Згадуючи Донеччину

Вірність присязі


Батько і Мама прожили повне випробувань війною життя і я чомусь переконав себе, що Олексій Зоц у 25 років повернувшись посивілим офіцером з Другої світової, а мама, переживши окупацію в селі на Дніпропетровщині, настраждались на кілька поколінь наперед, а тому майбутнє їхнього сина буде світлим і безхмарним. У 52 роки я зрозумів, що помилився.

Це почалося 9 березня 2014-го в Сімферопольському аеропорту, коли ефесбешник підняв пістолета на беззбройного офіцера – прикордонника Саву Зоца, мого сина, якого змусили підкоритися, але не зрадити військової присяги на вірність Україні і не перейти на бік ворога, як це зробили в Криму переважна більшість військовослужбовців і керівників вищої ланки силових структур та СБУ. І як тут не згадати рядки з поезій Савиного діда Олексія який у липні 1941 року написав такі рядки:

Я за тебе в бій іду сьогодні,

За твої блакитні небеса,

За поля і ріки повноводні,

Щоб цвіла в віках твоя краса.

А якщо, порушуючи цілість

Чесної трудящої рідні,

Чи словами, чи неправим ділом

Зраджу я великій стороні, –

Небо, під яким родився й виріс, –

Каменем на мене упаде,

Хай твоя земля з-під мене вирне,

Не пригорне до своїх грудей,

Кожна твоя стежка, Україно,

Хай мене до прірви приведе!

А Син продовжує служити на одній з найнапруженіших ділянок, що розділяє нашу країну з окупованою ворогом українською землею.

Історія ікон – це історія людей


Ікони потрапили до нас з села Іванівки Межівського району на Дніпропетровщині зі звичайної, як на початок 70-х років минулого століття селянської хати під соломою і глиняною долівкою, де жили мої рідні дід Тарас і бабуся Улита, і де минуло моє дитинство. Тієї хати, немов з картин ще 19 століття, та її господарів давно немає, а ікони, що ними благословили на шлюб бабцю Улиту та діда Тараса їхні батьки на початку ХХ століття, які ревно оберігала моя мама, перекочували в Донецьк і якби не війна, яку принесла Росія, у нашому місті так би і залишалися. Свою місію оберега вони виконали під час обстрілів восени 2014-го: прилетіло не до нас, а на кілька метрів лівіше в сусідню квартиру прямо на дах дев’ятиповерхівки. Ми жили на восьмому…

Ікони тепер у Києві, дружина їх вивезла з окупації.

«У гроба карманов нету» – цей вислів приписують моєму земляку Юхиму Зв’ягільському, багатолітньому керівнику донецької шахти імені Засядька та нинішньому нардепу. Останній з донецьких могікан, до речі, є Героєм соціалістичної праці та Героєм України, хоча, як переконують деякі опоненти Юхима – йому б у в’язниці сидіти за загибель понад тисячі гірників цієї шахти за останні тридцять років. Тіла багатьох вуглевидобувників внаслідок вибухів метану та інших жахливих аварій так і залишилися на півторакілометровій глибині: ні домовини, ні кишень.

«Донецька мафія» – під забороною!


Що ж ці суди витворяють – дивуються громадяни, обурюються і лихословлять. І тільки викинуті з Донецька українці зауважують, що подібний цирк уже бачили в рідному краї. І справді, ось що згадалося.

Ворошиловській райсуд Донецька в ніч з 23 на 24 серпня 2011-го забороняє в День Незалежності проводитин масові заходи біля пам’ятника Шевченку.

Навесні 2007-го Гіряцький суд Макіївки забороняє державі Україна вступати до НАТО.

Десь 2007-го чи 2008-го року один із райсудів Донецька за розміщення бігбордів з Віктором Ющенком у нацистському вітанні штрафує рекламну фірму аж на 500 гривень. Хтось жартує: а могли і посадити Віктора Андрійовича на 15 діб!

У ці роки ще один суд обласного центру – Київський – забороняє продавати і поширювати книгу «Донецкая мафия», де вміщені біографії Ахметова, Януковича, Колеснікова, Зв’ягільського, Нємсадзе, Яноша Кранца, Міші Косого, генерала Малишева та інших громадян.

І ще один суд вартий згадки – той, що за нез’ясованих обставин згорів у Макіївці наприкінці 90-х. Це дивним чином співпало з появою у міській, а згодом в обласній владі такого собі Джарти, якого місцеві знали не інакше як «Вася – біта» і який мав за плечима одну чи дві «ходки» в ув’язнення. За його мерства в місті ліквідували трамвайне сполучення, а завершив свою карколомну кар’єру на посаді голови уряду Криму. Ще за життя Джарти вивів у судді в Києві свою старшу доньку, чиє фото в стилі красиве життя розміщували в соціальних мережах обурені добропорядні громадяни.

Особливості нашої «зони»


У зоні особливої уваги – під таким банальним заголовком уже був зверстаний репортаж на першій шпальті «Донеччини» про відвідини «Донбас – арени», що ось – ось мала відкритися Ахметовим та Януковичем. Обидвоє на знімку, що ілюстрував-публікацію, почувалися переможцями, заледве не напівбогами. У 2009-му формально влади не мали та Донбасом всеодно заправляли, в їхньому розумінні «порожняк не гнали».

Але повернемось до того моменту, коли придивляючись до ключового репортажу першої полоси, я відчував – щось тут не так! І справді слово ЗОНА крупним шрифтом поруч пихатих облич здалися несумісними для сприйняття як для місцевого читача так і самих героїв. Я швидко уявив як хтось із впливових владців знову дорікатиме мені у відсутності донецького патріотизму, мовляв навіщо Віктору Федоровичу нагадувати про зону чи натякати про це самому Рінату Леонідовичу. Посміялися словом і замінили інтригуючий заголовок на простіший. Ну не прибирати з газети тутешніх кумирів.

А що обидвоє несудимих такими і були для тогочасного краю показали емоції на стадіоні під час церемонії відкриття: свист і стримані оплески президенту Ющенку та бурхливі овації Ахметову та Януковичу. Такі от особливості нашої зони.

До слова, тоді Янукович у своєму виступі процитував поета Беспощадного, щоправда переплутавши його прізвище: «Донбасс никто не ставил на колени и никому поставить не дано!».

А через п’ять років поставили… Дійде черга і до справжніх винуватців війни та колаборантів.

Якось треба відшукати в мережі одну характерну світлину з перших днів окупації Донецька: кримінальної зовнішності підпилі «асвабадітєлі» в захопленій облдержадміністрації на тлі галереї очільників обласної влади за 80 років. З чорно-білих знімків зловісно поглядають розстріляні своїми ж сталінські губернатори, вже в кольорі двічі несудимий, поруч «Боря Хюндай» та інші діячі, які в той чи інший спосіб призвели до російської агресії, величезної людської трагедії… Незаплямованих з цієї компанії небагато.

Еволюція чи революція?


Замислився над доволі поширеною думкою деяких інтелектуалів про те, що Україна мусить розвиватися еволюційним шляхом, не революційним у жодному разі. Хочу заперечити: от країна після 2004-го розвивалася еволюційно і привела до влади Януковича, який спочатку намагався Україну привласнити, а потім продати. І в що б ми перетворилися якби не Революція Гідності?

Як поляки в Донецьку українську націю становили

Восени 2008-го в Донецьк приїхав відомий польський кінорежисер Єжи Гофман з презентацією свого документального фільму про історію України «Становлення нації». Показ відбувся в кінотеатрі імені Шевченка: був безкоштовним і за відсутності будь-якої реклами зібрав повний зал небайдужих донеччан. А днем раніше один з ахметівських фондів організував «круглий стіл» з участю пана Гофмана, керівника Національної спілки кінематографістів з Києва та кількох проросійських журналістів, наближених до Ахметова. Присутні говорили про те як добре, що приїхав видатний режисер, творець відомої в Україні стрічки «Вогнем і мечем» і жодного слова ніхто не сказав, що є підґрунтя для хоч якогось конфлікту між обома сусідніми народами. Про Волинську трагедію та інші трагічні сторінки історії не згадували взагалі, а більшість із молодих медійників і менеджерів навряд чи й знали тоді про це.

У залі панувала атмосфера порозуміння і звичайно на адресу гостя було виголошено чимало добрих слів. Долучився до процесу і автор цих рядків. Мій спіч українською мовою спочатку викликав легкий подив, оскільки розмовляли польською та російською, але модератор віджартувався, мовляв маємо третю робочу мову і виходимо на справді міжнародний рівень. Пан Гофман зауважив, що розуміє українську і я продовжив.

А говорив я, що такий фільм давно б мали створити українські митці, але чомусь у них не складається. При цьому відчув, як осудливо стрепенувся представник кіноспілки  з Києва, але тому заперечувати було нічим. Ну не відзняли наші митці жодної документальної стрічки про історичний шлях українців з погляду нинішньої незалежності. А пан Єжи це зробив власним коштом!

Також я підтримав і розвинув висловлену присутніми загальну тезу, що українці мають знати свою справжню історію. З таких фільмів як «Становлення нації», з популярних і доступних за ціною книг. Наш народ має право знати своє минуле не з телевізора, не від політиків, не з рекламних передвиборчих роликів, а від істориків, фахівців професійних, не кон’юнктурних.

Підсумовуючи півторагодинне спілкування в готелі «Донбас-Палас» Єжи Гофман зауважив, що своїм фільмом він не прагнув нав’язати українцям їх власну історію і «Становлення нації» – це його – поляка – бачення розвитку сусідньої країни.

А ще пан Єжи висловив надію, що можливо український уряд викупить цей фільм для показу в своїй країні. Проте як і варто було очікувати – цього не сталося ні 2008-го ні в наступні роки аж до сьогодні. Польський режисер мабуть зобидився, але якихось публічних заяв не робив.

За цей же період українська кінодокументалістика нічим особливим не відзначилася.

І тільки російська агресія і загибель тисяч українців підштовхнули нашу владу підтримати власне кіномистецтво.

Чи можна якимось чином «прив’язати» просвітницьку роботу відомого кіномитця 10 років тому до нинішнього загострення польсько-українських стосунків в історичному дискурсі – на це запитання немає однозначної відповіді. Адже  рік – два тому в Польщі почався так званий «історичний бум», коли наші сусіди хутко взялися пристрасно гортати сторінки свого минулого. Власне і ми самі на порозі такої роботи. Хотів було Єжи Гофман підштовхнути нас до такого кроку раніше, а не вийшло. Видно у Богині Кліо щодо нашої Неньки особливі плани.


Ігор ЗОЦ.


 

Ще схожі публікації:

Рабам не місце у раю, або Розповідь про так звану хату скраю
Прибираю за двором,коли це підходить сусід,аби розвіяти нудьгу.Не встигли ми перекинутися кількома словами,як біля нас зупинився велосипед і листоноша вручила по безкоштовній газеті "Твое право" з кар...
Коти війни
  До молодших читачів іде нова книжка давніх авторів «Донеччини» У столичному видавництві «Леся» побачила світ нова книжка українського письменника з Донеччини Павла Куща – пригодницька повість ...
Скарби благодатної землі
Чи знаєте ви, що на Донеччині, у Волноваському районі, є невелике селище з красивою назвою — Благодатне? Селяни передають з покоління у покоління розповідь про те, що в цих місцях у давнину  зупинилис...
Вибір доцента Матиса
    Третій рік на Донеччині триває війна, третій рік немає спокою й на українській території нашого краю. У нашому Слов’янську розташована військова частина №3035, з якою протягом цьог...
«ЛИШУ Я ТОБІ, СИНУ, СВІЙ БІЛЬ ЗА УКРАЇНУ…»
    Що розповів поет з Луганщини Василь Голобородько журналісту з Донеччини Ігорю Зоцу   КРУТИМИ СХОДИНКАМИ   Зустрічаємося в Ірпені на території Будинку творчості Національної спілки письменників Ук...
Кому потрібна війн на Донбасі
Чому на Донбас лягло прокляття сепаратизму? Звідки його коріння? Чому мешканці Донбасу не бажають бути українцями? Тикають в очі, що давня наша держава – Київська Русь, а України не було. Я ніколи не ...

The Author

Ігор ЗОЦ

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme