ЖІНКА НА ВІЙНІ

З Іриною Цвілою ми познайомилися під час зустрічі громадськості міста Слов’янська із представниками колишніх добровольчих батальйонів, які перебували у місті після окупації й проводили велику просвітницьку роботу серед різних верств населення, у переддень святкування Дня добровольця у краєзнавчому музеї.
Невисока симпатична, приємна жінка справила на мене дуже приємне враження. Коли її представляли присутнім, то зазначили, що до Майдану й війни вона працювала журналістом і фотографувала квіти. Мене така трансформація здивувала, але коли їй надали слово і вона почала тихо говорити, то я зразу ввімкнула диктофон для запису. Тема її виступу торкалася ролі жінки на війні.
«Я починала з Січі. Нас було три жінки. Зараз залишилась я одна – сподіваюсь дійти до кінця, до перемоги. Як сказав Максим Лютий: «Добровольчий рух зараз трошки деморалізують. Вони не можуть нас просто відпустити, тому що це буде пряме звинувачення влади, що вони не хочуть мати добровольців, бо не хочуть вигравати цю війну і взагалі – не хочуть її навіть визнавати, цю війну. Їм не потрібні люди – їм потрібні виконавці.» Давайте говорити відверто: ми прийшли з народу, з людей, ми прийшли з Майдану. Ми – активні, громадські, соціальні, і в принципі нас ставити проти людей вони не можуть, і розрахувати нас вони теж не можуть, – ну це таке, болюче, але це реальне. Спочатку я хотіла б розказати про жінку на війні, про саме жінку-добровольця. Ми знаємо, що військові – це не тільки чоловіки, а й жінки, але чоловіки навчаються у відповідних закладах, проводять там довгий період часу, щоб до дисципліни цієї військової прилучитися. Жінки ж – переважно люди просто суспільно активні, без військового досвіду, без навичок, потрібних на війні. В них просто є велике бажання бути корисними. Жінка-військовослужбовець, яка має відповідну підготовку, відповідно поступово приходить до війни, а в нас часу на це не було. В 2014 році після Майдану, який я пройшла з першого до останнього дня, в мене навіть не було сумнівів, що я далі буду продовжувати боротьбу. Дивно, що навіть на початку бойових дій, я дуже непокоїлась, що не зможу одразу долучитися до такого активного процесу. По-перше, я чекала створення нашого батальйону в оточенні людей і в середовищі, які мені дуже близькі. Вони говорили: «Почекай, почекай, скоро ми створимо батальйон і всі разом будемо воювати». Я турбувалась, щоб цей процес не затягнувся. Тільки в травні 2014 року нас офіційно оформили як батальйон. З 25 червня 2014 р. офіційно ми вже пройшли навчання. З того моменту, з першої весни я офіційно знаходжусь в батальйоні з Максимом Лютим, в першій групі. Наш підрозділ був в структурі МВС, відповідно, нас швидко треба було зробити міліціантами. За 3,5 дні ми пройшли формальне навчання, нам дали 3 набої, ми їх використали – це і була вся наша державна підготовка. Два місяці бігали по полігону, мали тактичну підготовку. Дівчата старалися бути на рівні з хлопцями, не відставати. Чим займатися в батальйоні, чесно кажучи, я взагалі не розуміла. Знала тільки, що хочу бути там, не можу сидіти дома й варити борщі, коли там відбуваються такі події. Я хотіла бути причетною до цього, тому й вирішила зробити перший крок, а далі вже дивитися по обставинам, як там буде.
Про мотивацію жінок-добровольців: на війні я зустріла не одну жінку-добровольця. Скажу про тих, кого я знала до війни. Наприклад, відома блогер Олена Білозерська, з Києва. Зараз вона воює в Правому Секторі. Вона журналістка за освітою й, тим не менш, вона вибрала цей шлях і зараз вона не журналістка, а реально воююча дівчина. Лера Бурлакова, теж журналіст, до війни працювала у видавництві «Тиждень», вела свій блог на «Українській правді». Після Майдану вона пішла спочатку в Карпатську Січ, а потім – ЗСУ. Зараз вона доволі успішно воює на рівні з хлопцями гранатометницею. Є снайпера, є зв’язківці…
Що дівчина може на війні? Для мене це питання було невідкритим, допоки я не потрапила в підрозділ. Там я зрозуміла одне – треба тільки мати бажання. Взагалі немає чоловічої чи жіночої роботи. Хлопці, нарівні з дівчатами, вміють готувати, вміють прибирати, вміють робити все. Жінка в підрозділі також може все – стріляти, чистити зброю та ін. Але все одно сумніви були, були певні переживання не бути баластом, не осоромитися, не бути тягарем. Це було до моменту, поки я перший раз потрапила саме в бойові умови. Це були Піски перед взяттям аеропорту – моя перша ротація, якою я навіть пишаюсь, бо я саме тоді зрозуміла, що я чогось варта. Я не осоромилась, хоча мені було страшно. Насправді я себе там проявила і зрозуміла, що недарма пішла на цю війну. Що може жінка на війні? Вона може абсолютно все. Вона, звісно, не має такого військового досвіду, військової підготовки, не може порівнятися з чоловіками – це однозначно. Але 90 відсотків війни – це не стрілянина. Це організація побуту, це якісь споживацькі потреби. Комусь же треба задовольняти потреби людей, які мають великий бойовий досвід, які ходять на позиції. Ти маєш дати їм відпочити, тому що вони не мають займатися рутиною, яку може виконати хтось інший. У кожного повинна бути своя певна функція. Треба просто хотіти бути корисним, не боятися брати на себе відповідальність і тоді все буде гаразд. Скажу про свою мотивацію. Для мене жінка на війні не є чимось неприроднім, тому що з часів УПА вони робили багато корисного, фактично, вони забезпечували і побут, і зв’язок, і розвідку, і просвітницьку діяльність. Вони обмазували стіни, клеїли. Насправді, це не менш важлива робота, а навіть іноді і більше, в тому плані, що ти наражаєш на небезпеку не тільки себе, а й свою родину.
Я часто спілкувалась з багатьма жінками-добровольцями, які були членами УПА і, доречі, одна з них живе в Семенівці, нещодавно ми їздили до неї. Крім своїх військових обов’язків, вони робили дуже велику соціальну, просвітницьку роботу. Просвітницька робота дуже важлива. Максим Лютий казав, що ми маємо боротися за уми, за розум, за ментальність. Якщо б не було цього ментального, створеного штучно на сході України підґрунтя, не було б цього географічного поділу, поділу по мові, то не було б і війни. Тому просвітницька робота іноді навіть важливіша за військові дії. Тому що благодійний ґрунт дає певні паростки, певні результати. Мене завжди надихали жінки армії УПА. Я знала, що взагалі, по своїй натурі, я революціонер. Я безмежно щаслива, що живу в час змін, в час зародження новітньої України. Я переконана, що це дуже важливий для нас період, період революційний, який ми всі маємо пройти. Бог дав нам пройти його з біллю, з кров’ю, з втратами. Я розумію, що це дуже великі жертви, але без цього всього в нас не буде ніякої самовідданості і само знаходження себе як нації, як українців, як громадян цієї держави, як людей, які будуть думати не короткостроково, а набагато далі, думати в перспективі не про себе, не про своє життя, а на перспективу майбутніх поколінь. Коли мене запитують, чому я тут, чому я взагалі вибрала шлях від троянд до зброї, я кажу, що я так хочу. Мене багато хто зупиняв з моїх друзів, з мого оточення. Вони говорили: «Ти нічого не зможеш, ти одна краплина в морі, ти не варта, не зможеш переламати цю ситуацію. Твоє право – займатися квітами та дітьми». Це був мій протест і приклад, щоб показати, що ми варті. Кожна людина – вона дійсно маленька краплинка, вона, можливо, маленька піщинка, вона дійсно мала, але коли мі всі разом, ми – сила. Люди на своїх прикладах можуть показати, що вони покинули затишне мирне життя і пішли в якийсь незрозумілий світ, страшний і ризикований. Тоді велика частина людей задумалась, чому вона так зробила, чому вона на це пішла, яка в неї була мотивація. Я думаю, це наш духовний ментальний ріст. Можливо, своїм прикладом, я змушу когось подумати, що ти зможеш зробити в цьому житті, чим ти можеш бути корисним. Не всі мають воювати. Кожен має взяти певний сегмент, де він може бути корисним і сумлінно його виконувати.
Хочу повернутися до Пісків, тому що для мене це був переломний момент в житті. Піски. Мої перші 20 днів на передовій. Це був період перед взяттям аеропорту. Піски були епіцентром війни того часу. Я попала із світла в темряву, втекла в холод з цивілізації, в повну ситуацію виживання і я зараз скажу, забігаючи наперед, що була абсолютно щаслива бути поруч і допомагати у всьому, в чому була потреба на той час. Я споряджала стрічки набоями, чистила зброю, чергувала вночі, щоб змогли відпочити ті, хто вернувся з позицій. Шила, прибирала, замовляла волонтерам необхідні речі, виконувала взяту на себе місію військового репортера. Я фільмувала, фотографувала, тому що бачити війну зсередини можуть не всі, але знати про неї має кожний. Готуючи борщі під вибухами ГРАДу, я хвилювалась тільки за те, щоб вибуховою хвилею не перекинувся казан доброї гарячої страви, яка так потрібна замерзлим хлопцям, які мають повернутися з чергування. Яка велична місія на війні з’явилася у моєму житті! Я зрозуміла тільки там, з тих обставин, в тих умовах, там де кожен являє собою те, ким є насправді, без прикрас, без бравади. Коли ти, зморена за день, не спиш, і на тебе падає каміння, сиплеться бита штукатурка, а по обличчю бігають миші і ти не намагаєшся втікати з цього одного, для тебе страшного світу. Коли ти гасиш в собі всі страхи, щоб не бачили його твої побратими, які хвилюються за тебе, щоб не передати їм свою невпевненість, коли ти, втомлена і знесилена, просиш дати ще якусь роботу, щоб дати можливість спочинку тим, хто був там, де кожної секунди кружляє смерть. Це маленький гвинтик, який сам по собі не значущий, який є маленькою складовоючастинкою механізму, який наближає нашу загальну перемогу. То було для мене велике щастя, почуття потрібності, рівності і моєї доцільності перебування там. Я можу говорити ще багато про жінок, які корисні на війні. Стрілки, снайпера, волонтери, ви навіть не уявляєте, яка кількість жінок там є. Як вони надихають, як вони допомагають. Особисто я відчула, що є потреба в рутинній підтримці своїх побратимів, я бачила більше, ніж вони уявляли і відчувала, на інтуїтивному жіночному материнському рівні, хто чим живе, хто що приховує від сторонніх очей, хто що відчуває і про що переживає. Чоловіки – сильні і мужні. Їх вчили з дитинства, що справжні чоловіки ніколи нічого не бояться, вони не плачуть і таке інше. Їм важко показувати емоції назовні і тому їм дуже потрібна наша делікатна підтримка.
Коли в душі біль і страх, тривога, сум за рідними, коханими, батьками, ти відчуваєш себе ниточкою, яка пов’язує їх з тим світом, який полишили вони, взявши зброю до рук. Коли, проводжаючи свого сина, вони своїй мамі витирали сльозу, а свої сльози лились всередині себе. Коли коханий обіцяв повернутись, а сам не був певен, що не обмане її. Коли фото своєї дитини відкриваєш на телефоні і довго вдивляєшся і думаєш про те, чи побачиш їх знову.
Жінка – берегиня. Жінка – оберіг, помічниця, підтримка, стимул, заохочення бути справжнім чоловіком, воїном, захисником. Я робила фото, фотографувала навіть того, кого не можна було. Вони пручалися, вони не хотіли цього робити, тому що в них на окупованій території лишились батьки, рідні, за яких вони переживали, щоб не підставити їх своєю діяльністю, щоб не зробити їм боляче, щоб не втратити їх. Але я казала, що це потрібно для їх батьків, для їх родин. Це буде великою цінністю, тому що вони не мають змоги зараз бачити його, спілкуватись з ним, і коли все закінчиться, коли буде перемога, для його батьків це буде великий скарб, великий здобуток.
Я обіцяла, що не буду висвітлювати, що все йде в архів, до історії, для того, щоб потім його батьки пишались ним. Мені вірять, я їх не зраджую. Фото будуть тихо лежати в архіві, чекати свого часу. Але бувають випадки, від яких душа починає кричати. Фото є, а його вже немає…І холодіє моє серце, коли в архіві знаходжу такі буденні фото військових днів. Ти сидиш з ним, чистиш картоплю, розмовляєш і все смієшся, співаєш повстанські пісні, а за деякий час дізнаєшся, що його вже немає, що то був останній раз, коли ви бачилися, а тепер ти побачиш його тільки в труні та на фото.
Ми проживаємо війну особливо, тому що вона вміщує всю гаму почуттів від жахливого болю, від ненависті до ворога до ніжного кохання. Кохання на війні існує, існує велика палітра почуттів, і я вважаю, що війна – це теж життя, особливе життя, цікаве, болюче, яскраве, пекуче, похмуре, воно не статичне, воно мінливе, ти не знаєш, чим закінчиться сьогоднішній день, ти не можеш планувати його. Таке воно, наше військове жіноче життя.
І, на завершення, мені хотілось вшанувати завтрашній день (14 березня), день добровольців. Я безмежно вдячна, що такий день є, тому що добровольці того варті. Це особлива частка людей, яка є активною соціальною групою, які ще будуть потрібні після війни. Війна рано чи пізно закінчиться нашою перемогою, тому що мир нам потрібен. В цьому сумніві немає. Як би не було важко, іноді ми впадаємо у відчай, іноді ми втомлюємось фізично, емоційно виснажимося, стикаємося з перепонами на рівні держави, але, попри все, я щаслива тим, що в нас народився деякий прошарок такого суспільства, яке хоче бачити майбутню квітучу Україну. Кожен з нас на своєму рівні, в своїй сфері має дивитися далі, дивитися стратегічно. Ми не закінчуємо війну моментально, ми не закінчуємо швидко. Ми маємо розуміти, що еволюційний процес буде довгий. Ми зараз маємо виховати наступне покоління дітей, які будуть любити Україну з самого першого крику, з першої літери, зі співання гімну, з першої вишиванки на тілі. І я зараз говорю про ці речі від кемалізму, від такого популярного зараз українства, це має бути абсолютно природно – любов до своєї землі, культури, історії,. І сьогоднішні, загиблі за територіальну цілісність України бійці, є прикладом, великим потужним прикладом, як ми всі маємо діяти, як ми маємо жити, жити не для себе, а для наступних поколінь. Ми маємо закласти одну маленьку цеглинку в фундамент великого будинку, який збудується колись. Слава Україні!»
Із Іриною Цвілою ми запланували сумісні виховні заходи у коледжі, але її військові справи (вона із побратимами знаходиться в Авдіївці) ще не надали такої можливості. Маємо надію, що такі зустрічі – у майбутньому!


Тетяна ЛИСАК
м.Слов’янськ.


 

Ще схожі публікації:

Газета “Донеччина” від 29 січня 2016 р. № 3 (15894)
В останні дні навдивовижу теплої осені 2015-го виповнилося 45 років, як від рук КДБ загинула художниця Алла Горська, яку називали душею шістдесятництва. У свій час в «Донеччині» ми неодноразово писали...
Життя як воно є: розпутнє і грішне в не нашому Донецьку
Про любов з першого погляду в Донецьку розповіла Машуня, давня приятелька - стоматологиня, яка поривалася була виїхати з рідного міста, але так і не наважилася кинути стареньких батьків. Та і син до р...
"Донеччина" від 22 липня 2016 року № 26 (15917)
Донбаський соціум, не дивлячись на свою, начебто, індиферентність, уважно слідкує за діями і київської, і особливо своєї донецької влади. Кожна неправильна дія, навіть непродумане сказане слово – зниж...
Відзначили земляків – борців за державність
Уперше за 27 років незалежності України міська влада Слов’янська спромоглася, нарешті, висловити слова подяки на адресу тих земляків, які упродовж десятків років віддавали своє здоров’я, знання, час д...
Святогірська міськрада: землі не вистачить на депутатів?
Проблема видачі землі бійцям АТО є однієї з наболілихна теренах України. Згідно з Законом "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" кожен учасник АТО має право на безкоштовну з...
СВІТЛА ПАМ'ЯТЬ Прощавайте, Максимовичу…
Непоправна втрата. У Донецьку за місяць до власного 86-го дня народження після важкої хвороби закінчив свій життєвий шлях наш колега, автор довгої низки книг поезії та прози, один із найстаріших літер...

The Author

Редакція "Донеччини"

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme