НЕНАЧЕ ЗГАСЛО СОНЦЕ

Розум підказує: ми всі – не вічні, колись та прийде кінець кожному. А серце не сприймає – померла мама.

Згадалися рядки поета з Луганщини Івана Світличного:

Наснилось, неначе згасло сонце,

І стук у двері:

– Тут вам телеграма!

У голові моїй «Що значить сон цей?»

А з телеграми крик:

– Померла мама!

Мама зберігали тепло сільської батьківської хати. Тато, учасник війни, інвалід ІІ групи, Іван Павлович Романько, відійшов у вічність в останній день січня 2003-го року. Одна вела господарство. Без роботи не могла жити. Це її й тримало. Сумувати їй не було коли. Постійно то сапка в руках, то корзина для трави – нарвати кізочці. І оте козяче молоко, скоріше всього, її рятувало – вітамінне. Мало що їла – жирну їжу не можна було, більше вживала овочі, фрукти. Тримала чимало напівдиких качок – кожного літа до півсотні. А їм треба трави, натерти буряка, гарбуза, вигнати попастися…..

Все, що вродило на городі, носила у відрі чи мішечку скільки могла з кінця городу, як у нас казали, «з низу», у двір, під навіс. Картопля кожного року родила невеликою: землю треба було вдобрювати, але до цього не доходили руки, а господар при житті не дуже був охочий до цього; часті засушливі літа – треба було поливати. Скудний врожай, який рік кращий, який гірший; картоплю перебирала, сортирувала, частину давала дітям при кожному приїзді, частину вносила у свої сховища, часто пригощала племінників, онуків, сусідів та й просто односельців.

Завжди все дбала про запас: пам’ятала голодні 1947-1948 роки. Можливо у підсвідомості були й жахливі 1932-1933-й, але було на той час їй всього 5-6 років, тому про ті роки не згадувала. Зате про післявоєнне голодне життя пам’ятала добре. І кожного року солила, квасила, картоплею й буряком забивала підвал і яму, чимало морсу у бутилях зберігала у підвалі – а раптом не вродить наступного року. Навіть до приготовленого на зиму сіна корові (а пізніше – козі) просила нас, хлопчаків, збирати про запас листя з дерев – а раптом сіна не вистачить, чим годувати худобу.

Любила все красиве: садила квіти, вишивала, в’язала, шила на ручній машинці (у бідні післявоєнні роки, та ще й в 50-і сама обшивала трьох своїх дітей, заробляла шитвом для односельців – хто чим заплатить: хто карбованцем, а хто – продуктами). Якось ще в 60-х роках минулого століття побачила на базарі картину з сільським пейзажем (річечка, на лужку пасеться корівка, поруч дівча молоде), та й придбала, не пожалкувала грошей, хоча дома троє дітей, та й жили дуже скромно. Картина велика – півтора метра на метр – дивно, як ця невеличка жіночка несла її з Новогродівки до села Журавка – а це більше трьох кілометрів.

Як корінна степовичка, особливо полюбляла полин, запашну рослину донецького краю – якщо десь біля двору з’явиться її паросток – не зривала, давала можливість піднятися, підв’язувала. В один з приїздів дітей похвалилася високим полинем, який виріс біля вхідних воріт, в обнімку з яким й сфотографована онуком.

До лікарів майже ніколи не зверталася – лікувалася травами, з яких готувала різні напої. А ще її здоров’я, скоріш всього, вберегли натуральні сільські продукти, вирощені своєю невтомною працею. За своє життя поховала сина Юрія, старшого онука Олександра (так до кінця свого життя й не знала про його смерть – рідні берегли її від цієї звістки. їй тоді було 90), більше десяти племінників – людей, значно молодших від неї. Тому й бідкалася: «Я хворію, так я вже стара. А ви, молоді, і вже негодні, берегтися треба». Хвилювалася, коли хтось із рідних пожаліється на простуду чи підвищений тиск. Ніколи не радила хімічні ліки, а рекомендувала нюхати цибулю, класти біля себе часник, пити настої окремих трав в залежності від тієї чи іншої хвороби… Збереглася книга лікарських рослин з потертими сторінками та чисельними закладками, частіше всього ці закладки – з щорічних відривних календарів, які теж рекомендували ті чи інші народні засоби для лікування. Лікувала себе – допомагала й іншим.

Завжди у праці, з турботою про інших, вона жодного разу в житті не була на курорті, її курортом були город, кухня, швейна машинка, в’язання. До останніх днів головною її турботою були діти та онуки і те невелике господарство, з яким вона поралася у своєму поважному віці – кури, качки, кізочка, дві собачки та декілька котів, яких важко було запам’ятати – вони мінялися, з’являлися нові, оскільки часто турбували миші. Одна-однісінька на оту сільську хату, яку будували з чоловіком, яку своїми руками мазала зсередини та обкидала під «шубу» знадвору. Це в цій хаті колись дзвеніли дитячі голоси, гомонів до неї чоловік, а в останні роки чекала на рідкі приїзди синів з онуками зі Слов’янська та Ізюму, рада частішим, чи не щотижневим приїздам доньки Тамари та онука Юрія з Красноармійська, які допомагали по господарству, розвеселяли її душу. Вона ставилася до своєї самотності по-філософськи, з розумінням – таке життя: у кожного своя сім’я, свої життєві радощі й негаразди. І не ображалася.

Останні три роки прожила у доньки Тамари в місті Покровську, що в 20 км від рідного села. Відмовили ноги – сама уже не могла дати собі ради. Завдячуючи щирій та теплій допомозі доньки та онука Юрія, які своєчасно викликали лікарів, знаходили ліки, слідкували за харчуванням, змогла прожити ще декілька років. Не так часто, як хотілося. відвідував маму син Валерій – не близька відстань зі Слов’янська. Намагався при кожному приїзді зі Львова побувати у бабусі й онук Олексій – збереглася рідкісна фотографія, де його трирічна донька Марія (а для мами це один з тих трьох правнуків, яких вона застала при житті) сидить у колі рідних біля прабабусі; через 20-30 років доросла вже Марія з цікавістю буде розглядати дорогі прабабусині риси обличчя, ще й показувати своїм дітям та онукам.

…Прощалися з мамою у дворі нашої сільської хати, яку вона разом з нашим татком будували у молодості, і де пройшло наше дитинство. Після трирічного перебування у лікарнях та в доньки, мама повернулася в рідне село, в рідну хату – привезли її в труні. Тут відбулося прощання у присутності рідних та небагатьох односельців. Її ровесників у селі – жодного, взагалі село Журавка за останні два-три десятка років поменшало, постаріло. Корінна журавчанка, вона свого часу допомогла мені, як авторові книги «Село Журавка на Донеччині: історія, люди, події» (2008), згадати багато фактів з історії села, уточнила біографії односельців, зібрала рідкісні фото…

Тут, в українській землі, де народилася, де пройшла її молодість, де народила трьох дітей і прожила все своє життя, знайшла і вічний спокій.

Валерій РОМАНЬКО.

З великим болем у серці ділимося з рідними й знайомими, що 15 листопада на 92 році життя відійшла від нас у вічний спокій наша найдорожча людина – мама й бабуся блаженної пам’яті Антоніна Петрівна Романько.

Народжена 28 травня 1927 року в селі Журавка Красноармійського району Донецької області, в родині сільського коваля Петра Павловича Гутника та домогосподарки Анастасії Пилипівни Гутник з роду Сердюків.

Покійна залишила у глибокому смутку сина Валерія, доньку Тамару, невісток – Валентину Романько-Осипову та Ольгу Романько-Скидан, онуків Олексія, Юрія, Дениса, Сергія…