Мій колега попросив свою дружину й доньку до сусіднього міста на залізничну станцію відвезти. Я й повіз. Допоміг речі до вагона піднести. Повертаюся до машини, а там сержант міліцейський крутиться. Підходжу ближче, він козиряє. Починає допитуватися: «А де аптечка? А вогнегасник? А права в порядку? А техпаспорт? А що в багажнику?». У мене все чисто. Сідаю в машину. А він: «А в «бардачку» що?». Я відкриваю: а що там? Пачка цигарок, трохи грошей, гребінець, ключ, ніж для зачистки контактів. Ну, як завжди. А «мент» побачив ніж та як закричить: «Холодна зброя. Пройдіть, будьте ласкаві, зі мною. Ні, стійте. Зробимо усе по протоколу, з понятими». Впіймав двох перехожих, умовив бути понятими. Вилучив ніж. І пішли ми до відділу міліції. А ніж у мене був саморобний, зеківської роботи, з наборною ручкою і неглибоким, скоріш декоративним кровостоком. Передав сержант мене й мій ніж слідчому. Я спочатку почав доводити, що мій ніж не є холодною зброєю, до того ж я його не носив, а за зберігання навіть справжньої шаблі кримінальна відповідальність не передбачена. Та легше переконати телеграфний стовп, ніж міліціонера. «Ти рукою до «бардачка» й ножа міг дотягнутися, а це означає носіння. Зрозумів?». Два роки відпочинку від основного місця роботи й від сім’ї.

Знову оголосили танці. Молодь пішла в тан, а люди по-старші палили цигарки й спілкувалися. Загалом ті, хто «сидів» не люблять говорити про ув’язнення. Прагнуть не згадувати ні своєї провини, ні відсидки. Чоловіки на відпочинку й гулянках все більше говорять про жінок або про ліс, тобто полювання й рибну ловлю, згадують армію, а старші люди війну – чи не єдину «радість» в їхньому житті. Жінки – все більше говорять про сім’ю, здоров’я, одяг, а молоді й зовсім юні про залицяльників.

Цього разу пішло не за сценарієм. То тут, то там можна було почути про лісоповал і «зону». Гомоніли про свої гріхи знову таки старші. За часів СРСР саджали багато й за все. Миколу – за ДТП, Юрку – теж. Був інструктором водіння автомобілю, а стажер вчинив наїзд. Засудили, звичайно, Юрка. Два Мишка по-молодості за вуличну бійку за грати потрапили, Єфрем – за аварію на залізниці, Ганна – за самогоноваріння для продажу, Марко – за порушення правил безпеки вибухових робіт, Стас за незаконні валютні операції – за андропівських часів три срібних полтинники продав і за кожен полтинник по два роки отримав, і, говорять це йому ще поталанило, адже стаття на той час була підрозстрільною. До чоловіків підійшов і довго прислухався Влас Карпович, дідусь років під вісімдесят, нарешті не витримав, вставив своє слово:

– Та хіба це ви «сиділи». Рік-три. Та це екскурсія порівняно з тим, що було за наших часів. У нас хапали усіх підряд і давали від щирого серця щонайменше п’ять, а зазвичай – десять, а то й двадцять п’ять років. І на «вишку» не скупилися. Моя мати за кілька колосків, назбираних у пляшку на дорозі біля поля, десять років у таборах відсиділа. А я такі самі десять – за антирадянщину. Сказав, що Хрущов не краще Сталіна, до того ж не спроможний країною керувати. Так, не сказав, а ляпнув, не подумавши. А думати все ж треба завжди. А баба Надька Єфременчиха за двісті грамів масла сім років на Колимі відсурмила. А Тамарка. Від неї в шістдесят сьомому чоловік до Варьки пішов. Ну Томка їй сарай і підпалила. В ніч під сьоме листопада. Їй теж політику «пришили». Якби вона той сарай взимку підпалила, то більше трьох років не дали б. А під ювілей революції – це вже антирадянщина. І отримала все ту ж десятку. А могли й зовсім розстріляти, якби терактом підпал визнали. А Зойка взагалі по-смішному попалася. Працювала на птахофермі й яйця додому носила. Тоді не крали на виробництві, а «виносили». Хто що міг. У місті добре видно, хто й де працює. Паркан з шифери – на шиферному заводі, з пластику – на заводі склопластики або на хімкомбінаті, з бортів вантажівки, то певно на автопідприємстві. А по селах носили молоко з ферми, яйця з птахоферми, ягоди та фрукти з плодопитомника й тому подібне. А тут на фабриці недостача, кілька сотень яєць не дорахувалися. Почали працівників ферми «шерстити», добралися й до Зойки. Говорять, ось невідомо куди зникли сотень з п’ять яєць. Зойка відповідає: «Ні-ні, п’ять сотень я не брала». Слідчий тоді з іншого боку зайшов: «Ну, а може по одному-два брала?». А вона ж тупувата, відповідає: «Ну, по одному-два інший раз брала». А він тоді й говорить: «По одному-два яйця в день, за винятком вихідних, так це за рік п’ятсот яєць і буде». Три роки, як миленька сиділа. Подивись на гостей. Крім наймолодших – усі сиділи.

Максим про себе подумав: «Та не може такого бути!». Озирнувся навкруги – де ж той праведник, що ніколи не був злочинцем і не сидів у в’язниці нашої держави. Аж, здається знайшов. Тітка Ніна, його рідна тітка. Свята людина: ніколи нікого не осудила, не образила, усім завжди допомагала, хто б до неї не звернувся. І характер у неї був ангельський, вдома завжди лад давала, і з чоловіком з непростим, м’яко кажучи характером, справлялася, і дітей виховала краще не буває. А коли працювала, на роботі була героєм: кілька орденів і медалей за працю, завжди її портрет на дошці пошани висів. Кришталево чиста людина. Максим підійшов до тітки після невеличкої передмови прямо запитав, а чи то просто сказав:

– Тьоть Ніно, мабуть, одна ви одна серед гостей ніколи у в’язниці не були.

Тітка підняла брови, які вже встигли вилиняти від віку й теж чи то ствердила, чи то запитала:

– З чого ти взяв? Сиділа, цілий рік.

– За що?! Коли?

– У сорок сьомому. Мені тоді років чотирнадцять було. І мене з Лідкою, моєю подругою, направили на навчання в ФЗУ, фабрично-заводське училище, тоді туди насильно посилали. А ми з подругою втекли, до дому повертатися було страшно, знали, що там на нас міліцейська засідка очікувала. Ми й подалися під Білу гору. В печері, шо ще до революції ченці вирили, три дні прожили, а потім по домівці засумували, за матерями. Батьків же наших на війні побило. Повернулися додому, бо малі ж були й дурні, а там нас наша міліція й захопила. Відправили на скорий і неправедний суд.

– А попереднє слідство?

– Яке слідство, Максиме? Півдня й усе готово. Рік ув’язнення, вирок у зуби і паняй до Харкова в буцегарню. Я ввесь час ревіла. На зріст з наперсток, худа, немов щіпка. Реву й реву. У в’язниці мене «опреділили» в хліборізку. А я до того все життя тільки робила, що голодувала, ніколи досита не їла, а часто днями з порожнім шлунком ходила. А останній рік таким голодним був, що хочеш зразу лягай і помирай, а хочеш – помучся. А тут хліб кожен день. Як би його небагато не було, а ті, хто працював у хліборізці ніколи не голодували. До того ж мене у тюрмі шанували: ану спробуй посваритися з хліборізами! Роз’їлася я. Морда отака, – тітка розставила руки навколо обличчя. – Підійшов час мого звільнення, а я повертатися додому не хочу. На волю не хочу! Ховалася. Уявляєш? Лише за матір’ю та за сестрою скучала. Мене, звичайно, врешті решт виловили та й виперли за ворота. Повернулася додому, а там все, як і раніше, сіре та вбоге. Багато я чому у тюрмі навчилася.

Максим недовірливо глянув на тітку. Може то не в’язниця, а військово-трудовий табір був? Тітка перехопила погляд, запитала:

– Не віриш? Ну то покажи мені свій гаманець.

Максим порився в кишенях. Гаманця не було. Чоловік збентежився: невже загубив, а там гривень з вісімсот було й квиток на зворотну дорогу. Тітка розсміялася й протягнула йому гаманець:

– Та ось же він. Під ногами лежав, а я підняла

Максим полегшено зітхнув. Тут у двір забігли дві величезні собаки.

– Пішли геть! – Почувся голос сусіда, Мишка, того самого, що сидів свого часу за бійку. Чоловік схопив у руки дровиняку й кинув у бік собак, повторивши, – Геть пішли, кому сказав!

Мишко повернувся до Максима з тіткою, вибачився:

– Це мої собаки. У мене вже їх цілих вісім. Яка приблудилася, а яку підкинули. Не знаю, що з ними робити.

– Постріляй половину.

– Що ти! Посадять. Людину вб’єш, то ще викрутитися можна, а за собаку то вже точно посадять. За жорстоке поводження з тваринами, – сусід пішов закрити хвіртку, що вела в його двір, аби собаки знову не повернулися. А тітка несподівано спитала у Максима:

– А у тебе часом не знайдеться позичити мені гривень з двадцять?

Чоловік витяг з кишені гаманця, відкрив і зойкнув. У гаманці сиротливо лежав один квиток на дорогу.

Тітка співчутливо порадила:

– А ти подивися в кишенях, може переклав куди?

– Та ні, не перекладав, – але на всяк випадок порився в кишенях піджака й штанів, грошей ніде не було.

– А ти ще раз уважно перевір кишені.

– Та я їх навіть навиворіт вивертав.

– Ну, то подивися ще раз у гаманці.

– Та ми ж щойно разом з Вами дивилися.

– А ти не полінуйся, подивись знову.

Максим відкрив гаманець, гроші були цілі, лежали загорнуті в квиток. Приголомшений дивною пригодою чоловік ошаліло подивився на немолоду  жінку. Тітка розсміялася:

– Ну, що? Тепер повірив?

Небіж закивав головою:

– Еге ж. Але чому я ніколи не знав про такі Ваші надзвичайні кримінальні здібності.

– А я ніколи ними не користувалася. Хоча один раз було. У п’ятдесяті роки. Голова колгоспу несправедливо позбавив Лідку чи то премії, чи то частини заробітної плати. Її тоді тільки ввели у грошах, а не лише у продуктах. Подруга довго плакала, а я пішла до голови в кабінет, ніби у якійсь справі та й узяла ті гроші. Віддала їх Лідці й приказала: «Ось. Голова сказав, що помилився. Тільки ти йому про це ніколи не нагадуй. Навіть, коли сам запитає. Добре?». А колгоспний голова потім, мабуть, ще довго гадав, куди подівалися оті сто двадцять зекономлених на премії рублів, – тітка зітхнула й підвела підсумок. – Так, що всі сиділи. Ми такі чи закони негожі, не знаю. Одна юнь поки що не скуштувала баланди. Але у неї все попереду. Зараз же справжніх жуликів не садять. Бо вони не крадуть, а начебто «бізнесують», не б’ються, а вбивають. У них свої закони, своя міліція й поліція. А от простого хлопця за один синець під оком або за п’ятдесят гривень посадити можуть. Міліції чи поліції треба ж якось свою роботу показати. Спитай у людей поінформованих, ким зараз тюрми забиті? «Лохами». Простими людьми, які відкупитися від міліції та суду не в змозі.

Весілля танцювало, співало, гуло до глухої ночі. Наступного дня гостей було трохи менше, ніж у перший день. Хто додому поїхав, хто з похмілля піднятися не міг, у кого робочий день був. А коли катали на візку сватів і ходили вулицями ряджені, прилетіла звістка: чотирьох юнаків, друзів молодого, в ізолятор запроторили. За те, що по дорозі додому гучно співали пісень прямо на вулиці й начебто брутально лаялися. А яке це хуліганство дрібне чи злісне з’ясує слідство й суд.

А далі казка мовчить.

Петро ГАЙВОРОНСЬКИЙ

Покровськ, липень 2017 р.