НА ПІСЕННО-КУЛЬТУРНОМУ ФРОНТІ

Кілька років тому, перебуваючи в Болгарії, Йосип Кобзон і Філіп Кіркоров разом виконали відому пісню Еміла Дімітрова «Моя България». Вона справила велике враження на присутніх. Навіть зараз цікаво читати відгуки. Серед них ось такі: «Да живее България. Да живее братска Русия!» Зрозумілим є захват болгар. Емоційне задоволення від концерту лише відображає ефективний культурницький вплив Росії на колишнього союзника по соцтабору. Так що молодці Кобзон і Кіркоров. Та й Кубанський козачий хор під керівництвом Віктора Захарченка має в своєму репертуарі улюблену пісню сербських націоналістів «Тамо далеко…». Відгуки приблизно такі ж, як і на виконання пісні Еміла Дімітрова: «Есть город Белград, где серб русскому рад» – і все в такому ж дусі. Але, загалом, рівень політизації на порядок вищий. «Нет такой страны, как Украина» – чомусь, ні сіло, ні впало – написав якийсь Діма Іванов. От тобі й маєш! Кубанці так старалися… Та й Захарченко підкреслював, що вважає себе українцем,– коли був із своїм хором у Львові навесні 2007 року. Сам чув! Реакція сербів на емоційний сеанс «братання» в соцмережах менш категорична, ніж росіян. Але палких освічень в любові до Росії і з їхнього боку вистачає. Лише один серб, високо оцінюючи виконання, подякував дипломатичніше «братам козакам». Мовляв, головне – сказати добре слово, а ви там розбирайтеся. Хочете – українцями їх вважайте, хочете – росіянами. Сербам, звісно, дистанціюватися від проблеми легше, а от нам як? Колоритний вусатий козацюра – таких типажів хоч греблю гати в Лисянці, Пирятині, Василькові – ось тільки в руках велика балалайка. А загалом, зрозуміло. Хто б дозволив Захарченку їздити по світу, якби він плекав суто українську культуру Кубані? Треба ж підкреслити відданість російській ідеї! До того ж, коли є балалайка, то вже якось органічніше сприймаються фейсбучні заклики «братушек» зустріти разом перемогу в Косово. Невідомо тільки над ким. Над албанцями? Над Європою? Чи над проклятими америкосами? «Сербы умирали за русских, русские готовы умирать за сербов!» – нагнітає емоції з російського боку невідомий шанувальник свідомістю.

***

Прикро, що попри нашу природжену толерантність і традиційну повагу до інших культур, українці не вповні використовують можливості свого пісенного мистецтва. Можу назвати лише гурт TaRuta, який має в своєму репертуарі кілька литовских пісень. Мабуть, саме завдяки цьому гурту у нас трохи побільшало волонтерів з литовського боку. Але цього мало. Ми воюємо, тому варто серйозно подумати про невикористані резерви. Пам’ятаю, що раніше виконували кримськотатарські пісні бандурист Остап Кіндрачук і гурт «Журборіз». Але тепер таких колективів могло би бути більше. Кримським татарам, як ніколи, потрібна наша моральна підтримка. Зрештою, вона потрібна усім пригнобленим народам. Коли співачка із Закарпаття Мирослава Копинець виконала кілька пісень ерзянською мовою (ерзяни – головний етнос республіки Мордовія), ніхто в Україні не надав цьому факту великого значення.

 

Але ерзяни оцінили! У тій ситуації, у якій опинився цей народ, навіть кілька пісень багато важать. Це майже те саме, що і подарунок Кубанського козачого хору братам-сербам. Бо про долю рідної мови ерзянська поетеса Аліна Подгорнова пише з великою тривогою:

Я – часть народа, птичка-невеличка,
Но жить вполсилы мне теперь нельзя,
Когда грозит музейная табличка
С десятком слов про вымерших эрзян…

 

І тепер, коли в Росії почався рух за утворення нового державного об’єднання «Ідель-Урал» (туди входять Мордовія, Чувашія, Удмуртія, Марій-Ел, Татарстан, Башкортостан), цей факт став символічним. Про Мирославу Копинець вже можна говорити, як про «місток» між народами.

 

Минулий рік в Україні був роком вшанування поета-романтика Михайла Петренка (1817-1862). Українці добре знають пісню «Дивлюсь я на небо». Це перша українська пісня, яка пролунала в космосі, до того ж, рівно через сто років після смерті поета. Хіба не символічно? До цього представники людства в космосі не співали. Євген Букет і Олександр Петренко (нащадок поета) видали книжечку: найвідоміший вірш великого слобожанця  мовами світу. Шкода, що туди не встигли включити переклад ерзянською мовою Олександра Болькіна. Автор – колишній військовий, підполковник авіації… Теж символічно, правда? Воював на Донбасі за Україну. Є в книзі і переклади удмуртською, татарською, башкирською… Башкирська інтелігенція особливо долучилася. Вони створили аж два варіанти башкирською мовою! Постаралися Гузаль Сатдикова і Лілія Каїпова. Татарською теж переклав башкир Марсель Салімов. І турецький переклад зробив башкир Ахат Саліхов. Наприкінці 80-х років минулого століття одна з центральних газет (здається, «Известия») повідомляла про школярку з Башкирії Олену Коковихіну, яка під впливом пісень Софії Ротару почала вчити українську мову. Судячи з прізвища, це росіянка. Але те, що з Башкортостану, може, й не випадково? Може, там клімат такий особливий? Чому така велика роль саме башкирів в популяризації української пісні? Чи не тому, що там живуть наші земляки, які ще зберегли мову предків? Є навіть цілі поселення. Тож небезпідставно сподіваюся, що перша пісня людства, яка пролунала в космосі в 1962 році, також об’єднуватиме народи. І не лише вищезгаданого Ідель-Уралу. На словенську мову пісню переклав українець Андрій Гевко. Фахівець із сербської, хорватської і словенської мов. А народився він у Боснії. Так, що на Балканах і ми могли б «пісенно» закріпитися. Варто б повчитися в Кубанського хору. Хоч як ретельно не контролюють кубанців московські ідеологічні структури, але поки живе пісня, живе й надія на відродження. Блогер Олена Степова колись описала, як пісенний колектив з так званої ЛНР виступав у Ростовській області. Заспівали пісню українською, що не сподобалося багатьом. Якась донська козачка навіть затаврувала луганчан, як невиправних «укропів». Зате кубанці відразу кинулися до луганчан: обіймали і тиснули руки. Ніби-то й лояльна Кубань до Путіна, але ж і велику силу пісні ще нікому не вдалося перекреслити.


Сергій ЛАЩЕНКО


 

Ще схожі публікації:

Батьки та учні захистили українську школу в суді
Донецький апеляційний адміністративний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу міської ради у справі про закриття школи № 111. Свого часу це була одна із перших українських шкіл у шахтарській ст...
Карикатури – на землі Великоновосілківщини
Крім своєї основної просвітницької діяльності, Меморіальний музей В.І. Немировича-Данченка в селі Нескучному Великоновосілківського району проводить й інші культурно-масові заходи для відвідувачів. Зо...
Чи буде вихід?
Гіркі враження і справедливе обурення у читачів викликали жахливі історії про байдужість і цинізм людей, надруковані в нашій газеті 18 травня під заголовком "Мораль викинули на смітник". Напевне, коже...
Часопис “Донеччина” від 13 січня 2017 року № 2(15940)
Володимир Михальчук, фермер: Чи будемо з врожаєм картоплі? Знаєте, особисто я цим питанням не переймаюся, бо за будь-якої погоди у мене завжди є бульба. І це не самовихваляння, а факт. Я дотримуюся...
На сцені – «Пампушечки»
   Восени  2015 року у Старомлинівському сільському центру культури і дозвілля декілька небайдужих місцевих жіночок вирішили організувати тут танцювальний колектив. Директор закладу культури Л...
Синьожупанник з Кодеми
Федір Тарасович Скрипниченко народився 6 червня 1895 р. в селянській сім’ї с. Кодема Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Ріс юнак, докладно не знаючи, хто він такий, якої національності. Б...

The Author

Сергій ЛАЩЕНКО

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme