Що вміщує в себе духовний вимір людського досвіду війни? Як формуються нові цінності? Хто втішає і милиться поруч з бійцем? – на ці питання відповідає військовий капелан Геннадій Лисенко.
«Час іде, змінюється культура суспільства. Змінам підлягають і людські цінності.. Гостру потребу у духовному просвітленні потребує армія. Можливо, саме тому ми говоримо про необхідність капеланів. Капелан – це священик, який відпрацював в храмі, закатав рукава – і далі по окопах і бліндажах. Це – попечитель душ, який всюди несе з воїнами їх службу, але не має зброї. Військовий капелан -–це та людина, яка ходить і когось просто підбадьорює, кому плече підставляє, хустку дає, кого-то втішає і молиться поруч. У «Святому писанні» є пісня, в якій говориться, що: «з тими, хто плаче – плаче, а з тими, хто тішиться – радіє». Це саме про капеланів. Він і священик, і психолог, і друг, і помічник – все в одній особі. Поділяючи тяготи щоденної служби воїнів, він заробляє авторитет і довіру, і тільки потім вже починає допомагати їм у духовному плані».
Шлях до капеланства
«У нашій країні людей не обмежують у виборі власної релігії. Тому у збройних силах України можна зустріти військових різних релігій світу. З 1998 року я є служителем протестантської церкви «Добра звістка» міста Слов’янська. До цього займався будівництвом. Я і працював, і служив у церкві.
Військовим капеланом став набагато пізніше, після Дебальцевого. А почалося все з подій в Слов’янську в квітні 2014 року. Церква не змогла стояти осторонь. Священики масово почали надавати волонтерську допомогу, як психологічну, так і матеріальну. В нашій церкві в той час були іноземці і виникла потреба терміново їх вивезти з міста. З цього моменту мені почали писати і телефонувати з проханнями про допомогу з виїздом з міста. Людям реально було лячно. Вивозили до Харкова, до Ізюму. Потім за надання допомоги українській армії я потрапив в полон. Дякуючи Богові, з полону мене витягли. Після звільнення Слов’янська багато наших служителів церкви пішли до лав української армії добровольцями, а після Дебальцівського котла я вже практично був у всіх гарячих точках.
Капелани пильнують за духовним станом військовослужбовців. Священик своїм прикладом повинен людям показувати, що є Бог, який понад усе. Сила священика в його вірі і надії на Бога. Я пояснюю нашим військовим, що ви ж не прийшли на територію чужої держави, ви захищаєте своє. Ось і захищайте, але майте совість, тобто не грабуйте, не кривіть – це найголовніше. Ми дійсно потрібні бійцям, це можна побачити в їх очах. Вчу їх молитися, просити Бога про захист, просити допомоги для себе. Молитва – це розмова, діалог з Богом. Кажу: «Просто відкрий Богу, що у тебе на душі. Вислови, що тебе непокоїть і вчися слухати і чути».
На виїзд по дзвінку
«Військовий священик повинен контролювати духовний стан бійця. Перебуваючи на службі разом із військовими, капелан стає для них товаришем. Моя частина знаходиться в Авдіївці, там я провів майже два з половиною роки.
Всі військові знають мій номер телефону, знають номера й інших капеланів. Буває, що телефонують і вночі. Людині просто потрібно виговоритися, щоб хтось його просто послухав і стане легше. Церква завжди боролася за цінності людей.
Найважче для мене – це дивитися в очі родичам, коли привозиш 200-го, а дружина і діти загиблого дивляться тобі в очі: «Чому саме він?». Можливо з ласки Божої я не впадаю в депресію. Буває, що морально ти вичавлений як лимон після спілкування з багатьма людьми. А взагалі капеланство – це життя і служіння на очах у людей. Перетинаєшься з ними, залишаєш якийсь слід в їх житті. Бачиш, як завдяки тобі бійці змінюються, починають сприймати світ по-іншому. Це і є ті чудові моменти і хотілося, щоб вони і далі тривали».
«На війні невіруючих немає»
«Я вважаю, що взагалі в житті немає людей невіруючих. Бог створив людину, заклавши в ньому потребу віри. Кожна людина, щоб вона не говорила, все одно вірить у щось. Всі ми люди і з часом втрачаємо той яскравий промінчик надії. А без неї дуже важко жити, тому ми допомагаємо знайти її у вірі. Бійці говорили мені, що коли поруч все вибухає, гуркоче і клекоче, земля тремтить і труситься, якось саме по собі вилітає: «Господи, помилуй!». Це тільки в кіно буває, що після обстрілів, люди встають і з посмішкою на обличчі йдуть далі. У житті все не так.
У мене є товариш – десантник з Чернівців. До речі, він зустрічається з дівчиною з Дружківки. Нещодавно приїжджав сюди, я його зустрів і сказав: «Благословляю, щоб твоя дорога була легкою». Він відповідає: «Слава Богу, я атеїст». «А ти сам зараз зрозумів, що сказав?», – питаю. Слова «Слава Богу» десь у нас всередині. Ми народжуємося з ними і якими б ми не були атеїстами, про Бога згадуємо. Це наша внутрішня потреба».
Віра ВАСИЛЬЄВА.
Ще схожі публікації:
Проблема видачі землі бійцям АТО є однієї з наболілихна теренах України. Згідно з Законом "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" кожен учасник АТО має право на безкоштовну з...
Незабутні враження отримали мобілізовані військовослужбовці військової частини 3035 від екскурсії до міста Соледар на соляні шахти, що була організована за ініціативи підполковника Ярослава Янушкевича...
Для українців місця пам’яті – Запоріжжя, Канів, Батурин, Крути, а ось тепер – і Слов’янськ. Маленьке, нічим не примітне містечко на Донеччині раптом стало відомим на весь світ та перетворилось на симв...
Проблеми рідного села, що має надзвичайну назву Прелесне, мене, як історика, хвилювали завжди. Вступивши до Національної спілки краєзнавців України, я почала розглядати історію села з наукової точк...
У кінці 19 століття про український традиційний одяг заговорила вся Європа, яку важко чимось здивувати. В 1876 році Олена Пчілка видала альбом українських вишивок. Українські орнаменти зачарували тамт...
Коли-небудь ми створимо найбільший в історії екскаватор, вириємо найглибшу могилу і навік поховаємо в ній війну… Рей БРЕДБЕРІ Війна. Ще декілька років тому це слово ми вважали історизмом – понятт...
