Згадуючи Донеччину

Вірність присязі

Батько і Мама прожили повне випробувань війною життя і я чомусь переконав себе, що Олексій Зоц у 25 років повернувшись посивілим офіцером з Другої світової, а мама, переживши окупацію в селі на Дніпропетровщині, настраждались на кілька поколінь наперед, а тому майбутнє їхнього сина буде світлим і безхмарним. У 52 роки я зрозумів, що помилився.

Це почалося 9 березня 2014-го в Сімферопольському аеропорту, коли ефесбешник підняв пістолета на беззбройного офіцера – прикордонника Саву Зоца, мого сина, якого змусили підкоритися, але не зрадити військової присяги на вірність Україні і не перейти на бік ворога, як це зробили в Криму переважна більшість військовослужбовців і керівників вищої ланки силових структур та СБУ. І як тут не згадати рядки з поезій Савиного діда Олексія який у липні 1941 року написав такі рядки:

Я за тебе в бій іду сьогодні,

За твої блакитні небеса,

За поля і ріки повноводні,

Щоб цвіла в віках твоя краса.

А якщо, порушуючи цілість

Чесної трудящої рідні,

Чи словами, чи неправим ділом

Зраджу я великій стороні, –

Небо, під яким родився й виріс, –

Каменем на мене упаде,

Хай твоя земля з-під мене вирне,

Не пригорне до своїх грудей,

Кожна твоя стежка, Україно,

Хай мене до прірви приведе!

А Син продовжує служити на одній з найнапруженіших ділянок, що розділяє нашу країну з окупованою ворогом українською землею.

Історія ікон – це історія людей

Ікони потрапили до нас з села Іванівки Межівського району на Дніпропетровщині зі звичайної, як на початок 70-х років минулого століття селянської хати під соломою і глиняною долівкою, де жили мої рідні дід Тарас і бабуся Улита, і де минуло моє дитинство. Тієї хати, немов з картин ще 19 століття, та її господарів давно немає, а ікони, що ними благословили на шлюб бабцю Улиту та діда Тараса їхні батьки на початку ХХ століття, які ревно оберігала моя мама, перекочували в Донецьк і якби не війна, яку принесла Росія, у нашому місті так би і залишалися. Свою місію оберега вони виконали під час обстрілів восени 2014-го: прилетіло не до нас, а на кілька метрів лівіше в сусідню квартиру прямо на дах дев’ятиповерхівки. Ми жили на восьмому…

Ікони тепер у Києві, дружина їх вивезла з окупації.

«У гроба карманов нету» – цей вислів приписують моєму земляку Юхиму Зв’ягільському, багатолітньому керівнику донецької шахти імені Засядька та нинішньому нардепу. Останній з донецьких могікан, до речі, є Героєм соціалістичної праці та Героєм України, хоча, як переконують деякі опоненти Юхима – йому б у в’язниці сидіти за загибель понад тисячі гірників цієї шахти за останні тридцять років. Тіла багатьох вуглевидобувників внаслідок вибухів метану та інших жахливих аварій так і залишилися на півторакілометровій глибині: ні домовини, ні кишень.

«Донецька мафія» – під забороною!

Що ж ці суди витворяють – дивуються громадяни, обурюються і лихословлять. І тільки викинуті з Донецька українці зауважують, що подібний цирк уже бачили в рідному краї. І справді, ось що згадалося.

Ворошиловській райсуд Донецька в ніч з 23 на 24 серпня 2011-го забороняє в День Незалежності проводитин масові заходи біля пам’ятника Шевченку.

Навесні 2007-го Гіряцький суд Макіївки забороняє державі Україна вступати до НАТО.

Десь 2007-го чи 2008-го року один із райсудів Донецька за розміщення бігбордів з Віктором Ющенком у нацистському вітанні штрафує рекламну фірму аж на 500 гривень. Хтось жартує: а могли і посадити Віктора Андрійовича на 15 діб!

У ці роки ще один суд обласного центру – Київський – забороняє продавати і поширювати книгу «Донецкая мафия», де вміщені біографії Ахметова, Януковича, Колеснікова, Зв’ягільського, Нємсадзе, Яноша Кранца, Міші Косого, генерала Малишева та інших громадян.

І ще один суд вартий згадки – той, що за нез’ясованих обставин згорів у Макіївці наприкінці 90-х. Це дивним чином співпало з появою у міській, а згодом в обласній владі такого собі Джарти, якого місцеві знали не інакше як «Вася – біта» і який мав за плечима одну чи дві «ходки» в ув’язнення. За його мерства в місті ліквідували трамвайне сполучення, а завершив свою карколомну кар’єру на посаді голови уряду Криму. Ще за життя Джарти вивів у судді в Києві свою старшу доньку, чиє фото в стилі красиве життя розміщували в соціальних мережах обурені добропорядні громадяни.

Особливості нашої «зони»

У зоні особливої уваги – під таким банальним заголовком уже був зверстаний репортаж на першій шпальті «Донеччини» про відвідини «Донбас – арени», що ось – ось мала відкритися Ахметовим та Януковичем. Обидвоє на знімку, що ілюстрував-публікацію, почувалися переможцями, заледве не напівбогами. У 2009-му формально влади не мали та Донбасом всеодно заправляли, в їхньому розумінні «порожняк не гнали».

Але повернемось до того моменту, коли придивляючись до ключового репортажу першої полоси, я відчував – щось тут не так! І справді слово ЗОНА крупним шрифтом поруч пихатих облич здалися несумісними для сприйняття як для місцевого читача так і самих героїв. Я швидко уявив як хтось із впливових владців знову дорікатиме мені у відсутності донецького патріотизму, мовляв навіщо Віктору Федоровичу нагадувати про зону чи натякати про це самому Рінату Леонідовичу. Посміялися словом і замінили інтригуючий заголовок на простіший. Ну не прибирати з газети тутешніх кумирів.

А що обидвоє несудимих такими і були для тогочасного краю показали емоції на стадіоні під час церемонії відкриття: свист і стримані оплески президенту Ющенку та бурхливі овації Ахметову та Януковичу. Такі от особливості нашої зони.

До слова, тоді Янукович у своєму виступі процитував поета Беспощадного, щоправда переплутавши його прізвище: «Донбасс никто не ставил на колени и никому поставить не дано!».

А через п’ять років поставили… Дійде черга і до справжніх винуватців війни та колаборантів.

Якось треба відшукати в мережі одну характерну світлину з перших днів окупації Донецька: кримінальної зовнішності підпилі «асвабадітєлі» в захопленій облдержадміністрації на тлі галереї очільників обласної влади за 80 років. З чорно-білих знімків зловісно поглядають розстріляні своїми ж сталінські губернатори, вже в кольорі двічі несудимий, поруч «Боря Хюндай» та інші діячі, які в той чи інший спосіб призвели до російської агресії, величезної людської трагедії… Незаплямованих з цієї компанії небагато.

Еволюція чи революція?

Замислився над доволі поширеною думкою деяких інтелектуалів про те, що Україна мусить розвиватися еволюційним шляхом, не революційним у жодному разі. Хочу заперечити: от країна після 2004-го розвивалася еволюційно і привела до влади Януковича, який спочатку намагався Україну привласнити, а потім продати. І в що б ми перетворилися якби не Революція Гідності?

Як поляки в Донецьку українську націю становили

Восени 2008-го в Донецьк приїхав відомий польський кінорежисер Єжи Гофман з презентацією свого документального фільму про історію України «Становлення нації». Показ відбувся в кінотеатрі імені Шевченка: був безкоштовним і за відсутності будь-якої реклами зібрав повний зал небайдужих донеччан. А днем раніше один з ахметівських фондів організував «круглий стіл» з участю пана Гофмана, керівника Національної спілки кінематографістів з Києва та кількох проросійських журналістів, наближених до Ахметова. Присутні говорили про те як добре, що приїхав видатний режисер, творець відомої в Україні стрічки «Вогнем і мечем» і жодного слова ніхто не сказав, що є підґрунтя для хоч якогось конфлікту між обома сусідніми народами. Про Волинську трагедію та інші трагічні сторінки історії не згадували взагалі, а більшість із молодих медійників і менеджерів навряд чи й знали тоді про це.

У залі панувала атмосфера порозуміння і звичайно на адресу гостя було виголошено чимало добрих слів. Долучився до процесу і автор цих рядків. Мій спіч українською мовою спочатку викликав легкий подив, оскільки розмовляли польською та російською, але модератор віджартувався, мовляв маємо третю робочу мову і виходимо на справді міжнародний рівень. Пан Гофман зауважив, що розуміє українську і я продовжив.

А говорив я, що такий фільм давно б мали створити українські митці, але чомусь у них не складається. При цьому відчув, як осудливо стрепенувся представник кіноспілки  з Києва, але тому заперечувати було нічим. Ну не відзняли наші митці жодної документальної стрічки про історичний шлях українців з погляду нинішньої незалежності. А пан Єжи це зробив власним коштом!

Також я підтримав і розвинув висловлену присутніми загальну тезу, що українці мають знати свою справжню історію. З таких фільмів як «Становлення нації», з популярних і доступних за ціною книг. Наш народ має право знати своє минуле не з телевізора, не від політиків, не з рекламних передвиборчих роликів, а від істориків, фахівців професійних, не кон’юнктурних.

Підсумовуючи півторагодинне спілкування в готелі «Донбас-Палас» Єжи Гофман зауважив, що своїм фільмом він не прагнув нав’язати українцям їх власну історію і «Становлення нації» – це його – поляка – бачення розвитку сусідньої країни.

А ще пан Єжи висловив надію, що можливо український уряд викупить цей фільм для показу в своїй країні. Проте як і варто було очікувати – цього не сталося ні 2008-го ні в наступні роки аж до сьогодні. Польський режисер мабуть зобидився, але якихось публічних заяв не робив.

За цей же період українська кінодокументалістика нічим особливим не відзначилася.

І тільки російська агресія і загибель тисяч українців підштовхнули нашу владу підтримати власне кіномистецтво.

Чи можна якимось чином «прив’язати» просвітницьку роботу відомого кіномитця 10 років тому до нинішнього загострення польсько-українських стосунків в історичному дискурсі – на це запитання немає однозначної відповіді. Адже  рік – два тому в Польщі почався так званий «історичний бум», коли наші сусіди хутко взялися пристрасно гортати сторінки свого минулого. Власне і ми самі на порозі такої роботи. Хотів було Єжи Гофман підштовхнути нас до такого кроку раніше, а не вийшло. Видно у Богині Кліо щодо нашої Неньки особливі плани.

Ігор ЗОЦ.