ЗБЕРЕЖЕНИЙ МОВОЮ НАРОД

Поновлення влади в усіх регіонах нинішнього ОРДЛО – лише початок (нелегкий!). Уже в сучасних умовах необхідно обмірковувати напрями й особливості роботи з усіма верствами населення з урахуванням сповідування ними ідеалів «російського світу» (використано декілька разів не «русского міра» і «руського міра»), духовної залежності від них.
Невигадана історія 1. Свого часу Юлія С. навчалася в Донецькому національному університеті імені Василя Стуса випускниця однієї зі шкіл Покровського району Донецької області, а по закінченні навчалася в аспірантурі, студіюючи філософію і претендуючи на науковий ступінь у цій галузі знань. Та війна 2014 року привнесла деякі істотні зміни. Після переміщення ДонНУ імені Василя Стуса до м. Вінниці так звана «ДНР» організувала щось на зразок вищого навчального закладу і назвала його «Донецький національний університет». Туди й відразу подалася Юлія С. на кафедру української філології і прикладної лінгвістики (так обізвано об’єднані кафедри історії української літератури і фольклористики та кафедру української мови та прикладної лінгвістики). Їй не відмовили, так вона стала колабораціоністом – активно працюючи на «недоосвітню сферу ДНР». Згодом щось не склалося в Юлії С. і вона перейшла в новоутворений недовиш «Донецький державний університет управління», де її призначили аж директором одного із інститутів-факультетів. Але нещодавно Юлія С. з’явилася на неокупованих українських землях і з «чистим сумлінням» подала резюме для влаштування на працю в Донецький національний технічний університет. І в самопрезентації вона чітко вказує і числа і місця, коли вона працювала в «ДНР» і на яких посадах перебувала. Навіть більше… Вона гордиться тим, що їй «поталанило» працювати на заявлених посадах у відповідних вишах. Здавалося б, що ж тут дивного… А є декілька речей, над якими потрібно поміркувати. Насамперед те, що Юлія С. не приховує свого перебування в «ДНР», не втаємничує і свій активний статус у цьому недоутворенні. І вважає, що набула цінного «університетсько-педагогічного досвіду». І так буде… Адже досі ніхто чітко не відповів, а хто вони – ті, хто в недоутвореннях працюють у школі, виші та багатьох інших закладах, де формується ідеологічний та інший потенціал? Лише сьогодні почали говорити про необхідність юридичного кваліфікування відповідних категорій фахівців «ДНР», «ЛНР».
Невигадана історія 2. Вдалося розмовляти з вихованцями одного з численних таборів, де відпочивала дітвора з «ДНР». Якось розговорилися – і в пориві відкритості одна з вихованок – 10-річна Світлана М. сказала по секрету, що надзвичайно любить музеї. Учителька хотіла повести їх до Донецького краєзнавчого музею, але не змогла, бо ж усі експонати було вивезено в Україну. А потім у приміщення влучив снаряд. І хоч приміщення відбудували, та музейну базу на сьогодні поновити практично не можливо. Чи не вперше – не вистачило відразу слів для відповіді. Якось важко стало на душі, боляче за тих, хто до останньої хвилини терпів різні приниження, утиски, а намагався вберегти від захланного ока ницого окупанта національні багатства: картини (Донецький художній музей), історичні експонати (Донецький краєзнавчий музей) та ін. Можна відразу назвати два-три імені відомих музейників, яких лише безвихідь (неможливість адекватно вирішувати музейні справи на користь Української Держави) змусила покинути найдорожче й переїхати в Україну. І вже неозброєним оком видно, наскільки переполовинено, а то й повністю привласнено музейне багатство, вилучено з активного суспільного обігу. Необхідно було якось умотивувати таку ситуацію – і як тут відразу ж не покликатися на ті ж самі українські війська. А що їх навіть не було в м. Донецьку, а всім розпоряджалися «самопроголошені владці», то аж ніяк не шкодить… Що чорнішою буде брехня, то швидше її сприйматимуть як правду. А хто не захоче того робити, то на це є каральні структури…
Невигадана історія 3, яка пов’язана з історією 1. Інколи простий епізод, якийсь неочікуваний вияв чітко окреслюють справжню сутність людської істоти, вияскравлюють її внутрішній світ. Справді, коли розпочинати аналізувати історію кожного, хто залишився на окупованих землях Донецької та Луганської областей, то можна віднайти силу-силенну мотивацій їхнього тамтешнього проживання. Складніше інколи відповісти, а як вдалося багатьом виїхати, полишивши напризволяще усе здобуте у важкій щоденній праці, залишити найдорожче – житло, яке врешті-решт ніколи не буде повернуто в усьому його морально-духовному, мовно-культурному та національно-соціальному вимірах. Хтось подекуди справді торкається то однієї, то декількох доль переміщених у своїй державі то окремих осіб, то цілих сімей, а то й великих колективів. Справді великих… Бо що становить, наприклад, університет із його надскладною внутрішньою структурою, освітньою й науковою тяглістю, матеріально-технічним комплексом, чи, скажімо, академічний науково-дослідний інститут. Не варто вдаватися в розлогі міркування тут, бо це тема окремої й надзвичайно складної розмови, що вимагає надзвичайно глибокого аналізу. Потрібно все-таки повернутися до тих, хто спокійно, без будь-яких докорів сумління залишився працювати на окупованих землях. Часто ті, хто переміщений і перебуває в надзвичайно складних матеріальних та інших обставинах, намагається знайти виправдання їм. Аж ось нещодавно трапилася надзвичайно цікава публікація, яка дає відповідь на поставлені питання… Щоправда, це торкається конкретної людини, але в цьому разі легко простежувано узагальнення щодо того, хто ж насправді сьогодні працює в освітніх закладах на окупованих територіях і який «національно-патріотичний дух» формує у студентів, школярів. Постало досить складне питання: чи варто читачеві в сучасній ситуації виливати оцей словесний непотріб. Після нетривалих міркувань якось само собою прийшло, а чому б ні, адже не в силі переказати такий «злет творчої фантазії»: Моторола и Гиви и в граните красивы! / Дети славной Донецкой земли! / Будут вечным примером – все, кто шёл с «БТР»-ом, / «Спарта» и батальон «Сомали»! / Воевали нехило! Пусть над вашей могилой / Летней ночью поют соловьи! / И, хоть вы не просили – вам прислала Россия / Золотистые кудри свои*! / Мы, прорвав вражьи цепи, и в донецкие степи, / Там где ветер, ковыль, едкий дым… / В рукопашную, рядом! Мы штыком и прикладом / Проложили дорогу к своим! / И в жару и в метели в глаза смерти глядели! / О погибших, конечно, скорбя! / Но ничуть не жалели, то что в танках горели, / Вызывая огонь на себя! / Расслабляться негоже! Камуфляж нужен тоже! / Что же скажите вы нам в ответ? / Всё засеем, всё вспашем! / А Республики наши станут радостью наших побед!
Найкраще було б залишити то без коментарів. Та в цьому разі якраз необхідно хоча б побіжно схарактеризувати, навіщо такий шмат тексту відведено цьому писанню. Наведені рядки належать не простому гірникові, металургові, двірникові – людині «від плуга» чи бойовикові, який зачучмарений пропагандою та всіма військовими приписами, що падають на його зачмелену голову, їх створив доктор фізико-математичних наук, професор вишу в так званій «ДНР», який там названо «Донецький національний університет», завідувач кафедри теорії ймовірностей і математичної статистики Борис Володимирович Бондарєв. Звичайно, різні причини мотивували статус «залишенця» на окупованій землі – фінансові негаразди, важкий хворобливий стан рідних і близьких, власний стан здоров’я, обмежені фізичні можливості та багато іншого. Кожний з них віднайде власну причину, з-поміж яких не потрібно скидати з рахунку й суто ідеологічні – повну підтримку всього того, що названо «ширенням російського світу», а насправді ж відновленням радянськості в гіршій її реалізації. Бо ж навіть позірного немає усуспільнення власності засобів виробництва, землі та всього іншого. «Залишенство» ще не означає прислужництво в гірших його виявах. Власне, пропоновані увазі рядки, подані у віршованій формі, відбивають особливий зразок угодництва – ідеологічне й ідейне плазування перед тими, хто стояв біля джерел і зреалізував ганебний злочин – нищення всього того, що єднає, розвивав агресивність і наповнював нею увесь простір. Цитовані рядки легко розкривають статус тих, хто взяв на себе високу місію викладача в цьому так званому «Донецькому національному університеті». Навіть більше – формує ставлення вільних українських територіях до «викладацького корпусу».
Звичайно, на окупованих землях змушені були залишитися чимало справжніх українських патріотів. Їхньому життю ніхто не позаздрить. Але час минає. Уже сьогодні цілком реально говорити про важкі кровопролитні три роки війни… Чи гібридної, чи якоїсь іншої… Але війни, що чи не щоденно вимагає на свій алтар людської крові, людських життів… Життів патріотично свідомих, державницьки налаштованих, хто жертвує найдорожчим – власним життям. То з’ява таких і подібних рядків ще раз підтверджує про збільшення ракової пухлини безпам’ятства на окупованих територіях. І ця історія безпосередньо пов’язана з історією першою: Юлія С. не сприймає свого відступництва, лиходійства, праці на зло власного народу. А чому б вона мала відчувати, маючи перед очима зразок «зрілого» сімдесятирічного професора…
Невигадана історія 4, пов’язана з попередніми. Трапилася нещодавно зустріч з емігрантом С. Ж. із Хорватії, який мешкає в Сербії. Так склалося, що корені його родини були пов’язані з Белградом (Београдом). Він був ще маленьким, коли батьки продали своє помешкання й переїхали до Сербії. В його серці не залишилося ані образи, ані нетерпимості до того краю, де він був ще маленьким. На питання «Що для нього батьківщина?» була нетривала задума, а потім досить доброю українською, яку він вивчив за своїм бажанням, бо надзвичайно любить її, промовив: «Батьківщина – це насамперед рідні люди, однодумці, ті, хто поважає самого себе, свою мову, пам’ять про себе». А далі й зовсім несподівано: «В українського народу вистачає сили Духу чинити правильно в найскладніші періоди історії». Про золотоверхий Київ він прагнув говорити емоційно й водночас виважено, зважуючи кожне слово. Приємно було дізнатися, що приїхав він разом із батьками, які все життя мріяли побувати на цих землях. Безперечно, важливо було дізнатися – звідки ж таке ставлення до всього українського. Виявилося, що С. Ж. закохався в дівчину з України, яка працює в Сербії, згодом одружився з нею. Попри те, що вона вільно володіє сербською, попросив, аби та спілкувалася з ним лише українською. І вже за рік досить легко нею спілкується. Попросив і автора цих рядків говорити з ним по-українськи. Здавалося б – до чого тут історії… А дівчина, яка полонила серце С. Ж., – донеччанка. Від неї він почув чимало несподівано цікавого, захопливого… В її розповідях набували чіткості рідні донецькі краєвиди.
Цілком природним постало й питання про можливу подорож у Донеччину. «Та ні, − сумно відповіла Н, Ж., − не хочу розмивати ту прекрасну пам’ять, яка живе в мені, про рідні краєвиди». І продовжила: «Але ж було…, було – жодної української газети в усьому Донецьку бувало не знайдеш у знаних на той час ятках «Союздрук». То вже тоді планувало готувалося, проектувалося». Можна лише додати – за всі роки проголошення Самостійної України в обласному центрі не відзначалося Свято Незалежності, натомість день гірника проходив розгонисто – з бал-маскарадом, демонстрацією та багатьма іншими заходами. Цим ще раз наголошувалася інакшість донецького – народ тут дещо інший, відмінний, має відмінні цінності. Такий стереотип нав’язувано в усьому територіальному просторі з наданням особливого статусу власним святам, власним цінностям як протиставлення усьому загальноукраїнському простору. Не задумуючись на питання «То ж все-таки – ваша оцінка таких рядків сучасних «професорів» так званого Донецького національного університету в недоутворенні «ДНР»?» відповіла: «Як можна після цього йти до студентів? Якщо це не фальш, тоді усі попередні роки людина працювала на користь ворога…».
Невигадана історія 5, зовсім непов’язана з попередніми. Зустріч відбулася випадково. Та й швидше складну розмову не можна назвати зустріччю, бо більшою мірою вона подібна була до сценарію «прийом керівником відвідувача». От не хочеться спілкуватися, а змушений. У роді того, хто був керівником, був справжній директор одного з небагатьох донецьких підприємств, що змогли переміститися і тепер більш-менш успішно працювали в нових суто київських умовах. Мова зайшла про збірник розповідей, у якому уміщено матеріали про переміщенців, їхні долі й болі, тривоги та ін. Міркували про підготовку до видання цього збірника українською та англійською мовами. Щоправда, матеріали не мали остаточної редакції, окремі з них вимагали доповнення, уточнення, а то й розширення. Мимохіть діалог зачепив і цілісне оформлення збірника, переднього чи вступного слова. Тому торкнулися окремих деталей вступного слова, висновків. Керівник раптом пильно поглянув і з ледь уловимим металом у голосі з повчальним інтонуванням заговорив: «Не має бути ніякої критики ані «ДНР», ані тих, хто там залишився. Це стосується й тих, хто посідає там керівні посади». І далі дещо м’якше продовжив: «Розумієте, в нас на підприємстві та й в багатьох інших, хто виїхав в Україну, там, у «ДНР», залишилися рідні, знайомі, тому будь-яка критика наражатиме їх на небезпеку. Ніхто з нас тут, в Україні, не зможе ніяк їх захистити там».
Годі було в чомусь звинуватити співрозмовника… У словах відчувалася справді тривога й турбота про переміщенців і тих, хто не зміг чи не захотів виїхати з так званої «ДНР», адже там реальних законодавчих норм не існує, тому людина залишається безсилою перед свавіллям каральних структур. І в цьому разі… Найбільш незахищеними постають переміщенці, тому що, висловлюючи свою думку, ризикують не лише власним життям, а й долею багатьох інших. А в так званій «ДНР» чи «ЛНР» вільно можуть поливати брудом будь-кого, бо ані їм самим, ані їхнім родичам чи знайомим ніщо не загрожує в Україні.
Просто невигадана історія. Доля залишенців в ОРДЛО в так званій «ДНР» чи «ЛНР», які залишилися поборниками українства і в душі плекають і леліють мрію-надію про повернення щонайшвидше повернення в Україну, відродження всього втраченого, знищеного, понівеченого, нахабно сплюндрованого, є досить складною – і морально, і психологічно, і матеріально… Постійно бачити своїми очима всю руйнацію культурно-естетичного поліголосся, де українськомовне гарантувало доцентровість не лише усіх степових і лісостепових просторів Донеччини і/чи Луганщини, а й нерозривну цілісність із Соборною Україною. Жити в ідеологійно-духовному чужому світі, мислити своїм, не маючи змоги поділитися рідним і дорогим із близькими й дорогими для серця людьми. І ті сплески стихійного спротиву – то гімн України, що звучав із припаркованого авта біля будівлі так званого «МГБ» у м. Донецьку, прапор Української Держави на лінії електромережі в Будьонівському районі обласного центру , гасла проти політики так званих владців на стінах будинків– із поодиноких калейдоскопічних скелець витворюють цілісну картину мовчазного несприйняття твореного московськими ідеологами «земного раю» на окремо взятій українській землі. Питання в іншому: чому так швидко вдалося досягти ідеологічного «одобрямсу» в населення Донеччини і/чи Луганщини. Безперечно, що формовані спеціалізованими заходами від самого початку постання Української Держави на цивілізаційній мапі засади донецько-луганської інакшості, нав’язування переконання, що «Донбас всю Україну годує» і що українська мова зовсім чужа для гірників, металургів, було продовженням уже напрацьованого радянськими ідеологами сценарію розвитку. Водночас у ці ж роки непоодинокими були голоси, зорієнтовані на максимальне посилення ностальгії за, мовляв, втраченим «щасливим радянським життям». Тому сценарій 2014 року було підтримано тим шарами населення гірничих селиш і маленьких гірничих містечок, що повноцінно жили завдяки функціюванню копальні. Остання і/чи останні (дві-три й більше) були такими, що організовували міста, структурували їх, повноцінно реалізовували містобудівну функцію – створення дитячих садків, лікарень, шкіл та багато іншого було підпорядковане забезпеченню повноцінного функціювання копалень із власною розгалуженою структурою. Будь-яке скорочення видобутку вугілля, прохідних потужностей гірничого підприємства відразу позначалося на усіх сферах життєдіяльності міста, торкалося й матеріального забезпечення усіх освітніх та культурних закладів: ремонт, опалення та ін. Перші болісні кроки кінця 70-х – початку 80-х років ХХ ст. про зменшення фінансування вугільної галузі в Донецькій і/чи Луганській області болісно вдарили по усіх населених пунктах, особливо ж це різко виявилося в маленьких містечках, гірничих селищах, у яких все доросле населення було пов’язане з копальнями. Пам’ятними й сьогодні є потужні страйки гірників у колишньому радяноімперії, уже в Незалежній Україні. Так чи так, але вугільна галузь Донеччини і/чи Луганщини залишалася повноцінною. Труднощі ж врегулювання усього неохопного комплексу проблем функціювання цієї галузі, успадкованого з минулого, постійно нагніталися ідеологами окремих політичних партій, особливо ж регіналами. Останні доповнили це й мовним питанням, прагненням створити другу столицю – промислову – в Донецьку. Історики, соціологи, економісти та інші фахівці ще ґрунтовно проаналізують підготовлення й реалізацію кровавого сценарію 20114 року. Сьогодні ж важливо наголосити, що його реалізовувала незначна частина спеціально довезеного населення з маленьких містечок і гірничих селищ за індиферентності більшості мешканців Донецька і/чи Луганська. Можна впевнено сказати, що активні поборники цілісності України, її Соборності кількісно майже дорівнювали прихильникам сепаратизму, питання в тому, що останніх захищали, оберігали тодішня міліція – поліція, дозволяла силову наругу над українськими патріотами.
Ідеологічна машина недоутворення «ДНР» і/чи «ЛНР» шукає в сучасних умовах будь-які важелі впливу на населення, продовження утримування його в ідеологічних лещатах, розуміючи, що поодинокі виступи проти окупаційного режиму легко переростають у значно більше (самі ж приходили до влади цим шляхом). Тому можна використовувати й самообстріли, й постановні спектаклі руйнування освітніх закладів або ж поширювати таку брехню, в яку ніхто й ніколи не повірить. Наприклад, про те, «що Україна перекидає в зону АТО підрозділ націоналістів-язичників, які практикують людські жертвоприношення». Здоровий глузд цього не сприймає, але якраз на розумне сприйняття це не орієнтовано. Можливо, в тих, хто створює таку брехливу інформацію, є певний досвід у такого зразка справах, бо звідки ж тоді виникла подібна ідея?
Та варто повернутися до Невигадана історія 3, яка пов’язана з історією 1: якщо людина, котра вважає себе фахівцем відповідної кваліфікації – виконує обов’язки завідувача кафедри теорії ймовірностей і математичної статистики в так званому Донецькому національному університеті в м. Донецьку, може апофеозно славити тих, хто були насамперед руйнівниками, то чи варто задумуватися про ступінь чи міру брехливості тих, які працюють на постійне вимивання з людської голови розумного. Цей ряд, безперечно, доповнюваний і/чи розширюваний тими, хто працює або вихователем, або учителем, або викладачем чи в інших адміністративних, виконавчих структурах із мотивацією – потрібно зберегти усе напрацьоване й послідовно розвивати. У таких випадках годі й щось коментувати.
І не вигалана і не історія. Мова йде швидше про завдання тих, хто сьогодні бачить Донеччину (та й Луганщину) у складі України, бо наразі багата уява працює над поверненням усіх земель, швидше не повернення, а їх визволення. Поновлення влади в усіх регіонах нинішнього ОРДЛО – лише початок (нелегикий!). Уже в сучасних умовах необхідно обмірковувати напрями й особливості роботи з усіма верствами населення з урахуванням сповідування ними ідеалів «російського світу» (використано декілька разів не «русского міра» і «руського міра»), духовної залежності від них. Злочини роблять не лише ті, хто підступно чи відкрито вбиває українських воїнів, воює з мирним населенням, а й ті, які прагнуть морально виправдати з’яву недоутворень, налагодити освітній, культурний та інший процес. Необхідна моральна відповідальність, насамперед власна моральна відповідальність за свої вчинки, уміння бачити в своїх діях і позитиви й негативи. Адже щомісяця, щогодини скорочувано українськість територій ОРДЛО. Це легко спостерігати за окремими цілком промовистими фактами. З минулого року Міністерством освіти і науки так званої Донецької народної республіки години вивчення української мови були скорочені в чотири рази, тобто замість чотирьох годин на тиждень вивчати українську мову стали всього одну годину на тиждень.
Але й тут «реформування української мови» в шкільній програмі «ДНР» не закінчилася. Якщо минулоріч українську мову вивчали у всіх класах, розпочинаючи з 1-го класу, то цьогоріч у перших класах української мови вже не буде. Перспективу легко побачити (вона мала місце в уже згадувані 70-ті – 80-ті роки ХХ ст.): в не такому уже й далекому майбутньому, українську мову почнуть вивчати як іноземну, розпочинаючи з п’ятого класу, що підтверджувано думками окремих чиновників у «міністерстві освіти і науки ДНР» Моральну відповідальність має сповідувати спільнота, громада та окремий індивід. У дотриманні моральних приписів настанов – запорука поступу вперед. Порушення основ співжиття – руйнування усього людського. Бо ось, наприклад, людина організовувала «славнозвісний референдум про доленосний статус окупованих земель», але повернулася українська влада – і вона преспокійнісінько працює на своїй посаді. Наприклад: у Слов’янську активісти змушені підпалити шини у відповідь на те, що профспілка школи №10 залишила навчати дітей засудженого за посягання на територіальну цілісність і недоторканність України вчителя інформатики Андрія Шалди. Питання в іншому: чи такі речі мають вирішувати лише громадянські організації… У цьому разі виявилися активними ті здорові сили, які стоять на сторожі основи основ морального розвитку суспільства, людського співжиття в Соборній Українській Державі.
Сила українського народу в його високих ідеалах, Соборності й Цілісності усіх земель, його Мові як носієві коду нації й незламності Духу. Саме ці чинники мають поставати підґрунтям у роботі з населенням визволених земель.