Донецька рана України

Це дарчий напис автора збірки нарисів-есеїв І. М. Дзюби (Київ, «Кліо», 2018), надісланої нашому земляку, знакому науковцю (доктор філософських наук, професор) і літератору (автор семитомного видання творів різних жанрів, у т. ч. романів) А. М. Федю. Оскільки Анатолія Михайловича земляки добре знають (він, уродженець Костянтинівського району, живе в Слов’янську й працює в місцевому педінституті (університеті) з 1973 року), нагадаємо, хто такий Іван Михайлович Дзюба.

Народився він 26.07.1931 р. в с. Миколаївка Волноваського р-ну. У 1949–1953 рр. навчався на філологічному факультету Донецького педінституту. Потім – в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН України. В числі інших робіт написав статтю «Інтернаціоналізм чи русифікація», яку в СРСР визнали антирадянською й засудили автора до п’яти років ув’язнення. Верховна Рада УРСР у листопаді 1973 р. помилувала його, а в 1991 р. він був реабілітований.

І. М. Дзюба був одним із співзасновників Народного Руху України, у 1992–1994 рр. працював міністром культури, обраний дійсним членом АН України. Автор 30 книжок, сотень публікацій в журналах і газетах, у тому числі зарубіжних. В 1991 р. йому присуджена Національна премія ім. Т. Шевченка, а в 2001-му присвоєно звання Герой України.

Познайомилися земляки в Києві, в академічному інституті, де вченим секретарем працював брат Анатолія, Микола Федь. Ось ці два донеччанина спілкувалися в основному телефоном, листувалися, читали твори один одного. Нещодавно Анатолій Михайлович похвалився, що знаний земляк і колега надіслав йому свою нову книжку «Донецька рана України». Розуміючи, про яку «рану» йдеться, попросив дати почитати.

В анотації вказано: «У книжці представлені філософські есеї академіка Івана Дзюби, написані з певним хронологічним інтервалом, в яких автор намагається зрозуміти і пояснити економічні, геополітичні, історико-культурні, регіональні та соціопсихологічні причини, що уможливили російську агресію і окупацію частини Донеччини та Луганщини. Дуже сучасними та актуальними виглядають думки автора, висловлені ним у 2001 та 2005 роках, та підкріплені матеріалами, написаними вже під час гуманітарної катастрофи на Донбасі». А трагедія розпочалася задовго до 2014-го.

У розлогому вступному слові автор нагадує, «як на початку 2000-х паркани на околицях столиці хтось таємничий невтомно прикрашав не дуже грамотними, але тим більше зловісними написами: «Всьо буде Донбас!». А на той час Донбас вже «прославився» вибухом на стадіоні «Шахтар», розстрілами підприємців і політиків, ні в чому не винних людей, вийшов у лідери кримінальної прихватизації. До того ж, противники української державності роздували міф, що «Донбас годує Україну», «Донбас у Києві не чують!» Чули. Але, як і в часи московсько-комуністичного керівництва, продовжували вихваляти особливу роль і значення Донбасу, не помічали «тяжких, а часом нестерпних умов життя трудівників, разючих контрастів між фешенебельними кварталами еліти й дореволюційними «собачовками» робітничих окраїн, хронічних невиплат зарплат тощо…»

У співдоповіді на Першому Всесвітньому форумі українців 21 серпня 1992 р. Іван Дзюба говорив: «Біда наша, яка може виявитися фатальною, в тому, що демократичні сили не створили ні теоретичних концепцій, ні тривких організаційних структур, які б відповідали потребі захисту конкретних соціальних інтересів трудівників і водночас узгоджували б цей захист із процесом демократичного державотворення. Натомість роль оборонців трудового люду намагаються – і не без успіху – противники незалежної демократичної України, поборники тієї системи, яка протягом 70 років здійснювала найжорстокішу в світі експлуатацію і довела суспільство до нинішнього стану. Вони ж цинічно одягаються і в одежі захисників демократії та прав людини – ті, хто ще вчора заганяв у тюрми за саму згадку про права людини».

Майже через півтора десятиліття, на VI Міжнародному конгресі україністів, що проходив у Донецьку 28 червня – 1 липня 2005 р., Іван Михайлович виступив з доповіддю, в якій детально проаналізував, як у радянські часи український Донбас під прапором інтернаціоналізму перетворювали на російськомовний, промосковський. І навіть проголошення незалежності України майже не змінило ситуації на Донбасі. Пригадайте, який спротив чинився відкриттю не те що українських шкіл, а навіть класів. А незаконні рішення деяких міських і обласних рад про оголошення російської, фактично єдиної, другою офіційною. І винні в цьому й вищі керівники держави. Пам’ятаєте, як президенти Л. Кравчук, Л. Кучма, прем’єр-міністри і просто міністри, ступивши на бетон Донецького аеропорту, зразу переходили на російську, ніби прибули не у свій, український, регіон, а в іноземний, російський. Та навіть зараз, після Революції Гідності, після майже п’яти років «гібридної» війни, розв’язаної Росією проти України, на сесіях багатьох місцевих рад «народні» обранці говорять тільки російською, а за ними й чиновники, яких можновладці наплодили тьму тьмущу.

У нарисі «Трагедія Донеччини» автор відтворює картинки, як слідом за подіями в Криму і під їхнім впливом на Донбасі почався рух за «федералізацію», інспірований і фактично керований регіоналами, нова і ще недосформована українська влада в Києві не знайшла своєчасної і адекватної відповіді… І ось «маємо те, що маємо». Донеччина у вогні… Численні перемір’я і «тиші», «мінські домовленості», «нормандський формат», «відведення важкого озброєння» на якусь там відстань від якоїсь там мінливої «лінії розмежування», «гуманітарні конвої» з боєприпасами і т. д. і т. п. – все це псевдоніми атрибутів найжорстокішої і найпідлішої війни, нав’язаної Україні»

«Гібрідна» війна – тема кількох робіт Анатолія Федя, які автор класифікує як новели. Може, «Етюд про неспокій» і відповідає критеріям короткого прозового твору, спорідненого з драмою (див. УСЕ, Київ, «Новий друк», 2003), а от «Сім крапель війни» – це, на мій журналістський погляд, серія репортажів із захопленого російськими терористами-сепаратистами українського Слов’янська. Заголовки – дати описаних подій: «10 червня 2014 року», «12 червня 2014 року»… «5 липня 2014 року». Отже: «10 червня 2014 року на відстані 70-ти метрів від нашого помешкання почалося будівництво блокпостів. Ще мешканці нашої вулиці не знали, що ось-ось, трохи більше як через тиждень, невідомо чия артилерія випустить снаряд, хай би добра йому не було, розірветься він близько до моєї хати та хат моїх близьких сусідів. Тоді, в останній день одностороннього перемір’я, задзвонить дзвоном розбитого скла… А зараз кипить – вирує мирна робота для розгортання війни… Гарчали землерийні машини, пихтіли КАМАЗИ, лаялися, пищали і кричали люди, їх під дулом приведено прямо з вулиць і примущено до праці на благо Донецької республіки… Кілька пострілів, коротка промова огрядного чоловіка у п’ятнистому камуфляжі з трикольоровою стрічкою на грудях і кривавою нашивкою на рукаві, враз припиняють гомін і ґвалт… Усі кинулися глибоко мережити землю, з недобудованих приватних домів виривати залізобетонні плити, завозити опецькуваті блоки та високі стовпи. Працювала оця уся жива сила і техніка ударними темпами, що вже надвечір були готові окопи, бліндажі, склади для зброї і боєприпасів».

«5 липня 2014 року. Цілу ніч без перестану здригалося Небо і стогнала Земля. Не діждавшись офіційної допомоги від Росії, на ранок завойовники зібрали свої манатки (награбовані коштовності) і погнали маршрутом Слов’янськ – Краматорськ–Костянтинівка – Горлівка – Донецьк». Українські війська досить швидко звільнили від окупантів значні території Донецької та Луганської областей, але… За наказом україноненависника, збирача «земель русских» Путіна два корпуси Збройних сил РФ врятували Лугандонію від повного розгрому. Війна триває. Допоки?

Анатолій Федь свої «Сім крапель війни» розпочинає ось таким посиланням: «Не комусь іншому, а войовничому Бісмарку належать слова, істинність яких підтвердила сивочола давнина: тоді в Європі закінчаться війни, коли Україна стане економічно і політично незалежною державою». Мабуть, Отто фон Бісмарк (1815–1898), прем’єр міністр Прусії у 1862–1871 рр, канцлер (1871–1890) практично ним створеної Німецької імперії, був правий: якби Україна дійсно була незалежною, а не де-факто підпорядкована Росії, мала сильні Збройні Сили, а не джерело збагачення продажної державної верхівки і генералітету, то нас би поважали, виконували Будапештські домовленості, не зазіхали на наші території. Тож давайте, шановні українці, створимо сильну національну державу. А для початку оберемо отамана-очільника, здатного любити Вітчизну, поважати народ, захищати їх від будь-яких зазіхань. Хай буде так!


Віктор Скрипник,

журналіст.


 

Ще схожі публікації:

Часопис “Донеччина” від 20 січня 2018 року № 1 (15981)
Підсумовуючи тему Шевченкіани на Донеччині, хотів би зауважити: попередня влада за останні 20 років витратила мільйони державних гривень на популяризацію в краї Дж.Юза, Стаханова чи московської Святог...
НЕМОЖЛИВО ЗАБУТИ
  29 серпня – День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України Цими днями на території Лиманської громади на Донеччині відбулос...
Донецький вимір Биківнянського мартирологу Згадуємо Федора Олександровича Гладкова
  Багато хто з нас чув про Бабин Яр у м. Києві, Рутченкове поле у м. Донецьку або Суччю балку у м. Луганську, але мало хто знає про Биківню. Мало хто сьогодні хоче вірити в розправу над власним наро...
Свято українського слова у Слов’янську
  На Донеччині відбувся обласний відкритий конкурс читців, поетів і художників «Любіть Україну!», приурочений до 120-річчя Володимира Сосюри  За підсумками конкурсу «Любіть Україну!» автор...
Часопис “Донеччина” від 23 грудня 2016 року № 46 (15937)
Соціальний захист учасників антитерористичної операції та членів їх родин сьогодні є головним пріоритетом для держави. На обліку в органах соціального захисту населення Донецької області перебувают...
«Срібні дзвони» у Дебальцевому
Традиційно щороку у травні вшановують пам’ять відомого земляка Володимира Сосюри. Цьогоріч на батьківщину талановитого українського поета з’їхалися письменники, журналісти, краєзнавці, учні та вчителі...

The Author

СКРИПНИК Віктор

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme