ОСТАП ВИШНЯ І ДОНБАС

Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) відомий як патріарх українського гумору, майстер великої кількості дотепних гуморесок, якими зачитувалися декілька поколінь читачів.
Народився він 13 листопада 1889 року в Сумській області. Закінчив фельдшерське училище. Але література взяла гору: біля десяти років працював у газетах “Вісті” та “Селянська правда”, в журналах “Уж”і “Перець”. Репресований в 1933 році, він потрапив у списки ворогів народу як націоналіст, був засуджений до розстрілу, який замінили десятьма роками таборів у Комі АРСР. Звільнений у 1943 році, а реабілітований у 1955 році.
Його твори виходили мільйонними тиражами і користувалися чи не найбільшою популярністю серед народу (за кількістю виданих книг його випереджав лише Тарас Шевченко). На 1928 рік побачили світ біля тридцяти збірок Остапа Вишні, а тиражі видань наступних років досягли двох мільйонів.
Добре знав Остап Вишня донецький край і неодноразово тут бував. До того ж, маємо і його твори, які письменник написав на матеріалі шахтарського краю – це гуморески «Доісторичний струмент», «Здоровенькі були», «Ф’ю, ф’ю!», «Ти добич дай!». Окрім того, у творчому доробку Остапа Вишні є й гумористичний твір про невдалі виступи футбольної команди зі шахтарської столиці, якій через постійні поразки довелося розпрощатися із вищою лігою (надрукований в журналі «Перець»).
Знайомство з Донбасом почалось у майбутнього письменника ще з дитинства, правда, заочно. Його дядько Іван, материн брат, пішов на заробітки на шахти, а влітку щороку приходив додому допомагати на жнивах. Остап Вишня писав: “Ми, дітлахи, знали з його оповідань, що на Донбасі все чорне і що там глибокі ями, шахти, як упадеш, так тебе не видно, глибина, може, як у десять колодязів! Під землею коні живуть, що тягають вагонетки…а всі шахтарі з лампочками, і всі вони чорні, тільки зуби білі!..
– А горобці на шахтах є? – поцікавився сусідів Пилипко.
– Є! І теж чорні! – відповів дядько Іван…
І дуже нам тоді забажалося побувати на шахті, де горобці від людей не дуже тікають. Ми й побігли на шахту вдвох з Пилипком. Впіймано нас було за цвинтарем уже увечорі. Моя мати була з деркачем у руках, а Пилипкова – з віжками. Ми того ж вечора добре відчули, що нелегке було шахтарське життя! Аж смугами воно пішло у нас на тому місці, де в штанчатах у хлопчаків прорішка” (Гумореска «Ти добич дай!»).
Уперше побувати в Донбасі Остапу Вишні довелося у віці 39 років – було це у кінці березня – на початку квітня 1928 року, коли письменник-гуморист разом з Павлом Тичиною, Володимиром Сосюрою, Петром Панчем та Іваном Микитенком на запрошення Всеукраїнського комітету Спілки гірників приїхав до шахтарського краю. Спочатку були Ровеньки, а потім бригада письменників прибула на станцію Сіль, де в клубі соляної шахти імені Шевченка (поблизу Бахмута) зустрілися з гірниками. Як згадують учасники тієї зустрічі, всіх гостей робітники слухали з величезною увагою, особливо тепло зустріли свого земляка Володимира Сосюру та гумориста Остапа Вишню.
Петро Панч згадував, що “Остапа Вишню гірники зустріли щедрими оплесками й широкою усмішкою, значить, його фейлетони й гуморески, що друкувалися в пресі, випередили автора”. Того вечора Остап Вишня читав такі свої твори: “Що таке Україна”, “Розмова з Марсом”, “Що буде літ через п’ятдесят”, “Так нічорта й не вийшло”.
У той перший свій приїзд на Донбас Остап Вишня з товаришами побували на десяти шахтах і заводах, де зустрічалися з робітниками нашого краю, в тому числі виступали в Бахмуті, відвідали соляну копальню ім. Карла Лібкнехта біля Бахмута
Знайомство з шахтарським краєм Остап Вишня продовжив у 1929 році: газети повідомляли про те, що письменник побував у Костянтинівці, де виступав у клубі металургійного заводу ім. Фрунзе та кінотеатрі ім. Артема, а наступного дня – в Краматорську в театрі ім. Луначарського та в клубі будівельників. Навесні 1929 року Остап Вишня разом з П. Панчем, І. Сенченком та Л. Черновим побував у Дебальцевому, на початку 30-х років приїздив у Горлівку. І завжди робітники з радістю йшли на зустріч з гумористом і тепло його вітали.
Ув’язнення та війна не давали письменникові можливості зустрічатися з читачами. Але йому пощастило, він вижив і вже 22 серпня 1951 року разом зі своєю дружиною Варварою Олексіївною приїхав у Кадіївку в гості до свого давнього знайомого лікаря Михайла Шалабали; подружжя «здійснили «героїчний» переїзд з Києва до Кадіївки на «Побєдє» по розбитих дорогах». Як тільки в місті дізналися про приїзд Вишні, посипалися запрошення побувати на зустрічах в школах, на фабриках та заводах, на шахтах. Павло Михайлович, не зважаючи на хворобу, провів чимало зустрічей, в тому числі у Палаці культури ім. Горького і, звичайно, зустрічався з шахтарями. Саме тут він хотів розпочати написання циклу гуморесок під назвою “Шахтарські усмішки”. Вже на початку 50-х років знаходимо такі записи у щоденнику Остапа Вишні: “29 листопада, 51. Був цього літа (осені) на Донбасі… Ой, які хороші люди! Чудові!.. Вони, донбасівці, такі мудрі, такі чудові, що нас із з вами розсмішать… Ох і міцний горішок!”.
Зустрічі з шахтарями дали письменнику чимало матеріалу. Добре знаючи особливості шахтарської праці, вивчивши характер людей цього регіону, письменник зі знанням справи, з любов’ю до шахтарів у гуморесці «Ти добич дай!» Остап Вишня пише: “І кажуть у Донбасі також, що видавати вугілля із шахти слід не на гору, а на-гора, наголос на “а”. Це, так би мовити, преамбула…”. У творі відчувається не тільки любов письменника до трударів краю, а й турбота за покращення справи видобутку вугілля: “Остаточна задача кожного шахтаря, кожного робітника, техніка, інженера і службовця у Донбасі полягає в тому, щоб ота сама “добич” ішла “на-гора” і щоб отої самої “добичі” було щонайбільше… А от якраз тепер саме “добич” у Донбасі і шкутильгає. Малувато видається тепер “добичі на-гора”. І доводиться через те чорнявому Донбасові червоніти”. А щоб покращилася “добич” і Донбас не червонів, письменник пропонує брати приклад з бригади гірників Івана Бридька, начальника дільниці №1 шахти 5-6 імені Димитрова. Наразі місто Димитров перейменоване на Мирноград і його жителям мабуть цікаво дізнатися про зв’язок з класиком українського літературного гумору.
Гумореска «Ф’ю, ф’ю!» розповідає про недоліки в роботі торгівельних організацій міста Єнакієве на Донеччині. Гумореска була надрукована в журналі «Перець» за 1952 рік. На той час у місті майже неможливо було купити меблі. Скоріше всього, керівникам торгових організацій Єнакієва погано займалися завозом меблів до магазинів свого міста. Адже в інших містах, які називає автор (Сталіно, Горлівка, Харків) меблі були.
Місцем подій, які розвиваються у гуморесці «Здоровенькі були», є місто Костянтинівка. Головний герой – директор цегельного заводу, який постійно лається на робітників, часто нецензурною лексикою. Ображені та принижені, ті масово звільняються з заводу. Ось такого керівника й пропечатав гуморист Остап Вишня у «Перці».
У середині 50-их років він часто хворів, навіть провів курс лікування в одній із лікарень Кадіївки. Обіцяних “Шахтарських усмішок” так і не вийшло.
Доля відвела Павлу Губенку 67 років – помер він від серцевого нападу 28 вересня 1956 року. Київську квартиру, де проживав класик з дружиною, онука Мар’яна Євтушенко продала. Новими господарями стали, до речі, люди з Донецька.
До цього можна додати, що серед лауреатів Всеукраїнської премії імені Остапа Вишні став наш земляк, письменник-гуморист з Донецька Павло Кущ. Таким чином, ми маємо ще декілька краєзнавчих аспектів, що підтверджують зв’язок імені Остапа Вишні з Донбасом.


Валерій Романько, член НСПУ.
м. Слов’янськ


 

Ще схожі публікації:

Зустріч із друзями з 95 – ї аеромобільної бригади.
 У цей складний для нашої держави час у кожному серці – невимовна тривога та біль за майбутнє України. Свідома особистість, яка не хоче відчувати себе перекотиполем чи людиною нізвідки, повинна шукати...
"Дрібниці", про які не дізнався Мішель Платіні
Останньою інспекторською поїздкою містами України, які наступного року прийматимуть учасників чемпіонату Європи з футболу, президент УЄФА Мішель Платіні залишився задоволений. "Україна майже готова до...
Зберегти водні ресурси  
  У Сіверсько-Донецькому БУВР відзначили професійне свято.  Щороку в першу неділю червня фахівці-водники відзначають своє професійне свято – День працівників водного господарства України. В...
НЕНАЧЕ ЗГАСЛО СОНЦЕ
Розум підказує: ми всі – не вічні, колись та прийде кінець кожному. А серце не сприймає – померла мама. Згадалися рядки поета з Луганщини Івана Світличного: Наснилось, неначе згасло сонце, І ...
Слов’янський сокіл. Михайло Петренко
Цьогоріч відомому українському поету-романтику Михайлу Петренку минає 200 років. Ювілей автора віршів, що стали широковідомими народними піснями «Дивлюсь я на небо…» та «Взяв би я бандуру…», сучасника...
Пам’ятки історії та культури Прелесного потребують захисту
Народилась я на Слов’янщині, в селі Привілля, що розкинулося на лівобережжі Сухого Торця. Коли мені було три роки, батька обрали головою колгоспу в сусідньому, що за річкою, селі Прелесне. Отам і прой...

The Author

Валерій РОМАНЬКО

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme