Функційне навантаження мови в суспільстві. У сучасному полі Української Держави легко відчутні й пізнавані офіційно проголошувані кроки до посилення функційного навантаження української мови, її утвердження як визначального об’єднавчо соборного чинника. Заявлене знайшло відбиття у проголошенні десятиліття української мови на найвищому адміністративному рівні (Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо зміцнення державного статусу української мови та сприяння створенню єдиного культурного простору України» від 31 травня 2018 року № 156/2018) від 2018 до 2018 року. Попри офіційні заходи, українська мова вимагає пильної уваги урядових та адміністративних структур, громадських і суспільно-корпоративних організацій, культурно-мистецьких колективів та ін. Не кажучи уже про фінансово-банківську, транспортну, комунікативно-інформаційну (засоби масової інформації – телевізія, газети, радіо і под.) та інші системи, де досі домінує не державна мова. Істотну роль у розширенні функційного навантаження української мови, посилення її статусу в активній сфері усного та письмового спілкування відіграють різні творчі конкурси, про один із яких і піде мова.
Українській мові притаманний високий ступінь внутрішньої та зовнішньої соціалізації. Перша пов’язана із самопізнанням, самовиявом та самоідентифікацією, із тим, що можна було бу назвати самістю. Зовнішня ж соціалізація визначувана входженням особистості в людське суспільство, різні його структури, сприйняття усього набутого й напрацьованого досвіду, збереженого в мові. Гармонія обох соціалізацій свідчить про достатній рівень національної самоспроможності, а слабкість однієї з них відбиває втрати на духовному, культурно-історичному, цивілізаційному вимірах нації. Набуття українською мовою статусу державної в останні десятиліття минулого століття, поступове її розпросторення спричинили мало помітні зовні процеси активнішої соціалізації нового (молодого) покоління, особливо на теренах східних територій. Подібний стан стривожив ідеологів «цілісного неоімперського простору», тому в програмах окремих партій з’явилися ідеї другої державної мови і/чи співіснування державної та офіційної мов. Відчуваючи внутрішній спротив суспільства щодо активного упровадження таких ідей, було напрацьовано модель поетапного знецінення державного статусу української, її маргіналізації. Ситуація була зручна й тим, що Білорусь запровадила дві державні мови, в низці інших пострадянських республік це питання спорадично виносилося на шпальти усіх медійних ресурсів. Потрібно віддати належне тим, хто опрацьовував основи і формулював засадничі принципи поетапної мовно-гібридної експансії, адже було враховано підґрунтя функційної лінгвістики Н. Хомського, М. Голлідея та ін. Визначальним поставало врахування того, що мова соціалізує особистість і вона ж творить людське суспільство в багатофункційних його виявах, адже мова належно забезпечує міжособистісний обмін (мовець і слухач, письменник і читач), реалізує внутрішні та зовнішні світи, дає змогу їх фіксувати й перетворити один на інший. Ось чому й до сьогодні більшість телевізійних каналів та й інших мас-медіа не відмовляються від ідеї донесення різного гатунку інформації до читача ↔ глядача ↔ слухача чужою мовою (російською), що дає змогу знову й знову на рівні масової свідомості пересічному громадянинові нав’язувати думку про домінування не державного мовного і/чи мовленнєвого середовища.
І нарешті – формулювання усієї сукупності значень у згуртовані розмовні та письмові тексти, де останні створюють цілісність життєвої самобутності нації: просторової, часової, наукової, культурної, мистецької та ін. Насиченість мовного простору нації, щільність такого простору знаходить відбиття в світовій мовнокомп’ютерній мережі. Цілком можливо сьогодні говорити про мережево сильні нації, багатство яких адекватно відбито у світовому павутинні – інтернеті, що найшвидше відкриває незвідане, постає найдоступнішим джерелом для розширення власних знань та ін.
Міжрегіональний відкритий конкурс. Цьогорічний ІІІ відкритий міжрегіональний творчий конкурс серед учнівської та студентської молоді «Слово у душі – душа у слові», що започаткований Донецьким національним університетом імені Василя Стуса у 2015 році і підтриманий Вінницькою обласною держадміністрацією і Донецькою військово-цивільною обласною держадміністрацією, зібрав широке коло учасників у двох етапах свого перебігу. У ньому загалом взяли участь близько трьохсот учнів і студентів різних закладів освіти Донецької та Вінницької областей. Учасники змагалися в поетичних та прозових жанрах, додалися аматори, які запропонували твори за мотивами оригінальних літературних творів, художніх фільмів. У літературознавстві їх називають фанфіками. Не менш активними були науково-дослідницькі змаги. У загальному полі учасників активними були й творці есе. Загалом з обох українських земель була майже рівна кількість учасників, що дебютували своїми оригінальними й дослідницькими працями на здобуття нагород імені Михайла Стельмаха в номінації «Проза», імені Василя Стуса – за кращу науково-дослідну роботу, імені Михайла Коцюбинського – за творчі роботи в оригінальному жанровому виконанні та оформленні, імені Степана Руданського – в номінації «Поезія», імені Ольги Виноградової – в номінації «Есе» та ін. В останній номінації кращою була Катерина Затула з Вапнярської середньої школи № 3 (Вінницька область), а друге місце здобула Лоліта Вінниченко із загальноосвітньої школи № 9 м. Покровська (Донецька область). К. Затула за епіграф до свого твору взяла геніальні слова В. Липинського «Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути». Есе сповнене внутрішньої динаміки. Уся розповідь – це події до Майдану, сам Майдан… Драматизм зображеного посилено тим, що головний герой твору Ярослав Рожок стає учасником подій на Майдані цілком спонтанно, його вчинки визначає почуття – ніжне й водночас променисте кохання до Орисі Гайдан. Батько Ярослава – беркутівець («Я – батько»), бере участь у розгоні майданівців. За сюжетом – він і побачив свого скривавленого сина, який лежав на Майдані. Участь у розгоні молоді на Майдані спричинила переоцінку свого службового становища: батько звільняється зі служби, бо не уявляє, як можна дивитися синові у вічі після такої трагедії. Неподалік від Ярослава на бруківці лежала й непритомна Орислава. Напруження пізнаного, сприйняття баченого насичують внутрішнім психологізмом міркування головного героя, відправним моментом яких є почуття до Орисі. Глибинні роздуми приходять у час перебування на межі життя й смерті, коли Ярослав лежав на холодній бруківці Майдану: «Куди ти привела мене? Я пішов за тобою на мирний протест, а виявилось, що у пекло. Виявилось, я не знаю Києва. Я не знаю країни. Виявилось, у моїй країні вбивають. Вбивають невинних. Виявилось, що я нічого в цім світі не знав. А ти, облудо, привела мене до реальності. Привела й залишила там. Покинутого, ошуканого, обманутого. І ким? Собою, певна річ. Чи ні? Чи бувають такі люди, на яких Господь нап’ялив рожеві окуляри і нестримно реготав з їх засліпленості? Скажи, Орисю, я не один такий? Скажи, бо, може, світ такий паскудний через те, що лиш я один не бачу всього паскудства? Що лиш я один не дію проти нього?» Від розміреного, упорядкованого, матеріально забезпеченого життя нічого не залишилося. Десь там – до Майдану – були студентські безтурботні дні. А сьогодні динаміка розмірковувань приводить героя до однозначного висновку: «То чого ж я хочу? Я, як і мільйони інших свідомих українців, хочу незалежної країни. Не тільки на папері. Аби ми відчували, що ми є незалежними, гідними та вільними громадянами не лише на День Незалежності чи День Соборності та Гідності. Бо чи була моя країна хоч хвилину по-справжньому вільною? Усе своє існування Україна була під гнітючим впливом інших держав. Проте українці ніколи не кидали її напризволяще. Завжди нація творила державу. А ми – націю. Так, і саме ми – кожен з нас – відповідаємо за творення своєї нації. Адже нація – це щось більше, ніж кордони, влада, відповідність соціальних станів та спільна економіка. Нація – це та спільна свобода, яка живе в кожному з нас, яка нас об’єднує та змушує у важкі часи вигризати волю зубами».
Головний герой любить свій народ, понад усе ставить цінності й пріоритети рідної країни. Увесь плин думок приводить Ярослава до висновку: «Я вперше відмовляюся здатися просто так. Краще повернутися до реальності. Закривавленої та вогняної. Краще всім разом згоріти у тому пеклі, а потім відродитися з попелу і з попелу будувати Її. Нашу сильну Україну. Я йду назустріч тобі, країно. Лінію оборони тримає кожен із нас». Кожний із дев’яти розділів цілісного есе має свою назву, його можна вважати окремою новелою – це розповідь Ярослава про шкільні роки або міркування батька про безпорадність опору майданівців, чи тривога матері про свого сина, що бере участь у майданівських подіях та ін.
Певною мірою поглиблює думки про українську націю есе Лоліти Вінниченко із Покровської школи № 9 (Донецька область), яка в есе «Скарбниця українського народного духу» переконливо говорить про те, що український народ протягом багатьох століть «створював та удосконалював морально-етичні норми життя. Вони були пов’язані зі світоглядом українців, відбивалися в їхньому способі життя, рисах характеру. Працелюбні, вправні, досить кмітливі, здібні до сприйняття нового – так характеризують українців у багатьох етнографічних джерелах та історичних пам’ятках. Найважливішою особливістю світогляду й ментальності нашого народу було споконвічне прагнення до незалежності, відстоювання своєї честі та гідності. Славилися своєю відвагою, сміливістю, миролюбністю, доброзичливістю й гостинністю. Шанобливе ставлення до традицій попередніх поколінь, повага до старших, звичаї спільного вирішення важливих питань – найголовніші риси українського характеру». Справді виважено й аргументовано, але водночас вражають авторські сентенції про сучасну долю Держави: «Невже хтось думає, що зранена Україна не відчуває болю, що в пам’яті народу зникло все, чим позначена його страдницька історична дорога? Що забули ми й легендарні Крути, і звірства муравйовських банд, і як у сліпій садистській ненависті розстрілювали вони наш золотоверхий Київ. Невже й сьогодні вважають нас здатними забути геноциди, голодомори, терори, забути сльози солдатських матерів, чиїх дітей було безповоротно кинуто в пекло Афганістану – цього найпотворнішого породження загребущого імперського тоталітаризму?» Добре упорядкована низка риторичних питань, що нагадують відповідні сторінки історії, умотивовує твердження: «Ні погрозами, ні фальшивими лестощами вже не зломити нашої всенародної волі, нічим не затримати владну ходу нового часу. Усе, що маємо, завойоване в кривавих битвах і боріннях духу й сумління. Одним пишаємось, за інше – розплачуємось. Та бережемо в собі добре й гірке, щоб знати себе. Щоб не забути себе». Так пише авторка, чия домівка за декілька десятків кілометрів від фронтової лінії, для якої віра в рідну Державу – це віра в перемогу добра і справедливості, бо, на її думку, «…безсмертний той, хто вміє збагнути й зберегти усе, що передано з його минулого, хто вміє множити славу землі своєї».
Досить влучними є рядки поезії Оксана Некитюк із Вінницького педагогічного коледжу: «Сині очі твої, Україно, / потемніли, зоріють сумними. /Стільки років отак не боліло, / як болить нам війна вчора й нині». Вона здобула найвищу нагороду імені Степана Руданського. Її тривожить те, що відбувається на рідній українській землі, адже й справді: «Схід. Там незрячий вітер / вільні ламає віти. / Війни – як мідні сплави. / Матері очі давить…», а в іншій поезії, під назвою «Вишиватникові», авторка викриває тих, хто любить рідну Державу лише на словах: Пам’ятаєш, ти горлав «Росія!»? / Носиш нині синьо-жовту стрічку. / Вибач, любий, не твоя стихія / та вода, яка годує річку. / Йде війна – б’єш байдики в кімнаті, / та не в себе вдома – у знайомих, / в Раді (у сільській, низенькій хаті). / Квилиш, бо не звів собі хороми? / Вельми «відданий» землі, країні / на словах лише, не серцем щирим. / Гімн звучить – клякаєш на коліна, / Але я тобі уже не вірю!». Назва та зміст вірша передають біль, переживання юної душі за рідний край, наголошують значущість актуальних для сьогодення чесності, порядності, гідності, патріотизму, які мають йти від серця, людського єства, а не бути показовими, примітивними й жалюгідними.
Цікавими є поетичне осмислення питань війни, життєвої долі тих, хто повертається з фронтових буднів до усталеного й буденного життя. Так, Катерина Вітвицькаї із середньої школи № 32 м. Вінниці у вірші «Він приїхав з війни…» передає складний перебіг звикання ліричного героя до мирного ритму, адже йому щоночі приходить війна, її тривоги, болі дорогих серцю й душі людей. На досить просте питання про значущість звичайного свята в мирному житті людини ліричному героєві складно відповісти, тому що заради такого свята на фронті воїни не задумуючись віддають найдорожче – власне життя: «Він приїхав з війни, він дістався додому живим, / Він ночами в поту рятував своїх друзів від кулі. / Крізь жахи й крізь сни, що гіркі, наче там сірий дим, Рахував свої дні, ніби їх прокували зозулі. // Він приїхав у місто, де сяяли сотні вогнів, / Від салютів зривався, мов вибухи в серці лунали. / Він старався бороти в собі лють і гнів / На людей, що спокійно свята святкували. // У душі боротьба між війною і мирним життям, / Між слізьми, що змішалися разом з землею і сміхом. / Скільки бачив каліцтв, скільки бачив він драм, / Та невже людям цим лише радість і втіха?». Висновкові рядки про необхідність єднання у відстоюванні цілісності України ґрунтовані на тому, що «Заповіт Кобзаря з малих літ нам усім пам’ятати. / Рідну землю, як матір свою берегти, / Лиш одна Батьківщина так може людей об’єднати! // Крізь століття, віки, гул снарядів, мов грім, / Нам Тарасове слово близьке і понині. / Він приїхав з війни… Він дістався додому живим… / Він молився за мир в своїй рідній країні!».
Віру в рідний народ, свою націю, їх місію в сучасному державотворенні розширює поезія Катерини Медяник, учениці загальноосвітньої школи № 31 м. Вінниці. Життєствердно звучать рядки: «Ми – нація, каменярі, родина! / Будуємо державу молоду. / Ніхто за нас не створить Україну, / Якщо самі не схочемо зрости. // Ми – молодий народ, і нас ненависть / Не знищить, не розіб’є в пух і прах. / Ми – нація, міцна духовна сила! Нову Вкраїну йдемо будувать!». Така нація – «каменярі, що вгору пнуться, / Лупають скали бідності й безправ’я, / Зневіри, бездуховності й сум’яття. / Ми – дух, що вже готовий гордо йти. // Ми молоді завзяті європейці! / Ми – нація, що любить рідний край. / Ми вже відомі світу українці – / Дух пам’яті, історії, ідей». У сконденсованих віршованій формі належно пошановано історичне минуле українського народу, усіх тих, хто своє життя присвятив служінню великої ідеї – зміцненню національного духу: «У наших душах скрізь вирує слово / Сковороди, Шевченка і Франка. / Довженка, Українки, Хвильового / І Стуса, Симоненка й Семенка… // Вкраїну розвивали думи й пісня, / Наука, драма, книга всі віки. / Це Потебня, Вернадський, Яворницький, Це Курбас, Ступка, Івасюк і … ми». Історія змінювала націю й нація змінювала історію, зміцнювала себе: «Майдан змінив історію країни. / І молодь вийшла обирати свій шлях. / Студенти й школярі з’єднались в силі / І з впертістю перемагали страх». Авторка свідома, що лише самосвідомість і самореалізація можуть дати впевненість людині в собі, своїй історії, творенні державницьких засад: «Ми всі чекаєм мудрого Мойсея, / Що об’єднає, виведе з пітьми. / Та треба зрозуміти просту істину: / Ми маємо змінитися самі. // Лиш мусим серцем чути Україну, із гордістю соборний стяг нести». Порівняння держави, формування її духовно засадничих основ з високою майстерністю скульптора цілком мотивоване й викінчене: «…з’явився скульптор – дух, що рветься / Скалу трощить невдячного життя. / І ми воскресли, оновились серцем. / Від нас залежить щастя й майбуття. // Ми молоді, йдемо в нову епоху. / Європу вибудовуєм в собі. / Ми – гідна нація, соборна і велика! / Ми – українці – в серці і душі». Мотив війни, трагедії навіть одного втраченого життя не оминає К. Медяник: «Заради благодаті в ріднім краї / Сьогодні гинуть дочки і сини», стверджуючи, що «Схід і Захід – це єдина країна, / Єдина мова, радощі і біль. / Не треба нас ділити на частини. / Ми – нація, а значить – єдність дій». Не потрібно підкидати горезвісні ідеї проведення референдумів в окремих областях та на окремих територіях без вивчення загальнонаціональної думки, люди прекрасно розуміють, навіщо виголошувано такі ідеї. Чому ж тоді у трагічний час війни не дали змогу висловити народу Чеченської Республіки власну думку про можливість створення власної держави?.. Та й сьогодні ніхто навіть не промовляє вголос подібні думки про Татарстан чи інші краї… Насправді ж: «Ми віримо, надіємось і знаєм: / Лише від нас залежить вік новий. / Відмовитись потрібно від принижень / І зазіхань сусідньої землі». Бо й справді: як можна оцінити дії тих, хто сьогодні – після святкування не так давно 70-річчя закінчення Другої світової війни – присвоює окремим військовим утворенням атрибутиви славних українських земель. Чи не для того, аби підготувати ґрунт для реалізації майбутніх експансіоністських планів. Лише міцність духу українського, соборність помислів і сила війська спроможні стати на сторожі усієї землі, її цілісності, зупинити будь-які зазіхання ворогів різного гатунку.
Для Анни Раленко, учениці Білозерської школи, що на Добропіллі Донецької області, в «Ритмі сучасного життя» – таку назву має поетична добірка, істотним є високе ставлення до слова: «Слова втрачають душу й хист, / І уподібнюється мова, / Хоч мелодійна і чудова, / До фрази, що втрачає зміст». Її однойменна поезія «Мова» ще раз заперечує іронічну тезу Анни Луканської про «солов’їну». З відповідним (шовіністично-нігілістичним) підтекстом її висловила Анна Луканська в невеличкій публікації «Визначено порогові бали ЗНО з державної та іноземної мов» (газета «Голос України» за 15 червня 2018 року). Про відтінки такого звучання «солов’їна» вже писав Микола Степаненко в газеті «Слово Просвіти» за 28 червня 2018 р. А тут потрібно навести переконливі рядки А. Раленко, яка мешкає недалеко від фронту і для якої ставлення до рідного слова – це пошанування власного народу, Української Держави, прагнення бути з нею в найскладніші часи: «Мова, що жити допомагає, / Мова, що всі перешкоди долає. / Мова надії, життя, процвітання, / Мова, що має народу визнання. / Мова, яка переживши негоду, / В душу і тіло ввірвалась народу. / Мова долини, річок, полонини, / Мова коханої України. / Мова, що має властивості жити…». Напевно, рядки про Донеччину мотивовані глибокою тривогою про її долю, відсутність цілісності усіх її куточків, розірваність душі рідного краю: «Донбасе, мій рідний, / Тебе я люблю. / Тебе прославляю / Я в кожнім краю. // Вугілля донбаське – / Це гордість країни, / Великої, славної України! // Простори твої Ні з чим незрівнянні: / Луги і степи, і ниви безкрайні. // У кожнім дворі – червона калина, / Донбас прославляє тебе, Україно! // Тут люди хоробрі, прекрасні, надійні, / Готові померти на благо країні. // Для мене Донбас – це завжди Україна – / Країна, яка стає на коліна!». А. Раленко також стала лауреатом в номінації «Поезія».
Для Ірини Гіріч з Іверської загальноосвітньої школи, що на Донеччині, мотиви малярської творчості геніального Тараса Шевченка, постали визначальними, тому й аматорську збірку вона назвала «Майже Кобзарь», наголошуючи в передньому слові: «Збірка поезій «Майже Кобзарь» − своєрідна поетична інтерпретація спадщини Шевченка-художника… Збірка містить вісім поезій. Саме тому її назва «Майже Кобзарь», бо, як відомо, до першого «Кобзаря» ввійшло вісім віршів поета». Кожний вірш – це своєрідна акварель, ґрунтована на словесному прочитанні зображеного. Так, художня картина «Тополя» (1839 – 1840) викликала такі рядки: «Одна. Покинута. Сумна. / Замріяна та одинока. / Високая. Струнка. Ще молода. / Вітрами бита, постаріла у скорботі. // Заплакана дощами восени, / Засніжена хурделицею взимку, / Стоїть біля обрію, чекаючи весни, / Плекаючи надію на підтримку. // Підтримку неба, сонця та життя, / Життя, наповненого змістом, / Життя, із вірою в буття, Життя, з коханням, у зеленім листі… // Одна. Покинута. Сумна». І. Гіріч здобула нагороду імені Степана Руданського.
Дар’я Янчук, лауреат нагороди імені Михайла Стельмаха, із Бродецького навчально-виховного комплексу, що на Козятинщині, в егалітарній новелі «Інфекція» показує, як під впливом усвідомлення пережитого – ненавмисного наїзду на дитячий візочок із немовлям – головний персонаж Максим різко змінює власні життєві орієнтири, адже його внутрішній голос чітко промовляє: «Яким же нікчемним було його життя до тієї межі». І маля, й мати, яка везла візочок, залишилися живі й неушкоджені, але безглуздя поїздки, що могла призвести до непоправної втрати, зверхнє ставлення до людей з іншими матеріальними статками спричинили внутрішні видозміни: «Максим спокійно відчинив двері військкомату. Для себе він уже все вирішив. Поки батьки відпочивають у Франції, підпише контракт і піде до тих, хто не розважається, а служить Вітчизні. Не треба театрально дивуватися. Це тепер для нього не просто красиві слова чи книжна істина. … Його журналістський фах допоможе хоч комусь стати потрібним і без таткових сприянь». І зустріч Максима у військкоматі з матусею немовляти, яка виявилася головою медичної комісії, упевнила його у правильності думки – боронити рідний край, тому й «не зіщулився як боягуз».
Мирослава Голембівська (Бродецька школа Коозятинського району), також лауреат премії імені Михайла Стельмаха, в одній із сучасних акварелей словесно-художніми барвами зображує фронтову ситуацію волонтерки Олі у Свято Миколая: «На лінії вогню тихо. Весело риплять чобітки по пришерхлому сніжку, серця бентежно завмирають у передчутті щасливої миті зустрічі. Он уже на білому чорнявиться покрівля невеличкого бліндажа, а над нею смачно пахне кавою синій патлатий димок. І раптом! Звідкіля він узявся, цей чорний гримлячий клубок? Бах! Над бліндажем піднявся вихор диму, болота, снігу та уламків дерев і усе накрив». Герої не помирають, бо оберігають спокій і стримують агресивні зазіхання на рідний край. Не перешкоджала ані замерзла земля, ані іржаві цвяхи, «які роздирали до крові долоні і душу», ані те, що «по обличчях одночасно збігали піт, кров і бруд», бо під усім цим знаходилися дорогі й рідні воїни-захисники Андрій і Вовчик. Щасливий кінець мотивований жанрової специфікою – Святий Миколай дарує добро, радість, щастя: «Сьогодні він подарував їм життя. Я чи є ще щось дорожче за нього? Хіба доля України. І вони про це пам’ятають».
Перше місце в номінації «Проза» здобув Захар Голощапов (Костянтинівський ліцей (Донецька область)) як автор сучасної казки «Златомир і чарівна країна», в якій головний герой Златомир допомагає захистити Чарівну країну маленьких гномів і позбутися її мешканців злого чаклуна Трояна. Завдяки своїм знанням Златомир підключив до головного комп’ютера злого чаклуна Трояна свій мобільний телефон, запустив комп’ютерний вірус і «той зламав усі комп’ютери в Чарівній Країні».
У своїй поезії «Боротьба» Олександр Ватага – лауреат у номінації «Поезія», учень Новоободівської школи Тростянецького району (Вінницька область), переконує в необхідності віри в майбутнє Української Держави: «Ми українці, ми не сіра маса, / Нестримний Дух Свободи пророста… / Живе між нами «Заповіт» Тараса, / Це тої правди істина свята! / І хоч які трапляються халепи, / Та не скінчалася визвольна ця війна: / Проти Петра боролись за Мазепи, / І проти Никона боролись за Махна. / Живуть між нами Ольжичі й Бандери, / Донцови закликають знову в бій, / Життя щоб дать юорцям Нової Ери, / Щоб врятувати любий нарід свій. / Між нами є Творці, Борці, Поети… Сосюри, Винниченки, Хвильові… / Живе Вкраїна! І степи, і гори! / І наша боротьба, їй-бо, не ще. / Каменяр погляда нас суворо, / Кобзар питає: «Чи не вмерла ще?!» / Не вмерла, Батьку! І не вмре ніколи, / Бо є у Неї гідні ще сини, / Які боронять видноколи / Від Сяну до Дніпра, та до Десни!».
Міркування після конкурсу. Конкурси минають, залишаються матеріалізовані думки, враження учасників. Добре те, що міжрегіональний відкритий творчий конкурс серед учнівської і студентської молоді «Слово у душі – душа у слові» знайшов свою підтримку з-поміж молоді Вінницької та Донецької областей. Та й про учасників складно писати, звідки вони. Адже окремі з тих, хто брав участь у конкурсі, є тими, хто належить до числа переміщених осіб. Тому й не так істотно, з якої школи чи закладу вищої освіти є учасник, важливими є переживання за долю рідної землі, тривога за людину. Особливими поставали міркування про війну, тих, хто захищає Вітчизну, а також цінності нашого сьогодні.
Пригадалося… Нещодавно в Російській Федерації ученими-лінгвістами Інституту лінгвістичних досліджень та Інституту слов’янознавства Російської академії наук було упорядковано й підготовлено до друку фундаментальне видання – том 1 «Лексичний атлас російських народних говорів» (ЛАРНГ) його том «Рослинний світ» (Москва; Санкт-Петербург, 2017), у якому (очевидно, ні для кого це буде великим відкриттям) український Крим віднесено до Російської Федерації та уміщено на всіх численних мапах Атласу відповідні позначки наявності відповідних слів на цій території. Подумалося, чи ж багато (поки немає такої інформації) науковців-лінгвістів Росії не підтримали такої ідеї. А були ж все-таки приклади, коли науковці відстоювали власний погляд на відповідні досліджувані факти.
Маленький постскриптум про опублікований атлас російських говорів пов’язаний із розглядом матеріалів про відкритий конкурс «Слово у душі – душа у слові» тому, що відбиває значущість навіть суто лінгвістичних досліджень у формуванні мовного простору особистості, її самореалізації в суспільстві.
Анатолій Загнітко, публіцист
Ще схожі публікації:
У Сіверсько-Донецькому БУВР відзначили професійне свято. Щороку в першу неділю червня фахівці-водники відзначають своє професійне свято – День працівників водного господарства України. В...
Нещодавно на Донеччині стався вже звичний і майже пересічний випадок – вигулькнув черговий «косяк» представників місцевої влади. Керівникам області довелося відмінити тендер на закупівлю 120...
Про книгу над якою працювала 17 років розповідає автор:відома мисткиня і громадський діяч Людмила Огнєва Збірку «Алла Горська. Душа українського шістдесятництва» укладено за пропозицією Вячеслава Ч...
Давно відомо: якщо телефон різко скиглить пізно ввечері, це ще не значить, що хтось хоче чемно побажати тобі спокійної ночі. Навпаки… Цього разу телефонував мій давній знайомий краєзнавець і громадськ...
ЕЛЕКТРОННА ТРУДОВА КНИЖКА – ЗРУЧНИЙ СЕРВІС ДЛЯ КОЖНОГО ЩОБ ОФОРМИТИ ПЕНСІЮ, НЕОБОВ’ЯЗКОВО СТАВАТИ В ЧЕРГУ Пенсійний фонд України осучаснює процедуру подання документів. Із введенням в дію Постанови...
16 зворушливих історій про людей, які не обрали для життя іншу країну, а залишились в Україні і тут приносять їй користь. Насправді це концентрат позитивних історій про незламних долею людей. Один з г...
