Журналістика зі Сходу: спроба осмислення

Несподівано приємний подарунок отримав днями від поета і краєзнавця Олега Максименка в Краматорську – видану тиражем 18(!) примірників книгу «Регіональна журналістика: історичні уроки» (Черкаси.2016,). Цей навчально методичний посібник написали Катерина Ульянова, доцент Луганського національного університету імені Шевченка та Олег Максименко, інженер за фахом і літератор за покликанням. Видання віддруковане рішенням Ученої ради Луганського університету і рекомендоване для студентів і магістрів спеціальностей «Журналістика» та «Медіакомунікації», а також пресо- та журналістикознавців, істориків, краєзнавців, культурологів і всіх зацікавлених проблемами регіональної журналістики.

Посібник складається з двох розділів, перший з яких методичного характеру, а другий –зорієнтовує студентів на організацію їх самостійної роботи. Як наголошує в своїй передмові кандидат наук із соціальних комунікацій Катерина Ульянова, «велику практичну цінність має вміщений до другого розділу підрозділ, присвячений найяскравішим персоналіям історії східноукраїнської журналістики, зібраний одним із авторів книги, Олегом Максименком «Гроно журналістських імен Донбасу на сторінках періодичної преси 20-го століття». Щоправда із переліку з понад 100 відомих прізвищ  діючих журналістів усього двоє – власкор «Урядового кур’єра» по Донецькій області Павло Кущ та екс-головред газети «Донеччина» Ігор Зоц.

‘А для переважної більшості згаданих автором майстрів пера газети були стартовим майданчиком для реалізації свого літературного чи наукового таланту. Такий шлях зокрема пройшли уродженець Мар’їнського району Валентина Галич, нині професор Луганського національного університету, а також її колега доктор наук, уродженець Макіївки Олександр Галич (студентом друкувався в «Радянській Донеччині»).

Анатолій Загнітко, професор Донецького національного університету імені Василя Стуса, народився на Вінниччині, потім вчився і працював в ДонНУ, який наразі функціонує у Вінниці. Як публіцист здобув популярність у шахтарському краї завдяки своїм виступам на Донецькому обласному радіо. На початку 90-х науковець вів авторську програму «Мово рідне, слово рідне…», нагадує автор у біографічній довідці про Загнітка. В останнє десятиріччя мовознавець багато своїх статей надрукував у газеті «Донеччина», яка наразі виходить під новою назвою «Часопис Донеччина»

Потрапили до «грона» імен і такі відомі вчені з Донецької області як Вадим Оліфіренко, Валерій Романько, Анатолій Федь і звичайно ж, патріарх українського літературознавства, уродженець Волноваського району Іван Дзюба. І дуже доречно для глибшого розуміння ситуації на Сході, як на мій погляд, у книзі вміщено уривок зі статті «Донецька складова української культури» (написана в 2005-му році до міжнародного форуму україністів у Донецьку-І.З.), де автор дає змогу навіть непідготовленому читачеві зрозуміти, чому так мало України було на Донбасі навіть у роки Незалежності.

Важливою ілюстрацією до мовної ситуації, в якій розвивалася регіональна преса є оприлюднена в книзі стаття ще одного земляка – вчителя і правозахисника з Дружківки Олекси Тихого. Написану в 1972-му році працю під назвою «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області» автор пропонував для друку до однієї з київських газет, а також до обласної «Радянської Донеччини», однак їх не тільки оприлюднили, але й вилучили представники всесильної тоді спецслужби «КДБ». Згодом за неопубліковані дописи до газет, де автор пропонував радянській владі розвивати і поширювати українську мову, зокрема і в ЗМІ учитель Тихий був засуджений неправедним радянським судом.

А за гіркою іронією історії україномовних газет у Донецькій області з набуттям Україною Незалежності стало ще менше ніж за радянщини. Тому і тягнулися небайдужі українці до єдиної обласної україномовної «Донеччини» зі «Світлицею» звідусіль – з Маріуполя, Краматорська, Макіївки та інших міст, де української преси не було зовсім. А де раніше виходили українською міськрайонки – русифікувалися наприкінці 90-х, виконуючи вказівки злочинної Партії Регіонів і її кримінальних ватажків. Так сталося в Красноармійську, Слов’янську, Селидовому …

Тут треба зауважити: якщо в Донецьку ми зберегли видання рідною мовою, то в Луганську таких патріотично налаштованих людей не знайшлося. Про це мені з гіркотою розповідав тамтешній поет, товариш Василя Стуса  Микола Сенчило. «Надсилаю вам свої вірші, бо в Луганську українських газет немає, а російськомовні нас не друкують»,- з болем писав  пан Микола в редакцію «Донеччини».

Чому так сталося – сукупно на це та на багато інших питань намагаються знайти відповіді автори книги, пропонуючи для аналізу цілий масив раніше оприлюднених досліджень про зародження інформаційної діяльності в Луганському краї, становлення і функціонування преси впродовж минулого століття тощо. Цікаво ознайомитися і з статтею про розвиток інформаційного простору Луганщини на сучасному етапі, зокрема функціонування електронних медіа на сучасному етапі.

Про значно більший кількісно і впливовіший масив ЗМІ Донецької області дослідники не пишуть: вочевидь такої мети і не ставилося.

Але як би там не було, запропонований науковцем Катериною Ульяновою та краєзнавцем Олегом Максименком дискурс є потрібним і важливим, хоча за кадром залишилися російська інформаційна агресія, як складова відторгнення Донбасу від України. Значна частина регіональних медіа обох областей в подіях 2013-14 років  зайняли проросійську позицію, деякі з них просто підбурювали дезорієнтоване населення своїми публікаціями до повалення української влади і здачі своєї землі агресору.

Водночас є приклади самовідданих, не побоюсь цього слова, відважних зусиль медіа і окремих журналістів, які  під час Майдану і навесні 2014-го стали на захист своєї Вітчизни, озброївшись одним лише правдивим словом. І про це теж треба знати не тільки студентам, а й широкому загалу. Сподіваємося –далі буде.


Ігор Зоц.

Краматорськ, Донецька обл.


 

Ще схожі публікації:

Поринули в світ музики
Дещо незвичний, але вельми цікавий мистецький захід поповнив творче життя Великоновосілківської центральної районної бібліотеки. Тут у культурно-дозвіллєвому інформаційному центрі за ініціативою метод...
Тут не вживають мову агресора
«В колі друзів веселий, як мім, говіркий, ніби шофер професора, я роблюся німим і глухим, де вживається мова агресора. Нею хай белькотять шпигуни, і беруть інтерв’ю в полонених... Я німий від кошмарів...
Газета “Донеччина” від 3 жовтня 2014 р. № 31 (15867 )
«Ставна податну в 50 відсотнів для мільйонерів - це справедливо» На думку Шемаєва, молодого політи¬ка, кандидата економічних наук, який навчався за кордоном, зниження показників рівня життя в Украї...
Свято єдності День Соборності України
Тридцять років тому -21 січня 1990-го в Києві відбулася наймасовіша акція не тільки на теренах  Радянського Союзу, а й Східної Європи - живий ланцюг.  Він був  символом єдності українського народу та ...
Вистава про Лесю Українку
Дні народження бувають різні й святкує їх кожен на свій смак. Викладачі та студенти філологічного факультету Маріупольського державного університету відзначили День факультету та кафедри української ф...
Пізнаємо Україну разом!
На цій землі витає непереможний український дух та самобутній патріотизм У березні я отримала надзвичайну можливість відвідати один з найбільших культурних, духовних та туристичних осередків Україн...

The Author

Ігор ЗОЦ

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme