Що вміщує в себе духовний вимір людського досвіду війни? Як формуються нові цінності? Хто втішає і милиться поруч з бійцем? – на ці питання відповідає військовий капелан Геннадій Лисенко.
«Час іде, змінюється культура суспільства. Змінам підлягають і людські цінності.. Гостру потребу у духовному просвітленні потребує армія. Можливо, саме тому ми говоримо про необхідність капеланів. Капелан – це священик, який відпрацював в храмі, закатав рукава – і далі по окопах і бліндажах. Це – попечитель душ, який всюди несе з воїнами їх службу, але не має зброї. Військовий капелан -–це та людина, яка ходить і когось просто підбадьорює, кому плече підставляє, хустку дає, кого-то втішає і молиться поруч. У «Святому писанні» є пісня, в якій говориться, що: «з тими, хто плаче – плаче, а з тими, хто тішиться – радіє». Це саме про капеланів. Він і священик, і психолог, і друг, і помічник – все в одній особі. Поділяючи тяготи щоденної служби воїнів, він заробляє авторитет і довіру, і тільки потім вже починає допомагати їм у духовному плані».
Шлях до капеланства
«У нашій країні людей не обмежують у виборі власної релігії. Тому у збройних силах України можна зустріти військових різних релігій світу. З 1998 року я є служителем протестантської церкви «Добра звістка» міста Слов’янська. До цього займався будівництвом. Я і працював, і служив у церкві.
Військовим капеланом став набагато пізніше, після Дебальцевого. А почалося все з подій в Слов’янську в квітні 2014 року. Церква не змогла стояти осторонь. Священики масово почали надавати волонтерську допомогу, як психологічну, так і матеріальну. В нашій церкві в той час були іноземці і виникла потреба терміново їх вивезти з міста. З цього моменту мені почали писати і телефонувати з проханнями про допомогу з виїздом з міста. Людям реально було лячно. Вивозили до Харкова, до Ізюму. Потім за надання допомоги українській армії я потрапив в полон. Дякуючи Богові, з полону мене витягли. Після звільнення Слов’янська багато наших служителів церкви пішли до лав української армії добровольцями, а після Дебальцівського котла я вже практично був у всіх гарячих точках.
Капелани пильнують за духовним станом військовослужбовців. Священик своїм прикладом повинен людям показувати, що є Бог, який понад усе. Сила священика в його вірі і надії на Бога. Я пояснюю нашим військовим, що ви ж не прийшли на територію чужої держави, ви захищаєте своє. Ось і захищайте, але майте совість, тобто не грабуйте, не кривіть – це найголовніше. Ми дійсно потрібні бійцям, це можна побачити в їх очах. Вчу їх молитися, просити Бога про захист, просити допомоги для себе. Молитва – це розмова, діалог з Богом. Кажу: «Просто відкрий Богу, що у тебе на душі. Вислови, що тебе непокоїть і вчися слухати і чути».
На виїзд по дзвінку
«Військовий священик повинен контролювати духовний стан бійця. Перебуваючи на службі разом із військовими, капелан стає для них товаришем. Моя частина знаходиться в Авдіївці, там я провів майже два з половиною роки.
Всі військові знають мій номер телефону, знають номера й інших капеланів. Буває, що телефонують і вночі. Людині просто потрібно виговоритися, щоб хтось його просто послухав і стане легше. Церква завжди боролася за цінності людей.
Найважче для мене – це дивитися в очі родичам, коли привозиш 200-го, а дружина і діти загиблого дивляться тобі в очі: «Чому саме він?». Можливо з ласки Божої я не впадаю в депресію. Буває, що морально ти вичавлений як лимон після спілкування з багатьма людьми. А взагалі капеланство – це життя і служіння на очах у людей. Перетинаєшься з ними, залишаєш якийсь слід в їх житті. Бачиш, як завдяки тобі бійці змінюються, починають сприймати світ по-іншому. Це і є ті чудові моменти і хотілося, щоб вони і далі тривали».
«На війні невіруючих немає»
«Я вважаю, що взагалі в житті немає людей невіруючих. Бог створив людину, заклавши в ньому потребу віри. Кожна людина, щоб вона не говорила, все одно вірить у щось. Всі ми люди і з часом втрачаємо той яскравий промінчик надії. А без неї дуже важко жити, тому ми допомагаємо знайти її у вірі. Бійці говорили мені, що коли поруч все вибухає, гуркоче і клекоче, земля тремтить і труситься, якось саме по собі вилітає: «Господи, помилуй!». Це тільки в кіно буває, що після обстрілів, люди встають і з посмішкою на обличчі йдуть далі. У житті все не так.
У мене є товариш – десантник з Чернівців. До речі, він зустрічається з дівчиною з Дружківки. Нещодавно приїжджав сюди, я його зустрів і сказав: «Благословляю, щоб твоя дорога була легкою». Він відповідає: «Слава Богу, я атеїст». «А ти сам зараз зрозумів, що сказав?», – питаю. Слова «Слава Богу» десь у нас всередині. Ми народжуємося з ними і якими б ми не були атеїстами, про Бога згадуємо. Це наша внутрішня потреба».
Віра ВАСИЛЬЄВА.
Ще схожі публікації:
Як Освітній марафон навчив вчителів Луганщини та Донеччини впроваджувати зміни на місцях На початку березня в Києві пройшов другий навчальний інтенсив проєкту «Освітній марафон», який об’єднав вчител...
Пізній вечір був темним, немов наміри трьох кремезних типів, які безцеремонно заступили мені дорогу буквально за кільканадцять метрів від під’їзду принишклої багатоповерхівки. – Цигарку маєш? – похмур...
Цими днями у Покровську урочисто відкрили пам’ятник видатному українському композитору Миколі Леонтовичу,автору знаменитої різдвяної колядки «Щедрик». І хоча уродженець Вінниччини як хоровий дириген...
Чому в назві і далі в тексті вживається «Донбасія»? Бо є мала планета Донбас і до її офіційного найменування доклалися першовідкривач астрофізик з Криму Микола Черних і письменник з Донецька Іван Кост...
Не лише День української писемності та мови, що відзначається 9 листопада, та повідомлення про перехід окремих медіа зі звичної для себе на державну, спонукав до цього дослідження. Минуло 10 місяців...
Добре знаю, що гуцули, лемки, бойки та деякі інші українські етнічні групи живуть у гірських районах Західної України. Прикарпатців, верховинців доводилося зустрічати і в наших краях - чоловіки приїзд...
