ЯК ЗАХИСТ І ПІДТРИМКА «КРАЩИХ» ДОЗВОЛИТЬ ШВИДШЕ ЗМІНИТИ УКРАЇНУ

Йдеться про тих українських людей, які стоять на голову вище від загалу. Мова не про конфесійні моменти, а про високу планку духовності та патріотизму. І про конкретних людей, які можуть бути прикладом для наслідування. Про яких варто знати усім. Радянський Союз до пори до часу був таким міцним саме через те, що енергійно «клепав» під свої, планетарного масштабу плани, провідну верству. Усі оті корчагіни, стаханови, кошові, матросови та інші «розкручені» в часи сталінізму герої, для багатьох були прикладом для наслідування. Може, в процесі пропаганди десь щось і перебільшувалося, але в цілому це давало результат, радянська ідеологічна машина працювала справно. Усім було зрозуміло, на кого треба рівнятися.

Інша ситуація в Україні. Який українець є взірцем? У нас навіть люди, які цілком вписуються в категорію «кращих», не мають ні державної, ні громадської підтримки. Навіть інформаційної. Добре, якщо випадково згадають раз чи два по телебаченню. А варто б частіше – щоб естафету добра підхоплювали школи, молодіжні організації, церква, Збройні Сили. На жаль, рідко коли підхоплюють. Під час Майдану здавалося, щовсе піде швидко і в правильному напрямку, але на даний момент багато людей зневірилося. Олігархи не втратили свого впливу, реформи «пробуксовують»… Добре, що хоч керманичі не здають послідовно, крок за кроком, Україну Кремлю. Так, як це робив Янукович. Але при непослідовності і невизначеності курсу, «здача» може відбутися як результат пасивності та бездіяльності. Путін чекає свого моменту. А, між тим, людей із світлою аурою у нас цілком достатньо для того, щоб відносно швидко змінити Україну. Вони є практично в кожній області, у кожному великому населеному пункті. Біда в тому, що решта суспільства не усвідомлює цінності «світлої» когорти. Адже гречки ці диваки не дадуть і пенсію навряд чи піднімуть. Буває, говориш з людиною в маршрутці і чуєш аргументи: «риба гниє з голови…», «знову не того вибрали…» Може прозвучати заклик протестувати до переможного кінця, поки, врешті-решт, не виберемо справжнього месію. Але це хибна лінія, бо справа не в стільки в лідерах, скільки в стані нашого суспільства. Щоб воно стало здоровішим, треба змінити ставлення до «кращих».

Ми так багато говорили про потребу відродження мови, що можна б давно усвідомити просту істину: вона відродиться, якщо навчимося захищати «перших ластівок». Але коли Анну Гарус з Дніпра за її мову спочатку образила, а потім потягала за волосся місцева шовіністка, поспівчували їй хіба що герої «диванної сотні». Добре, що відгукнулися небайдужі з усіх усюд, але погано, що при цьому ніхто не зрушив з місця. Мати п’ятьох дітей (з них двоє прийомних), вдова загиблого в АТО воїна із зворушливим позивним «Сім’янин», не повинна була у цій ситуації залишатися наодинці з ворогом. Варто було зібрати співчуваючих та мітингувати в центрі Дніпра аж до завершення справи. Поставити намет, роздавати людям брошурки та буклети, пояснювати потребу мовної гармонізації. Це не менш важливо, ніж серпневий «Бандерштат у Луцьку» чи щорічна київська смолоскипна хода 14 жовтня. Який сенс під час багатолюдних акцій кричати: «Смерть ворогам!» чи «москалів на ножі», коли та регулярна багатотисячна хода жодного разу не розродилася хоча б невеличкою групою швидкого реагування? Можна без «ножів» і без «смертей». Просто зібрати небайдужих людей, готових в разі потреби підняти свої дупи і захистити однодумців. Без цих груп ніколи не буде справжнього мовного відродження ні в Одесі, ні в Харкові, ні в Запоріжжі. Адже законні вимоги українських патріотів традиційно і без серйозних наслідків для себе будуть ігноруватися шовіністами. Та оскільки весь радикалізм смолоскипників обмежується посильною допомогою російським ідеологічним телеканалам, то справу Анни Гарус, схоже, спустять на гальмах. Мало того, їй нещодавно ще й газ збиралися відрізати – за несплату боргу. Як тільки чоловік загинув, так зразу й пільги познімали… Тупість чи місцевий сепаратизм всьому виною – сказати важко. Цього разу, щоб підтримати вдову бійця АТО Андрія Широкова, зібралося чоловік двадцять. Це вже краще, та все ж, рівень солідарності поки недостатній. Навесні 2016 року краматорчанин Самійло Мамченко сказав друзям, що готовий ризикувати життям аби лише вдалося побороти корупцію в рідному місті. Чесно кажучи, ніколи не чув подібних заяв від киян, львів’ян, одеситів, херсонців… Самійло слів на вітер не кидає: він справді, невтомно працював і самовіддано боровся за правду. Тепер пасіонарний краматорчанин лежить у лікарні із струсом мозку. Тітушки довго стежили за ним, потім по звірячому побили. Але результатом своїх спецоперацій батько дванадцяти дітей задоволений, вважає, що все було недаремно.«Я їм усі корупційні схеми поламав!» – з неприхованою радістю в голосі заявив мені по телефону. Всім би таку силу духу! А тепер торкнуся деяких раціональних моментів. У подружжя Мамченків дванадцять чудових діток – справжніх янголяток. Ми плачемося, що у нас падає народжуваність. То чому б не підтримати тих, хто вперто і послідовно компенсує лінькуватість загалу? До того ж, краматорчанин не лише годує і належним чином виховує власних дітей, але й бореться за щастя всіх українців. Він може розраховувати на взаємність з нашого боку? У нас є усвідомлення того, що Самійло Мамченко – діяч не місцевого, а всеукраїнського масштабу?

Про маріупольського пастора Геннадія Мохненка навіть фільм вийшов із символічною назвою – «Майже святий». Українці про це знають? Мало хто. А могли б знати – принаймні ті, хто бажає Україні перемоги у війні з Путіним. Це для сепаратистів Геннадій зрадник, а для наших він цілком свій, попри те, що у нього курське коріння. Коли над Маріуполем нависла загроза російського вторгнення, Геннадій разом зі своїми синами (а їх унього троє рідних і тридцять два прийомних!) першим вийшов на околицю приазовського міста рити окопи. Куди вже бути більш проукраїнським? Та й за кордоном ідея пастора Мохненка, що сиріт на планеті не повинно бути, вже помічена! А порятунок наркозалежних підлітків? Геннадій і тут працює за десятьох. Все одно, мало хто знає, мало хто покладає на нього надії. Це я до того, що великі зміни у нас відбудуться лише тоді, коли ми усвідомимо необхідність своєрідної «інвентаризації»  кращих людей України, популяризації їхнього доробку та створення потужних центрів кристалізації навколо них.


Сергій ЛАЩЕНКО

Світлина: Геннадій Мохненко


 

Ще схожі публікації:

Представники Донеччини - учасники конференції «Краєзнавство і учитель – 2016»
  Під такою назвою 26 лютого цього року у Харкові відбулася Міжнародна наукова конференція. Учасників форуму радо зустріли на історичному факультеті Харківського національного педагогічног...
НЕНАЧЕ ЗГАСЛО СОНЦЕ
Розум підказує: ми всі – не вічні, колись та прийде кінець кожному. А серце не сприймає – померла мама. Згадалися рядки поета з Луганщини Івана Світличного: Наснилось, неначе згасло сонце, І ...
Газета “Донеччина” від 20 січня 2015 р. № 1 (15870)
Замість Леніна - пам'ятник пісні У Слов'янську знову вирують пристрасті. Тепер навколо пам'ятника Леніну. Група активістів зробила ще одну спробу скинути Ілліча. Навіть вірьовку на нього накинули. ...
Донбаський музей Василя Стуса єднає нас
У розвої націотворення та відході від маргіналізації духовних цінностей не останню роль відіграє музей. Зокрема, Донбаський музей Василя Стуса – культурний заклад, який провадить у життя шляхетні цілі...
Закон про мови не повинен служити розбрату
На думку митрополита Володимира, закон про мови не повинен послужити розбрату між двома національностями (росіянами та українцями), між двома країнами і народами, «відносини між якими і так досить кри...
Анатолій Кравченко."Твори і дій сьогодні…"
  Анатолій Іванович Кравченко народився 19 квітня 1937 р. в Єнакієвому. Після закінчення середньої школи і до призову на військову службу працював на шахті. Закінчив Літературний інститут і...

The Author

Сергій ЛАЩЕНКО

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme