«ДУНАЙ ТЕЧЕ В ПІСНЯХ МОГО НАРОДУ, А З ТИХ ПІСЕНЬ ЗРОСЛА ДУША МОЯ…»

Стою на березі великої європейської ріки і в задумі повторюю поетичні рядки Дмитра Павличка. Вражає могутня течія Дунаю і усвідомлення того факту, що на протилежному березі вже Румунія. А вона успішніша від нас, давно в Євросоюзі і в НАТО. Позаду рідна Україна з усіма її проблемами. Добре, що з початком війни ми більше почали говорити про національну єдність. Якщо суттєво просунемося в цьому напрямку, то й у нас справи підуть краще. Але як досягти єдності? У статті «Діалог як метод» (газета «День» від 2.03.2018) філософ Юрій Килимник пише: «Нам за будь-яку ціну потрібен свій постійно діючий всеукраїнський Круглий стіл взаємопорозуміння». Автор нагадує, що створення саме такого круглого столу ініціював свого часу Євген Кирилович Марчук. Це сталося невдовзі після Помаранчевої революції. Не обходить цього питання і відомий письменник Андрій Курков у своєму інтерв»ю газеті «Літературна Україна»: «Зараз не чути болгар Бессарабії Одеської області, молдаван не чути, азовських греків… Що ви про них знаєте? А вони ж громадяни України!» Письменник робить категоричний висновок: «Україні катастрофічно не вистачає національного діалогу, національної дискусії на будь-яку тему. Якщо половина населення мовчить, то нічого доброго з цього не вийде. І це мовчання в різних регіонах триває…»

СЕПАРСЬКИЙ РЕГІОН ЧИ ПРИДУНАЙСЬКА ШВЕЙЦАРІЯ?

Про те, що робиться в інших областях, нас регулярно інформує телевізор. Але бракує особистих контактів. Особливо коли йдеться про віддалені регіони. Але якщо по лінії Донбас-Галичина останнім часом робиться чимало, то про інші закутки України ми забуваємо. Пригадалася давня (ще навесні 2006 року) розмова з одеським істориком Вадимом Хмарським. Тоді ми теж обговорювали тему контактів молоді з різних куточків нашої держави. Професор говорив, що мешканців Галичини, Сумщини, Донбасу, Запоріжжя було б непогано ознайомити з Південною Бессарабією. Повезти їх на Дунай, – адже в українських народних піснях Дунаю відводиться особливе місце. Мабуть, не менше, ніж Дніпру. А степ? Про степи Бессарабії наші школярі хіба що читали, але мало хто там бував. Українські, болгарські, молдавські, гагаузькі поселення в степовій частині Буджака – це така собі Придунайська Швейцарія в перспективі. Але мало хто думає про те, щоб цей бренд по справжньому запрацював на Україну. Поліетнічність – це потужний ресурс! Але якщо регіоном не займатися, то саме вона може перетворитися на джерело небезпеки. Бо цією поліетнічністю займуться інші. У 2006році ми з професором розглядали поїздки на Дунай, як «ідею навиріст». Але час летить дуже швидко, вже й на Донбасі війна палахкотить, а до Буджака чомусь руки досі не дійшли. Несподівано стала в пригоді стаття Валентина Торби «Як зробити з Ізмаїла фортецю українського духу?» («День» від 18.07.2017). Перечитуючи матеріал, звернув увагу на слова завідувачки центральної ізмаїльської бібліотеки Людмили Забірченко: «Ми відчуваємо, що на 80% наш регіон забутий. Нам необхідно, щоб до нас приїздили з великої України». А що коли спробувати знизу впливати на процеси? Скільки людей потрібно для відчутного поштовху? Як зустрінуть ініціативу на місцях? Завдяки статті дізнався імена деяких волонтерів, списався з ними. Тож в Ізмаїлі на мене вже чекали друзі, які давно готові будувати мости єдності.

РІКИ – ЦЕ ВАЖЛИВО, АЛЕ СПОЧАТКУ ЛЮДИ

Мірилом усього є практика. Бо теоретично будь-яка ідея виглядає привабливо, але коли стикаєшся з практичними моментами, то доводиться робити нелегкий вибір. У жовтні минулого року у Слов’янській школі № 20 ми обговорювали ідею проведення всеукраїнської акції: «Буг ­ Дунай – Сіверський Донець». Йшлося про об’єднання зусиль педагогів, краєзнавців та екологів. У цьому трикутнику знаходиться більшість українських річок. На цю ідею наштовхнула подвижницька праця працівника водного господарства Віктора Антоненка. Син Донбасу бував на Дунаї, добре знає проблеми цієї ріки. Після перебування в Австрії та Угорщині (був свідком проведення там Дня Дунаю) Віктор Єгорович вирішив, що його землякам варто проводити свята… рідного Сіверського Дінця. Він організував і провів уже одинадцять таких свят! В жовтні 2017 року в Слов’янську народилася ідея: а що коли об’єднати зусилля захисників українських річок? Це також перспективна справа, і тут без Дунаю точно не обійтись, але у своїх виступах (в Ізмаїлі мені довелося виступати перед прикордонниками та студентами), я торкнувся теми лише пунктирно. Вирішив більше зосередитись на темі «Придунайської Швейцарії». Бо ріки це добре, але починати треба з людей. Буджакські болгари Алла Волошина, Руслан Карабаджак, Інна Дерменджі, албанці Валерій Пейков, Олександр Дерментлі, Лілія Фоміна, нащадок старообрядців Андрій Маслов (його проукраїнську позицію сформував Майдан), ціла плеяда українців. Всі погоджувались, що для позитивних змін в регіоні потрібна якась приваблива, об’єднуюча ідея. І я радів, бачачи, що мене розуміють. Ще тільки початок контактів, а вже така яскрава палітра небайдужих людей! Говорили про те, що якби зусилля «зшивачів України» були підкріплені державними програмами, то Буджак став би дуже привабливим для туристів. Повноводий голубий Дунай, кухні різних народів, гарні вина, бази для «зеленого туризму», центри патріотичного краєзнавства – все це зробить Придунайський край надзвичайно привабливим. Не Карпатами ж єдиними жити українцям!

***

Зустрічі з громадськістю відбулися в картинній галереї та в університеті. Про неї потім написав «Собеседник Измаила», написав досить прихильно, але дещо таки залишилося за кадром. Бо люди не лише слухали, але й багато говорили про те, що наболіло. І про вивезення сміття, і про знищення дротового радіо, і про браконьєрство в плавнях Дунаю. Декого цікавила мовна та релігійна політика. Чи можна зміцнювати українство в проблемних регіонах, не залучаючи для цього державні кошти? Відчувалося, що таких зустрічей не вистачає невеличкій українській громаді Ізмаїла. Скориставшись нагодою, роздавала присутнім газету «День» українська активістка Валентина Шевченко. Вона чи не єдина передплатниця в місті. Автор цих рядків передав болгарським активістам вирізки з газети «День», які стосуються українсько-болгарської дружби. Читав свої вірші помічник начальника прикордонного загону, учасник АТО, підполковник Ігор Перегиняк. Були й інші поети. Студенти поцікавилися, як автор цих рядків сприймає менталітет мешканців Буджака. Чи він відрізняється від галицького?

Потім було ще багато поїздок. Один українець, дізнавшись про мету мого перебування в Буджаку, не захотів брати грошей. Керуючи автівкою, розмовляв соковитою українською. Але і неприємні речі говорив. Наприклад: «Ось ця лісосмуга досі не вирубана лише отому, що поряд пост дорожньої поліції. А знали б ви, що в інших місцях робиться… Бідні люди рубають дерева для обігріву осель. При Сталіні наші діди садили ці лісосмуги, рятували степ від суховіїв, а тепер вони знищуються…». Отже, проблеми у нас спільні, бо лісосмугам скрізь непереливки. Були й приємні моменти. В одній з болгарських шкіл вчителі дали мені листочок з віршем невідомого автора. Уривок з нього процитую: «Буджацький степ. Вінок сплели прекрасний болгари, росіяни, українці… І рідні всі – нема між нас чужинців!» Так тепер виховують у школах Південної Бессарабії. Не в одній з них побував, тому впевнений, що така інтернаціональна освітянська лінія є щирою. Небезпека загрожує хіба що з боку проімперських сил, а вони діють здебільшого поза школою. Так що, побажаймо успіхів дітям Придунайського краю. Важливо, щоб подальше життя їх потім не розчарувало. Щоб Україна не допустила на Одещині повторення донбаських подій, і щоб ставала заможнішою з кожним роком. Тоді ідея Придунайської Швейцарії стане реальністю.


Сергій ЛАЩЕНКО


 

Ще схожі публікації:

Феня Пустова: "Стус і Світличний — особи, з якими я спілкувалася".
Торік 28 травня не стало наставниці моїх студентських і всіх подальших літ — Фені Дмитрівни Пустової, кандидата філологічних наук Донецького університету Відійшла у вічність в один день зі своїм ку...
Свято українського слова у Слов’янську
  На Донеччині відбувся обласний відкритий конкурс читців, поетів і художників «Любіть Україну!», приурочений до 120-річчя Володимира Сосюри  За підсумками конкурсу «Любіть Україну!» автор...
Олександр Клімов -- справжній актор донецького театру
Справжній актор - це, поза сумнівом, особа, визначена Богом. Олександр Клімов - соліст Донецького національного академічного театру опери та балету - відпрацював тут вже 20 театральних сезонів. Красою...
ВІДЗНАЧИЛИ ОСВІТЯН
Десятки найкращих освітян Білої Церкви з рук першого командувача Військово- Морських Сил України віце-адмірала Бориса Кожина та відомого політолога та правозахисника Володимира Бондаренка, у присутнос...
Селище Шевченкове. Велич у камені або Як шануємо Пророка
Найголовнішою пам’яткою Кобзареві на Донеччині для мене тривалий час було погруддя поета біля шахти імені Шевченка в передмісті Красноармійська (нині Покровськ). Ще старшокласниками з села Успенівка, ...
Коти війни
  До молодших читачів іде нова книжка давніх авторів «Донеччини» У столичному видавництві «Леся» побачила світ нова книжка українського письменника з Донеччини Павла Куща – пригодницька повість ...

The Author

Сергій ЛАЩЕНКО

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme