В житті кожної людини обов’язково зустрічаються окремі особистості, які запам’ятовуються назавжди. Для мене такою особистістю став Василь Семенович Стус.
Далекий вже 1954 рік, Сталінський державний педагогічний інститут, історико-філологічний факультет. Тут в свої студентські роки я і познайомився зі Стусом. Він вчився на відділенні української мови, я – на історичному. Був Василь молодим студентом, до початку інститутського навчання йому не виповнилося і 17 років. Говорили, що він дуже рано потягнувся до знань. Незважаючи на вмовляння батьків і вчителів, шестирічний хлопчик все ж пішов у школу і потім закінчив її із срібною медаллю.
Мешкав Василь Стус разом з батьками в районі залізничного вокзалу. Кожного учбового дня він до 8 годин ранку діставався міським транспортом до будівлі інституту на заняття. В учбовий корпус заходив з портфелем в правій руці. Він запам’ятався мені струнким худорлявим парубком вище середнього зросту з темно-карими очима і пишним волоссям на голові, із злегка вловимою доброзичливою усмішкою і проникливим поглядом.
Хлопців на факультеті було небагато і Василь швидко перезнайомився з усіма. Відзначався він елегантною манерою спілкування, його цікавило буквально все. Відносився до всіх поважливо незалежно від національності. Добре пам’ятаю, як Василь здивувався, коли при знайомстві дізнався, що я грек. Він з інтересом розпитував, з якого населеного пункту я прибув, як в Донбасі з’явились греки (в той час про приазовських греків мало було відомо широкому загалу).
Спілкувався Василь тільки українською мовою. Таку вимову я почув уперше. В його вустах вона відзначалась оригінальністю в побудові речень, широким використанням невідомих мені тоді слів, своєрідним ставленням наголосу. В кімнаті гуртожитку, де мешкали його однокурсники, він часто виявлявся в центрі гострих дискусій, якою повинна бути українська літературна мова. Навколо нього поступово сформувалось коло однодумців – Володимир Міщенко, Микола Колесник, Іван Середа, Олег Орач, інші студенти. Вони спілкувались між собою виключно українською і вважали, що вона потребує реформування в правопису, вимові, правильному застосуванні в побуті. Стуса вже в ті роки обурювало, що в такому великому обласному центрі не було ні однієї української школи і що в російськомовному Донбасі населення не знає чистої української народної мови. Він був глибоко впевнений, що в недалекому майбутньому українська мова звільниться від русизмів.
Василь відзначався рідкою працьовитістю. Після занять ніколи не поспішав додому, допізна затримувався в інститутській бібліотеці. Я постійно бачив його за читанням і записами якихось відомостей. На першому курсі він особливо захоплювався античною літературою. Запоєм читав «Одіссею» і «Іліаду», твори багатьох давньогрецьких філософів, роблячи в спеціальному зошиті замітки. На старших курсах захопився філософськими творами Фейєрбаха, Гегеля, Ніцше, Канта і інших знаменитих філософів. Тому мабуть не випадково більшість творів В. Стуса носять філософський характер. Вихідні дні часто просиджував в обласній бібліотеці імені Крупської. Думаю, що саме в студентські роки він сформувався як творча особистість. В рідкі хвилини міг трохи розслабитись, після занять побувати в кіно або пограти в футбол на стадіоні індустріального інституту.
Пам’ятаю, що тоді при нашому інституті працювала літературна студія, якою керував викладач зарубіжної літератури Т. Т. Духовний, її активним учасником був і В. Стус. В ті роки і з’явились його перші публікації. Він почав друкуватися в обласних газетах «Социалистический Донбасс», «Комсомолец Донбасса».
Закінчив Василь інститут в 1959 році з червоним дипломом. За власним бажанням поїхав працювати вчителем української мови і літератури в одну з шкіл Кіровоградської області. Після того його слід пропав з нашого поля зору. Пройшли роки. Вже в період горбачовської перебудови я переглядав в районній бібліотеці періодику і в одній з газет побачив знайомий портрет. Невже це мій колишній однокурсник? Прочитаний матеріал про його трагічну долю зворушив мене.
Не знав я і про те, що в 1985 році Василь Стус був представлений на здобуття Нобелівської премії по літературі. Та здійснитися цьому вже не судилося. В ніч з 3 на 4 вересня того ж року він помер в тюремній камері, це сталось на другий день після оголошеного ним голодування. Через чотири роки прах поета був перевезений з селища Кучино Пермської області в Київ і перепоховано на Байковому кладовищі. Організаційний комітет звернувся до всіх однокурсників В. Стуса з проханням надати посильну фінансову допомогу для цього. Я також взяв участь в тій благородній акції.
Літом 2007 року відбулась зустріч однокурсників, друзів, близьких поета, викладачів Донецького національного університету, приурочена до його ювілею. Промовці розповідали про найбільш яскраві епізоди із студентського життя В. Стуса. Мене та й усіх присутніх вразила деталь, яку повідав однокурсник поета Іван Середа, житель недалекого від нас міста Пологи Запорізької області. Виявилось, що наприкінці навчання перед одержанням дипломів Стус на останню стипендію купив ручний годинник і в знак дружби подарував його Середі. Він зберігав цю безцінну реліквію 48 років і продемонстрував її учасникам зустрічі. Тоді ж серед учнів 5-11 класів Великоновосілківської гімназії, де я в той час продовжував працювати, було проведено опитування «100 великих українців». Серед перелічених імен значився і В. Стус. Глибоко впевнений, що він по праву гідний такого звання.
Хочеться звернутися до наших сучасників, особливо до молоді, до представників підростаючого покоління, з проханням берегти пам’ять про таких людей як Василь Стус. Бережіть в ім’я майбутнього нашої рідної України.
Олександр Мурзенко,
смт Велика Новосілка
Ще схожі публікації:
У жовтні в Києві непомітно промайнула виставка митців із різних регіонів до Дня художника. Про неї дізнався постфактум із газет. Колеги з видання «День», зокрема написали, що увагу відвідува...
14 січня цього року відсвяткувала свій ювілей Світлана Федорівна Непочатова – відомий на Слов’янщині музейний працівник, фахівець у галузі живопису й декоративно-ужиткового мистецтва. Світлана наро...
Несподівано приємний подарунок отримав днями від поета і краєзнавця Олега Максименка в Краматорську – видану тиражем 18(!) примірників книгу «Регіональна журналістика: історичні уроки» (Черкаси.2016,)...
З Іриною Цвілою ми познайомилися під час зустрічі громадськості міста Слов’янська із представниками колишніх добровольчих батальйонів, які перебували у місті після окупації й проводили велику просвітн...
У Слов’янську вшанували лауреатів літературно-мистецької премії імені Михайла Петренка Ми вступили у третє століття від дня народження Михайла Петренка (1817-1862), українського поета-романтика...
Нещодавно на Донеччині стався вже звичний і майже пересічний випадок – вигулькнув черговий «косяк» представників місцевої влади. Керівникам області довелося відмінити тендер на закупівлю 120...
