Що вміщує в себе духовний вимір людського досвіду війни? Як формуються нові цінності? Хто втішає і милиться поруч з бійцем? – на ці питання відповідає військовий капелан Геннадій Лисенко.
«Час іде, змінюється культура суспільства. Змінам підлягають і людські цінності.. Гостру потребу у духовному просвітленні потребує армія. Можливо, саме тому ми говоримо про необхідність капеланів. Капелан – це священик, який відпрацював в храмі, закатав рукава – і далі по окопах і бліндажах. Це – попечитель душ, який всюди несе з воїнами їх службу, але не має зброї. Військовий капелан -–це та людина, яка ходить і когось просто підбадьорює, кому плече підставляє, хустку дає, кого-то втішає і молиться поруч. У «Святому писанні» є пісня, в якій говориться, що: «з тими, хто плаче – плаче, а з тими, хто тішиться – радіє». Це саме про капеланів. Він і священик, і психолог, і друг, і помічник – все в одній особі. Поділяючи тяготи щоденної служби воїнів, він заробляє авторитет і довіру, і тільки потім вже починає допомагати їм у духовному плані».
Шлях до капеланства
«У нашій країні людей не обмежують у виборі власної релігії. Тому у збройних силах України можна зустріти військових різних релігій світу. З 1998 року я є служителем протестантської церкви «Добра звістка» міста Слов’янська. До цього займався будівництвом. Я і працював, і служив у церкві.
Військовим капеланом став набагато пізніше, після Дебальцевого. А почалося все з подій в Слов’янську в квітні 2014 року. Церква не змогла стояти осторонь. Священики масово почали надавати волонтерську допомогу, як психологічну, так і матеріальну. В нашій церкві в той час були іноземці і виникла потреба терміново їх вивезти з міста. З цього моменту мені почали писати і телефонувати з проханнями про допомогу з виїздом з міста. Людям реально було лячно. Вивозили до Харкова, до Ізюму. Потім за надання допомоги українській армії я потрапив в полон. Дякуючи Богові, з полону мене витягли. Після звільнення Слов’янська багато наших служителів церкви пішли до лав української армії добровольцями, а після Дебальцівського котла я вже практично був у всіх гарячих точках.
Капелани пильнують за духовним станом військовослужбовців. Священик своїм прикладом повинен людям показувати, що є Бог, який понад усе. Сила священика в його вірі і надії на Бога. Я пояснюю нашим військовим, що ви ж не прийшли на територію чужої держави, ви захищаєте своє. Ось і захищайте, але майте совість, тобто не грабуйте, не кривіть – це найголовніше. Ми дійсно потрібні бійцям, це можна побачити в їх очах. Вчу їх молитися, просити Бога про захист, просити допомоги для себе. Молитва – це розмова, діалог з Богом. Кажу: «Просто відкрий Богу, що у тебе на душі. Вислови, що тебе непокоїть і вчися слухати і чути».
На виїзд по дзвінку
«Військовий священик повинен контролювати духовний стан бійця. Перебуваючи на службі разом із військовими, капелан стає для них товаришем. Моя частина знаходиться в Авдіївці, там я провів майже два з половиною роки.
Всі військові знають мій номер телефону, знають номера й інших капеланів. Буває, що телефонують і вночі. Людині просто потрібно виговоритися, щоб хтось його просто послухав і стане легше. Церква завжди боролася за цінності людей.
Найважче для мене – це дивитися в очі родичам, коли привозиш 200-го, а дружина і діти загиблого дивляться тобі в очі: «Чому саме він?». Можливо з ласки Божої я не впадаю в депресію. Буває, що морально ти вичавлений як лимон після спілкування з багатьма людьми. А взагалі капеланство – це життя і служіння на очах у людей. Перетинаєшься з ними, залишаєш якийсь слід в їх житті. Бачиш, як завдяки тобі бійці змінюються, починають сприймати світ по-іншому. Це і є ті чудові моменти і хотілося, щоб вони і далі тривали».
«На війні невіруючих немає»
«Я вважаю, що взагалі в житті немає людей невіруючих. Бог створив людину, заклавши в ньому потребу віри. Кожна людина, щоб вона не говорила, все одно вірить у щось. Всі ми люди і з часом втрачаємо той яскравий промінчик надії. А без неї дуже важко жити, тому ми допомагаємо знайти її у вірі. Бійці говорили мені, що коли поруч все вибухає, гуркоче і клекоче, земля тремтить і труситься, якось саме по собі вилітає: «Господи, помилуй!». Це тільки в кіно буває, що після обстрілів, люди встають і з посмішкою на обличчі йдуть далі. У житті все не так.
У мене є товариш – десантник з Чернівців. До речі, він зустрічається з дівчиною з Дружківки. Нещодавно приїжджав сюди, я його зустрів і сказав: «Благословляю, щоб твоя дорога була легкою». Він відповідає: «Слава Богу, я атеїст». «А ти сам зараз зрозумів, що сказав?», – питаю. Слова «Слава Богу» десь у нас всередині. Ми народжуємося з ними і якими б ми не були атеїстами, про Бога згадуємо. Це наша внутрішня потреба».
Віра ВАСИЛЬЄВА.
Ще схожі публікації:
Піднесено, урочисто і змістовно пройшли у Великій Новосілці культурно-масові заходи до Дня Незалежності України. Як і раніше, відбулась екскурсія гостей районного свята по експозиціям місцевого народн...
БЕЗМІР! На тимчасово окупованій території Донецької області українську мову активно витісняють із всіх сфер життя Попри агресивну проукраїнську політику замовників і виконавців самопроголошеної так...
27 березня майстри та шанувальники театрального мистецтва традиційно відзначають Всесвітній день театру! Це свято започатковано у 1961 році Міжнародним інститутом театру при ЮНЕСКО. Вважається, що пе...
Шостого липня, на другий день святкування дня визволення Слов’янська від проросійських окупантів, у центральній бібліотеці, яка слугує центром розвитку української духовності, відбулася незвична презе...
Згадувати про голод 1932¬33 років на Донеччині і скрізь в Україні було заборонено. І хоча досить поширеною є думка, що це лихо обійшло наш індустріальний край за даними вчених смертність населення в о...
Краса Приазов’я розкривається у світлинах обласної виставки, присвяченої 85-річчю створення Українського степового природного заповідника «Кам'яні Могили» Експозиція виставки розташована в Донецьк...
