ДонбасіЯ: Віктор Скрипник, Олег Федоров

Українські сліди на окупованій наразі частині Донеччини – це не тільки пам’ятники Тарасові Шевченку, Іванові Франку та Богданові Хмельницькому, фантастичні мозаїки Алли Горської на кількох будинках в центрі Донецька, це насамперед люди, які останніми роками робили наш край невід’ємною і природньою складовою України. Власне таким він і є завдяки багатьом моїм землякам, які вимушено виїхали з окупованих територій чи мужньо і непомітно для ворожих очей тримають там українське небо. У цих нотатках – спроба згадати донецьких, з якими зводила доля останні тридцять років, і які для мене увиразнюють українське коріння краю. Принаймні саме такими їх знаю – одних більше, інших – менше. Деякі вже пішли за вічну межу. Але назагал вони невідчіпно в моєму житті і вже певно назавжди. Продовжуємо публікацію уривків з книги.

СКРИПНИК Віктор Петрович – редактор слов’янської газети «Вісті», який втримував видання в статусі українськомовного (до 2001-го) і позаштатний власкор «Донеччини» (по сьогодні), у найтяжчі місяці окупації рідного міста показав себе міцним горішком – написав відкритого листа до президента Путіна «на понятном  ему язике» з вимогою забрати своїх терористів з міста і не втручатися більше в життя сусідньої країни.

«Господин Президент! Пожалуйста, не всему верьте, что рассказивают и показивают Ваши СМИ, помощники и консультанти. Граждане Украини, в том числе жители Славянска, за мирное урегулирование спорних вопросов. Так не мешайте им, не поддерживайте сепаратистов. Ви же на собственном опите знаете какая єто беда для государства, всего народа.

…У нас с супругой, кстати, она русская, родственники, друзья и товарищи живут от Питера до Владика. Со всеми часто общаемся. Некоторие, напуганние вашей пропагандой, предлагают временно переехать к ним, пережить смутние времена. Но ми хотим жить дома, в своїй стране. Потому отказиваемся от приглашений, рассказиваем правду и находим понимание. Надеемся, Ви нас тоже поймете», – написав ветеран журналістики в кінці свого листа в газеті за 30 квітня 2014 р.

Віктор Петрович пригадує, що в ті дні, коли багато жителів міста приховували свою позицію, а значна кількість виїхала, він зустрічав людей, які прочитали його звернення ,і при зустрічі дякували, віддаючи належне мужньому вчинку журналіста.

Тоді наш представник у Слов’янську сам запропонував звернутися до агресора через рідну газету і ми побоювалися за його життя. Однак він наполіг: «Ми не повинні кого- небудь боятися на своїй землі».

Тепер зізнаюся: була спокуса поширити це звернення ще й через електронні медіана всю країну, але це навряд чи змінило б ситуацію, а от життя самого Скрипника ми поставили б під загрозу.

Між тим, навесні 2014 «Донеччина» по передплаті доставлялася в Слов’янськ: ми висвітлювали події в області, намагаючись підтримати українців своїми публікаціями. Згодом доставка преси в окупацію припинилася.

Не мине й двох років з часу звільнення північної Донеччини, як Віктор Скрипник з допомогою небайдужих земляків – Івана Козлова, Віктора Малюги, Сергія Приймачука, які внесли необхідні кошти для друку, видав книгу «Слов’янськ у війні 2014 року». Долучився і я до цієї потрібної справи,а вийшла книга у видавництві Віктора Бутка «Друкарський Двір».

За словами Віктора Скрипника, який є автором концепції видання і його упорядником, за публікаціями слов’янських, обласних і київських медіа про ті буремні дні тепер можна проаналізувати чому сталася біда і що зробити, аби вона не повторилася.

Також після звільнення міста Віктор Петрович видав «Нариси з історії міста курорту». Пригадується, на презентації у головній книгозбірні Слов’янська добре слово про автора і його творчість висловили юні поети, якими тоді опікувався Олександр Романько, а також його побратими Віктор Антоненко і Геннадій Плотніченко.

Привітав товариша і голова обласної організації спілки краєзнавців Валерій Романько, який зазначив що історією Слов’янщини Віктор Петрович по суті займається все життя.

Потім до земляків звернувся сам автор:

• Своєю книгою хотів довести, що Слов’янськ – це українське місто. Тому і написав українською мовою, хоча до цього вони виходили російською. Раніше, в основному, мої книги були розраховані на приїжджих, а зараз писав, сподіваючись що читатимуть слов’янці.

Матеріали для книги збирав давно, вони використовувались у попередніх роботах. Новизною книги є нариси про події 2013-2014 років, які я назвав «Катастрофа 2013-2014 років». Це нагадування про те, що було, і як нам зробити, щоб такого більше не було. Слід бути більш принциповими до того що відбувається в місті. Пам’ятаєте, як Слов’янськом бігали 30 чоловіків з російськими прапорами і горлали «Путин помоги!», тоді хтось сміявся, хтось плювався, а чим діло закінчилося – відомо. На жаль, із тих, хто бігав тоді, сьогодні нікого не покарали.

Книги про місто, як певним чином рекламний продукт, виходили з-під пера Почесного краєзнавця України переважно російською. А все інше рідною,зокрема і збірник публіцистики «Прозріння»(2007).

До книги увійшли окремі публіцистичні виступи автора з 1991-го по 1995 роки, у яких він прагне осягнути, що відбувається з країною, з рідним Слов’янськом та його жителями, з нами усіма. Це емоційно насичені свідчення нашого сучасника про події на зламі епох. Це той шлях, який здолали співвітчизники, які народилися в одній, а продовжили свій життєвий шлях в іншій країні. Безболісно це не буває. І це відчуває журналіст, розуміючи, що здолає той, хто йде, і прозріння врешті трапиться.

Віддамо автору належне – ще тоді, наприкінці минулого століття, він звернув увагу читачів газети «Вісті», що найбільші наші недруги, чи збурювачі суспільного спокою, живуть не тільки за кордоном. Публіцист у цьому зв’язку звертає увагу на рішення Донецької облради в липні 1993 року «Про призначення дорадчого опитування (консультативний референдум) громадян області». Читаєш цей документ і думаєш: чи знають наші обранці закони? Дуже аргументовано автор пояснює, чому перше запитання референдуму незаконне, а друге – абсурдне, і пропонує відмінити його і взагалі «припинити розкручування наступу на українську мову». Публіцист точно охарактеризував ситуацію на Донеччині: «на найвищому рівні душать українську, а кричать про українізацію, вимагають двомовності». Ці рядки Віктор Скрипник написав рівно за 20 років до так званого референдуму в Донецькій області, який навесні 2014-го принесли в наш край російські посіпаки зі зброєю.

Творчий доробок автора різноманітний, але чи не найбільше уваги останнім часом він приділяє постаті поета-романтика Михайла Петренка. Так, документально не підтверджено, що він народився в Слов’янську, але чимало дослідників і літераторів ще в минулому столітті називали поета уродженцем міста на Торці. На цьому припущенні наполягає і Скрипник і його однодумці в краєзнавчій організації. Це завдяки і їхнім зусиллям у місті головну книгозбірню названо ім’ям Петренка, на гербі Слов’янська зображено сокола (заслуга незабутнього Анатолія Шамрая), а щорічне вручення премії імені поета є справжнім святом.

ФЕДОРОВ Олег Михайлович – саме той донеччанин, який створив  єдиний у шахтарському краї історико-літературний музей Василя Стуса.

Він народився у Горлівці, і хоча доля відряджала його подалі від рідної землі, завжди відчував себе донбасівцем. І коли в 1958 році закінчив Саратовський юридичний інститут, а потім працював у прокуратурі Ульяновської області, мріяв повернутися додому. Це сталося в 1962 році, коли продовжив службу в прокуратурі Донецької області, а згодом перейшов до органів внутрішніх справ області. Протягом двох років очолював Київський райвідділ внутрішніх справ Донецька, а потім шість років був начальником штабу УМВС у Донецькій області. У 1988 році вийшов на заслужений відпочинок і зайнявся підприємницькою діяльністю.

Але широка громадськість Донеччини знала і шанувала Олега Федорова, перед усім, як фундатора донбаського музею Василя Стуса, який з його ініціативи відкрився в Горлівці у 2001 році. Згодом філіали музею з’явилися у Вінниці і в Києві.

• Якби не Олег Михайлович, і цього музею і взагалі пошанування на Донбасі пам’яті українського поета і борця, скоріше за все, не було б, – каже відомий письменник Вадим Костянтинович Пеунов.

І це справді так, адже Олег Федоров зумів організувати на добру справу людей, які віддавали їй все своє уміння і хист. Як тут не згадати художнє панно «Се ми, присвята Богородице…», яке створив художник Михайло Кушнір, і яке відтворює всю історію духовного розвитку України.

А скільки разів син поета Дмитро Васильович Стус приїздив на Донеччину на запрошення Федорова, щоб зустрітися з шанувальниками творчості свого батька. Кожна така зустріч у музеї, в бібліотеках чи у студентській аудиторії залишала яскравий слід у душах донеччан.

З ініціативи Олега Федорова музей почав проводити Стусівські читання. Серед гостей – колишні політв’язні: Герой України Левко Лук’яненко, Євген Сверстюк, Василь Овсієнко, Олекса Різників та інші. А справжній літописець нашої громадської організації Лариса Єрмакова не тільки збирала по крихтам інформацію про поета і його сподвижників, але й розповідала про них у газеті.

Водночас, треба зазначити, що фундатор музею завжди віддавав належне землякам, які поверненням імені видатного громадянина почали займатися ще в 90-і. Як розповів мені Микола Тищенко, один із засновників Товариства української мови Донеччини, ще в 1991-му році мистецтвознавець філармонії Валентина Тиха підготувала лекцію – концерт «Василь Стус – поет, людина, патріот, громадянин» і понад десять років виступала в містах і селах області. Важка хвороба і передчасна смерть пані Тихої завадила її увійти до складу оргкомітету музею, до якого Федоров запрошував небайдужих донеччан.

Своїм шляхом в осягненні постаті свого колишнього випускника йшов і Донецький національний університет в особі організатора наукових заходів професора Анатолія Загнітка разом з обласною «Просвітою» з Марією Олійник на чолі. Спільних акцій музей з ними не проводив, але й взаємопоборювання не було. Відтак, можна говорити про два центри , що займалися однією тематикою.

Газета»Донеччина» завжди приділяла діяльності музею і його керівнику значну увагу. Ось що зокрема написали студентки Донецького національного університету Олена Васіна та Ольга Гладун у статті до 20-річчя з Дня загибелі Стуса («Світлиця» – додаток до «Донеччини» 9.09.2005р.):

«5 вересня у Горлівці зібралося майже 100 шанувальників поета в маленькому музеї, який ледве вмістив усіх бажаючих… Мета музею проста і містка: служіння національній ідеї. І життєвий шлях Василя Стуса є уособленням фізичної і духовної боротьби українського народу за неї».

Що ж спонукало ветерана радянського МВС зайнятися вшануванням пам’яті поета, популяризацією його творчості і пошуком національної ідеї? Про це я запитував у нього в 2002-му, моя колега Катерина Яковленко в 2012-му – відповідав Федоров майже однаково. Наведу його слова як певний підсумок пройденого:

–Стус – фігура,яка цікава всім. Колись я сам не знав, хто такий Стус: у Горлівці на той час незначна кількість людей знала про поета. Сьогодні ситуація не змінилась кардинально. Саме це було однією з причин, чому я вирішив створити музей. І я не помилився в своєму рішенні.

У самому музеї ентузіасти зібрали понад  тисячу експонатів. Кожен з них відтворює постать героя і реалії його життя. Тут листування поета, матеріали КДБ, фотографії. Але найбільша цінність – чернетки Стуса. Є зразки виробів, які він виготовляв «на зоні». В експозиції представлено і зеківську робу, піджак, змодельований відомою художницею – шістдесятницею Людмилою Семикіною, яка також зазнала чимало гонінь за «неблагонадійність». В тісному приміщенні вдалося відтворили карцер, в якому Василеві Стусу судилося неодноразово побувати і прийняти мученицьку смерть.

«Так воно і було»,– зізнався під час огляду музею одесит Дмитро Шупта, який, як виявилося, теж скуштував табірного хліба за «антирадянщину». Це було влітку 2007-го під час проведення в Горлівці зустрічі членів «Стусового кола», яких зібрав Олег Федоров і до яких вдалося долучити переможців конкурсу «Українська мова – мова єднання», яких привіз цілою делегацією голова Одеської облорганізації НСЖУ Юрій Работін. Гості з кількох областей і зі столиці були вражені як на Донбасії шанують Героя України.

Дозволю собі уточнення – музей і всі заходи в ньому фінансувалися виключно коштом Олега Михайловича та кількох небайдужих земляків. Без державної підтримки так тривало 15 років і він вирішив – прийшов час  надбане передати державі. Це виявилося непросто, бо в новій  владі в Києві з числа земляків ще треба було знайти посадовців, які підтримають ідею. Чи треба нагадувати, що  саме в Донецьку правляча партія «популяризувала» Стуса як бандерівця всі довоєнні роки? Як і очікувалося, ідею з одержавленням музею підтримала одна впливова тоді не донецька радниця президента і крига скресла.

У грудні 2012-го більшість експонатів Донбаського музею знайшли прихисток у музеї …Тараса Шевченка в приміщенні головної обласної бібліотеки. Що цікаво, основну частину експонатів музею Кобзаря – в основному книги подарував меценат з Києва. Так чи інакше, але зійшлися в одному залі два видатних українці! Отже, якби не такі ентузіасти як Федоров – то виходить і не було б нічого в області, де повноцінно функціонує ціле управління, кероване з Києва Міністерством культури. Чим же вони тоді займалися? Але мова не про них, а про Олега Михайловича, який після фактичного припинення своєї діяльності в якості керівника музею, вирішив, що залишати рідну Горлівку без музею не годиться. Тим більше, не всі експонати взяли до Донецька.

Відтак звернувся до Грайра Хачатряна, керівника заводу «Еластомір», який багато років надавав підтримку музею Стуса і саме на території цього підприємства висадили алею дерев, встановили пам’ятний знак ще 2008-го року. Директор ПАТ «Еластомір» Грайр Хачатрян вирішив і далі допомагати ентузіастам. Восени 2013-го на заводі, що загубився на одній з горлівських околиць, урочисто відкрили музей-кімнату Василя Стуса. Навіть через роки нічого не забулося.

На першому поверсі у спеціально підготовленому і світлому приміщенні встановили оновлену масштабну картину Михайла Кушніра «Се ми, пресвята Богородице…», де зображені понад 150 персоналій української історії. Вражає розташоване напроти обнесене колючим дротом панно пам’яті репресованих за радянської влади. Облаштували навіть в’язничний карцер за залізними дверима: за вічком обпікає з малюнка проникливий погляд нескореного поета-страдника. На стендах переважають матеріали про діяльність колишнього музею, який десять років збирав у Горлівці на різноманітні заходи колишніх політв’язнів і дослідників творчості видатного українця з донбаським гартом.

На кількох фото у різний час бажаний тут гість Дмитро Стус, син поета. Приїхав він і того разу. Як і раніше, стриманий і лаконічний, подякував Олегу Федорову та Грайру Хачатряну та звернувся до учнів однієї з міських шкіл, які зацікавлено слухали гостя зі столиці, які читає вірш свого батька. Написаний в минулому столітті в країні, якої немає, у неволі, якою покарали за бажання вільно жити і творити. Хто знав, що через рік те, здавалося б назавжди покинуте жахіття, увірветься в життя кожного з присутніх…

Пригадується, як вразило тоді сказане Нелею Гончаровою, вчителькою української мови та літератури Горлівської школи №23, де колись працював поет: «Поезія Василя Стуса – це така глибина, така геніальність, яку пізнати з кожним роком усе важче…». Ці слова вчительки вистраждані власним досвідом. У 1964 році по закінченні Київського держуніверситету вона приїхала в школу на місце, яке звільнилося після Стуса. Здається, ціла епоха за плечима. Було колись у 23-й школі 1200 учнів, зараз – 224, але, за словами вчительки, в далекі вже радянські часи в цій школі ніхто не писав заяв про звільнення від вивчення української. «Мабуть там витав бунтівний дух колишнього вчителя, майбутнього Героя України»,– подумалося.

А ще вихованці педагога Гончарової розповіли і про власний шкільний музей, і про те, як Василь Стус на подвір’ї свого горлівського товариша Івана Мурзи посадив каштан, який пережив і його побратимів, і часи радянського терору проти правдивого слова…

Організований вже хворим, але стійким Олегом Федоровим цей захід став завершальним в довоєнній історію музею. Риску під нею підвела смерть Олега Михайловича в червні 2014-го.З ним ми прощалися вже в захопленому терористами Донецьку. Некролог надрукувати було ніде, бо газети вже поглинув агресор, а з телеканалів лилася одна російська пропаганда.

Ще через кілька місяців російські «гради» вдарили і по домівці Федорова поблизу Донецького аеропорту і по музею на заводі в Горлівці. Всі пам’ятні Стусівські місця опинилися в окупації. Убивши Поета тридцять років тому, імперія взялася за нищення людей, які так само хочуть бути вільними і борються за це.