ГРОМОВИЙ Леонід Григорович на порозі розпаду СРСР став першим директором першої в Донецьку української школи, яку відкрили восени 1990-го року і яка зі своїм керівником пізнала не тільки багатьох випробувань, а й здобула заслужену славу і визнання.
За словами політолога Станіслава Федорчука школа №65 — унікальний освітній проект. Будучи спеціалізованою гуманітарною школою з поглибленим вивченням іноземних мов, вона стала українською Меккою для тих, хто шукав якісної гуманітарної освіти в Донецькій області.
Про тернистий шлях до відкриття навчального закладу можна розповідати багато, але сам екс-директор у своїх спогадах згадував як певні віхи дванадцять поїздок до Москви за всілякими дозволами та погодженнями, виступи Дмитра Павличка, Володимира Яворівського, Бориса Олійника та інших депутатів Верховної Ради СРСР на підтримку школи в Донецьку і намагання громадян нашого міста звернутися задля вирішення проблеми до … Міжнародного суду в Гаазі. Не забуваймо, на той час союз ще не розвалився і всі його бюрократичні інстанції працювали. Нікуди не поділися КДБ і компартія.
Як пригадує Ілля Шутов, на той час співголова Товариства української мови Донеччини, шаленому спротиву влади можна було протиставити лише активність людей. Для досягнення мети були використані і заходи із вшанування пам’яті Василя Стуса біля пам’ятника Великому Кобзареві в Донецьку 1 вересня 1990-го року зафіксовані на світлині, що стала історичною.
– Це відбувалося в рамках боротьби за відкриття першої української школи. Вела захід Валентина Тиха. Виступив і Леонід Громовий, який став директором навчального закладу нового типу,– розповідає Ілля Шутов. – Цього ж дня я повів людей в обком компартії передавати наші вимоги і спонтанно прийняв рішення «окупувати» перший поверх і організувати там навчання. Обком, нагадаю, позаду пам’ятника Шевченку. При цьому у російські школи наші діти не пішли. В приміщенні ми відтіснили охорону, закликали людей нас підтримати і лишилися ночувати. Комуністи позакривали туалети, щоб примусити нас вийти з приміщення, але і це їм не допомогло. Протистояння і наше перебування в окупованому обкомі тривало протягом трьох тижнів поки влада врешті не знайшла приміщення. Віддамо належне Володимиру Рибаку, який тоді реально допоміг…
А ось як згадує пройдене в інтерв’ю Станіславу Федорчуку для газети «День» (2009) сам Леонід Громовий:
Щойно школа почала працювати – відразу ажіотаж. Ми були першою на території СРСР школою, яка на конкурсній основі відбирала викладацький склад, а також проводила конкурсний відбір дітей. Конкурс бажаючих потрапити до лав учнів був величезний: серед хлопчиків складав 18 – 22 особи на місце, а серед дівчаток – до 28… Тоді можна було повністю українізувати систему освіти на Донбасі. Де б я не виступав, була загальна підтримка і розуміння того, що освіта має бути українською, що Україна – незалежна держава. Можна було другим декретом після прийняття Акту про Незалежність України, випустити наказ про загальну українізацію і вона була б безболісною.
Всього десять років відвела доля Леоніду Григоровичу для творення на посаді очільника справді українського за змістом і фахового закладу. Не всім це подобалося у місцевій владі, яка під облудним гаслом Партії регіонів про захист прав російськомовних жителів почала роботу з витіснення з освітнього простору яскравих українськомовних особистостей. Однією з мішеней і став Громовий, якого чиновники спочатку змусили прийняти людину на роботу, а потім його ж і звинуватили, що платив працівникові бюджетні кошти, а це виявилося порушенням, бо посаду заздалегідь не внесли в бюджет і т.д. На підставі придуманого для директора порушення Громового і звільнили з роботи. Протестуючи проти свавілля чиновників, половина колективу написали заяви про звільнення, але це не допомогло. Не став на бік Громового і суд, що тривав понад три роки.
Звертався екс-директор і до керівників області і, як стверджує Станіслав Федорчук, це не допомогло, але відкрило очі на багато речей і, головне, на витоки нинішньої трагедії на Сході.
«Як пригадував в особистій розмові Леонід Громовий, Борис Колесников (тодішній голова Донецької облради – І.З.) з порога оголосив, що всі проблеми директора української школи в тому, що він був «рухівцем» (попри те, що він усе життя був позапартійним). Під час тривалої розмови Борис Колесников буквально вихвалявся тим, як він зневажає українську мову і все українське»,– написав пан Федорчук у своєму Фейсбуці, згадуючи педагога.
Годі було сподіватися від такої влади хоч якоїсь підтримки. Безробітного фундатора відомої на всю країну школи направили звичайним учителем у заклад із прорадянською репутацією, а потім тихенько відправили на пенсію.
Важко не погодитися із С.Федорчуком, який справедливо обурюється тим, що автор першої Концепції освіти в незалежній Україні, знавець дванадцяти мов, педагог та інтелектуал виявився геть непотрібним для освіти Донеччини.
З Громовим ми були знайомі, і в газеті друкувалося чимало матеріалів про спеціалізовану 65-у, виступали в «Донеччині» і самі вчителі. Про ситуацію довкола його звільнення ми дізналися постфактум, а після бійки, як відомо, кулаками не розмахують. Але і зараз я шкодую, що газета не поцікавилася долею опального педагога. Якби його колеги хоча б звернулися до газети, як приміром у ситуації зі звільненням ректора ДонНУ Володимира Шевченка, коли ми надрукували звернення профспілки на захист ректора. Щоправда ніхто на те не відреагував. Прийшов час цинічної і глухої до людей влади.
Але, як розповіли побратими Громового, він ще за радянських часів зрозумів, як воно бути не таким як усі. Виявляється, ще в 1970-му році в Донецьку чекісти затримали Леоніда з валізами творів Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ» і «Раковий корпус», які на той час вважалися антирадянськими. У підвалах КДБ від Громового вибивали зізнання в підривній діяльності, вимагали обмовити себе. Молодого тоді ще чоловіка мабуть зламали, якби не заступництво з …Кремля. Батько Громового, відважний фронтовик, звернувся до свого начальника автобази Мещерякова, Героя Соціалістичної Праці, який був однополчанином Брежнєва і від самого Леоніда Ілліча дали команду відпустити сина ветерана війни. З підвалів КДБ молодик вийшов, втративши половину своєї ваги і цілий рік лікувався від тортур.
Проте історія стосунків з радянським гестапо не закінчилася. Тільки-но помер батько, а пильні чекісти вже на порозі. Цього разу запроторили Громового в божевільню на примусове лікування. І тут йому знову пощастило, бо головний лікар настільки пройнявся долею свого земляка з Кіровоградської області, що допоміг тому залишити лікарню та ще й з новим прізвищем – Федоренко. Три роки він замітав сліди, спеціально влаштувавшись на залізницю в поштовий вагон. Попоїздив країною добряче…
Водночас якраз у ті роки зумів закінчити заочне відділення філологічного факультету Донецького університету.
…Доля і на пенсії випробовувала Леоніда Григоровича, а він усе не здавався. Не залишив Донецьк і коли в місто прийшов російський агресор. І тільки коли «Град» влучив у його будинок, а сам господар зазнав поранення, довелося попрощатися з містом. Друзі допомогли перебратися до одного з сіл на Київщині, де він важко хворіючи, дожив до свого 72-х річчя, а через два місяці помер. Ще через місяць – у жовтні 2018-го про це дізналася розсипана країною українська громадськість Донеччини та його колишні учні. А якби Станіслав Федорчук про смерть Громового не написав у Фейсбуці – може б і не згадали нашого видатного освітянина.
Більшість сучасників екс-директора, які працювали в гуманітарній сфері чи спілкувалися з ним через дітей, які там вчилися, навіть і не здогадувалися, що Громовий з Донецька – людина мужня, смілива, освічена і справді героїчна. Ну і як водиться в нашій Україні – не відзначена жодною державною нагородою чи почесним званням. Але попри це Леоніда Григоровича не забудуть.
ЄРМАКОВУ Ларису можна сміливо називати літописцем Донбаського історико-літературного музею Василя Стуса, який створив у Горлівці Олег Федоров у 2002 році. В оргкомітеті цієї громадської організації Лариса виявилася єдиним фахівцем – філологом серед юристів, інженерів і журналіста. Та якщо наприклад мені доводилося в своїй газеті виступати на різні теми і виконувати редакторські функції, то для Лариси Іванівни стусознавство стало головним покликанням.
З приємністю згадую півтора десятиліття спільної роботи, адже йдеться про десятки проведених у Києві, Донецьку й Горлівці різноманітних заходів, які ініціював Олег Федоров. Про завжди до щему хвилюючі зустрічі з побратимами Василя Стуса, із сином поета Дмитром, щорічні Стусівські читання, конференції та презентації обласна «Донеччина» розповідала постійно. Наше видання одним із перших у далеких 90-х звернулося до творчості і трагічної долі поета і саме на шпальтах «Донеччини» започаткувалося «Стусове коло».
Так от саме завдяки невтомності Лариси читачі нашої газети і громадськість дізнавалися більше про життя поета в Донецькій області, про людей, з якими він ішов тут українським шляхом чи просто спілкувався. Виявилося, що таких людей в нашому краї чимало. Надруковані в газеті розповіді, як на мій погляд, і публіцистичні, й літературознавчі. Вони не тільки прикрашали наше видання, а й переконливо показували, що в наш непевний час є правдива журналістика – для людей, які прагнуть осмислити історію своєї країни, відкрити справжніх героїв, дізнатися про їх долю.
Ось як поціновує доробок Лариси науковець Донецького національного університету імені Василя Стуса кандидат філологічних наук Олена Бердник у передмові до книги «Під знаком Стуса…» (Донецьк,2013):
«Тематика статей розмаїта, тому що специфіка роботи співробітника музею якраз і полягає в тому, щоб відшукати невідомі широкому загалові факти й популяризувати їх, а такі факти збираються по зернині зі спогадів очевидців, однодумців, спільних знайомих. Приміром, робота оргкомітету музею стосовно збирання інформаційних подробиць у селі Максимільянівка про проходження В.Стусом педагогічної практики позначена бажанням зафіксувати бачення особистості В.Стуса пересічними мешканцями села, прагненням зберегти пам’ять не про канонізований образ, а про живу Людину. Але викладом фактажу автор не обмежується. Лариса Іванівна на основі зібраного матеріалу, ніби з розрізнених пазлів, вдало збирає живу картину Стусового життя…»
Завдяки Ларисі вдалося віднайти здавалося вже втрачені сліди перебування студента Стуса на практиці в Мар’їнському районі. Вона відшукала кількох людей, які пригадали події 1958-го року і наводить їх спогади. Ось що згадує пані Бондаренко, яка в той час розпочинала працювати у школі:
«Був похмурий осінній день, коли до нас у школу прийшли троє молодих хлопців – студенти-практиканти Донецького університету. Один з них, високий, стрункий, чорноволосий, і був Василь Стус…. Вони швидко влилися в колектив. Діти їх полюбили, бо хлопці знаходилися поруч кожну вільну хвилину. Молоді вчителі були явно обдарованими людьми. У районній газеті «Під прапором Леніна» друкувалися їхні вірші – і Василя Стуса, і Володимира Міщенка, і Анатолія Лазоренка… Усіх здивувала їхня щира українська мова – на Донбасі так не говорять…. Нині, коли творчість В. Стуса увійшла до шкільної програми, я з особливим хвилюванням і гордістю розповідаю учням про видатного українського поета і обов’язково пригадую крихітну сторіночку його життя – перебування в нашому селі Максимільянівка.»
Значних зусиль докладала Лариса Іванівна і до організації заходів музею, проведення яких ініціював Олег Федоров. Саме Єрмакова комунікувала як з членами оргкомітету так і з сподвижниками Стуса. Як написала вона в статті «Музей єднає серця» («Донеччина») «у значному реєстрі друзів музею – рідні, друзі, колеги, побратими, одно табірники – всі, хто усвідомив: життя такої багатогранної особистості, як Василь Стус ніколи не вміститься у хронологічні рамки, позначені життям і смертю.»
Так само не припиняється і духовний зв’язок українців – стусознавців зі справою життя попри те, що всі пам’ятні місця Стусові опинилися в окупації – в Горлівці і в Донецьку, а Ларисі Єрмаковій, Анатолію Наконечному, Грайру Хачатряну та іншим довелося залишити свій дім. На жаль не зможемо провідати і могилу фундатора музею Олега Федорова, який пішов з життя у червні 2014-го. Як показали наступні події – прощалися не тільки з Олегом Михайловичем, розлучалися і з українським Донецьком та й один з одним.
Навесні 2016-го мені довелося у Вінниці виступати перед студентами і викладачами Донецького національного університету в рамках обговорення пропозиції надати вишу ім’я Стуса і я згадував і Федорова, і Наконечного, і Єрмакову, для якої цей виш рідний. На добрий спомин подарував для бібліотеки книгу Лариси Іванівни «Під знаком Стуса…». Під цим знаком вистояли і повернемося на Донеччину. Неодмінно так має бути!
ЗЕЛІНСЬКОГО Рішарда Лонгіновича з Макіївки я називав «Великим поляком з українським серцем». Усе трудове життя уродженця ополяченого Львова минуло в Донецькій області, де гірничий інженер відпрацював на одній з шахт. Про те як потрапив на «Донбасію» він не розповідав, а я особливо і не наполягав, здогадуючись, що для пана Рішарда це болюча тема.
Познайомилися ми в 2000-му на одному із засідань національно-культурних товариств в обласній державній адміністрації. Голова товариства польської культури тоді сказав, що звертався до газет, а вони про їх роботу писати не хочуть. «То ви до нас не заходили, запрошую», – відреагував реплікою. Тоді ж домовилися і про зустріч у редакції, і про публікацію. Все вдалося, а побачивши з яким ентузіазмом Зелінський ставиться до своєї громадської діяльності я запропонував зробити газету для товариства. У статусі додатку до «Донеччини».
- Але ж ми ніколи цим не займалися,- засумнівався Рішард.
- Так ми тому й пропонуємо, що маємо досвід. Але є одна умова – мова видання –українська!
- І польська!, – додав Рішард Лонгінович і ми взялися до роботи.
Так з’явилася унікальна для області газета «Поляки Донбасу» одразу на двох мовах: матеріали на шпальті розміщувалися поруч і можна було вивчати іноземну.
Дуже швидко добра слава про польсько-українську газету з Донецька досягнула Варшави і там вирішили допомогти виданню піднятися на вищий поліграфічний рівень матеріально. Уряд сусідньої держави підтримав Товариство польської культури Донбасу, яке своєю чергою фінансувало і випуски газети і роботу нашого підприємства над проектом.
Працювати з нашими донецькими поляками було і цікаво і приємно. Кілька разів у місяць, а бувало й тиждень поспіль наш редакційний офіс перетворювався на такий собі полонізований острівець: готуючи черговий випуск газети Рішард Лонгінович зі своїми колегами по товариству зазвичай спілкувався по-польськи. Це якось помітили наші сусіди у видавничому домі і відразу ж відкоментували:
«О, а «Донеччина» живе! Учора пісень про Галю співали до вечора, а сьогодні на польську перейшли!». «То ви ще не чули як Рішард співає»,– подумав про себе.
А так сталося, що гірничий інженер не тільки започаткував фестиваль польської музики, який щоосені почали проводити на сцені Донецької філармонії, а й приємно вражав присутніх своїм співом. По смерті Зелінського фестиваль назвуть його ім’ям…
Проте польська родзинка в териконовому краї подобалася не всім, бо Рішард Лонгінович не приховував і своєї проукраїнської позиції. Під час передвиборчої президентської кампанії – 2004 він не став на бік донецького кандидата і відразу ж почув попередження від давнього знайомого: «Не розумію! Ти ж тут живеш і проти Донбасу?». «Не проти, а за Україну!»,– відповів. Реакція виявилася передбачуваною – з товариством перервали угоду про оренду в обжитому приміщенні колишнього мінвуглепрому.
Наша співпраця і спілкування тривали аж до зими 2008-го, яку він не пережив. По дорозі до одного з макіївських цвинтарів я думав про Зелінського як про особистість, яку ще довго згадуватимуть одразу в двох країнах. Адже його життя і громадська діяльність прийшлися на роки розвитку добросусідських стосунків між Польщею та Україною і мій товариш, спілкуючись з лідерами обох держав, депутатами ради і сейму робив свій внесок у цю справу. Недаремно ж Президент Польщі присвоїв громадянину України Зелінському почесне звання Заслуженого діяча культури Польщі! В Україні таких як він людей, особливо зараз, помітно не вистачає як для народної дипломатії так і громадянського діалогу в суспільстві.
РОМАНЬКО Олександр після звільнення від бойовиків рідного йому Слов’янська влітку 2014-го багато разів повторював, що народився він у Донецьку і ми обов’язково туди повернемося. Пройдемося Київським проспектом, де в Будинку преси я приймав його на роботу в редакцію кореспондентом і поїдемо на Університетську до Національного університету, який закінчували його батьки Валерій Іванович і Валентина Анатоліївна…
Мріялося так Сашкові, коли вже промайнула молодість у журналістських пошуках у Києві, Донецьку та Дніпрі і він майже безвиїзно осів у Слов’янську у власному будинку. Навіть думки не припускав, що залишить місто під час окупації бойовиками, а було справді нестерпно, пів міста виїхало і батьки вже збирали речі… В ті дні ми спілкувалися по телефону і це вже було проблемою – ніде підзарядити мобільний, адже місто відключили від електропостачання: ні телебачення, ні інтернету. Якимось дивом у приватному секторі, де жив Сашко електроенергія ще не зникла і він виходив на зв’язок сам, зазвичай надвечір, ділився враженнями, які його переповнювали. Іноді читав свої вірші.
Зараз їх не пригадав би, якби батько Валерій Іванович не зберіг чернетку з приміткою «Період окупації.15.05.2014.». Автор назвав поезію «Катарсис по – Славянски»
Нєіскренний, подлий, продажний, лукавий –
Очаг и оплот для шлюх и бл…єй,
Для взяточніков и торгашей,
Нє юний, нє взрослий и зрєлий,
А дряхлий и старий,
Отживший своє, етот город духовних бомжей.
Знаючи запальний характер товариша, я весь час переживав, щоб він бува не почав посилати оцих «бомжей» разом з бойовиками кудись подалі і не потрапив «на підвал». Адже серед тих, кому приїжджі з Росії терористи вручили автомати – були місцеві напівкримінальники. Проте вони молодшого Романька не чіпали. Хоч і освічений – говіркий, але тутешній чоловік для них ніякої загрози не становив, як власне й інші жителі в ролі заручників.
І що могли зробити для власного визволення ті, хто чекав на українську армію? І чим я міг підтримати Романьків з обласного центру, чия влада і силові структури потихеньку здавалася загарбникам? Врешті за гіркою іронією долі в липні 2014-го окупанти пішли зі Слов’янська, щоб полонити Донецьк. І ми з Романьками ніби помінялися місцями.
Прийшов час журналісту і поету осмислити пережите, що він і зробив у статті «Вічне середньовіччя провінції» на початку 2017-го. Автор, зокрема, зізнається: «Я вже давно, мабуть, ще за доби першої своєї молодості на початку 90-х, затямив і усвідомив важливу, перш за все для повсякденного життя, річ – це Середньовіччя тутечки, на Сході України, дуже надовго, якщо й не навічно. Принаймні за свого життя нічого іншого я тут не побачу, і це – суворий реалізм і от таке от повсякдення. Втім, це не так уже мене й засмучує. Коли ти вже свідомий цього, стає «легше дихати» – ти, принаймні, знаєш, що робити, чим керуватися і на що розраховувати, не плекаючи марних надій та ілюзій».
І тут варто визнати – слово з ділом в Олександра не розходилося, а життя у слові він наповнював змістом і ділився своїм поетичним досвідом і знаннями з найбільш вдячною аудиторією, яка прагне писати – учнівською молоддю Слов’янська. Ще в 2013-му він започаткував проект «Молодіжний поетичний десант» учасники якого після звільнення міста з особливим піднесенням виступали в школах, бібліотеках, військових частинах, на центральній площі, біля пам’ятника Шевченку, брали участь у різноманітних конкурсах й акціях.
Пригадалося як вихованці Романька збиралися «десантуватися» разом з іншими активістами в центральні області країни і Олександру дуже хотілося, щоб студентка Аліна Шейкаш та її друзі вирушили в подорож із щойно надрукованими поезіями в нашій газеті.
- Уявляєте як ми себе покажемо і газета українська і поезії рідною мовою! – говорив Сашко наче мене і справді треба було переконувати. За весь час співпраці жодного матеріалу Романькові я не повернув неопублікованим. Щоправда якось у буремні 90-і, коли з друкованим словом ще рахувалися, один гостренький матеріал у «Донеччині» вийшов під псевдонімом Юрій Дєточкін. Пожартували так трішки: хто з гумором – той зрозумів.
Та особливо запам’яталася поїздка в Піски біля Донецька та в Курахове в період жорстких зіткнень з ворогом узимку 2015-го. За словами Олександра, він особисто переговорив з більш як десятьма журналістами Слов’янська, запросивши їх у незвичайне відрядження разом із бійцями добровольчого батальйону «Січ», що базувався в місті. Здавалося, поїде ціла делегація, а на місце збору прийшло троє включно з Романьком. Там, у Пісках, у шоломі і бронежилеті, читав свої поезії захисникам:
Я впевнений,
Я достеменно знаю:
Недоля й лихоліття –
Це завжди лиш минуще,
А вічні тільки
Україна і душа!
Або ось ці рядки:
Закопаю,
Зіжру,
Розірву,
Розстріляю!
Не пробачу ні Криму, ні Сходу усім ворогам!
І вернуся живим з персонального свого походу,
Й на трофеї цукерок куплю
Із сімей найзлиденніших
дітлахам.
Персональний похід життям Олександра Романька обірвався трагічно: під час пожежі у власному домі він загинув. На порозі власного 44-го дня народження.
Що Сашко не встиг – допрацьовував Валерій Іванович. «Зазвичай діти пишуть спогади про своїх батьків, а в мене навпаки»,– якось обмовився Романько – старший, підготувавши до друку спочатку одну збірку поезій сина, а згодом збірник віршів та есеїв «Мімікрія і мартиролог». І певно не в одного мене після цілісного, не уривчастого знайомства з творчістю Олександра з’явилося правдиве і гірке, бо запізніле відкриття – він був справжнім Поетом.
І насамкінець ще одна цитата зі спадку Поета, якого пам’ятатиму завжди:
Далеко не росою вранішньою
Нація моя умилась,
Та вороги не дочекаються –
Ми все ще на дистанції,
На марші, у строю!
Ще схожі публікації:
Розум підказує: ми всі – не вічні, колись та прийде кінець кожному. А серце не сприймає – померла мама. Згадалися рядки поета з Луганщини Івана Світличного: Наснилось, неначе згасло сонце, І ...
Гуманітарна сфера – частина життя суспільства, яка є його рівневим показником духовного розвитку. Це вимагає від владних структур, навчальних та позашкільних закладів нового осмисл...
21 січня 1979 року Олекса Гірник востаннє ступив на Чернечу гору, на це святе для всіх українців місце, де, звіривши свої помисли зі своїм духовним батьком Тарасом Шевченком, на знак протесту проти ро...
Це дарчий напис автора збірки нарисів-есеїв І. М. Дзюби (Київ, «Кліо», 2018), надісланої нашому земляку, знакому науковцю (доктор філософських наук, професор) і літератору (автор семитомного видання т...
22 січня у Костянтинівському ліцеї відбулося кілька виховних тематичних заходів, присвячених Дню Соборності та Свободи України Ліцеїсти ще раз доторкнулися до сторінок історії нашої країни на годин...
Донецький національний університет імені Василя Стуса, якому в липні 2017 року виповнюється 80 років, цьогоріч восени відзначатиме своє триріччя переміщення до гостинного Подільського краю –...
