This page is hosted for free by zzz.com.ua, if you are owner of this page, you can remove this message and gain access to many additional features by upgrading your hosting to PRO or VIP for just 32.50 UAH.
Do you want to support owner of this site? Click here and donate to his account some amount, he will be able to use it to pay for any of our services, including removing this ad.

Українська «ДОНБАСІЯ»

Чому в назві і далі в тексті вживається «Донбасія»? Бо є мала планета Донбас і до її офіційного найменування доклалися першовідкривач астрофізик з Криму Микола Черних і письменник з Донецька Іван Костиря. А було так…

Працюючи над циклом «Думи про Донбас» наприкінці минулого століття, Іван Костиря, досліджуючи величезний масив інформації про рідний край, звернув увагу, що серед українських слідів у Космосі є планети з назвами ледь не з усієї України: і Київ, і Севастополь, і Полтава, і Суми (Сумана), і Херсон, і Таврида,і Крим (Кримея)…

«Немає тільки Донбасу! Невіддільної частини України, її споконвічної східної сторони… Віриться, що недалеко той час, коли у Всесвіті, на переміщеній туди, в космічний простір, з його непізнаними до кінця шляхами, «мапі» України неодмінно з’явиться планета із міцним по земному і по зоряному славним іменем – Донбас.

Дон-ба-ссия… Звучить! І по-українськи не гірше – Донбасія! Дон-ба-сія… Навіть лагідніше… До речі, українською в просторіччі наш край так і називають. Воно вже і в українську поезію увійшло, це найменування»,- написав Костиря в одній із книг, що вийшли на початку нинішнього тисячоліття.

В той час я багато спілкувався з моїм братом, який охоче ділився своїми творчими планами, радився як з колегою по творчості, і знаю про звернення Костирі до НАН України назвати одну з відкритих уже малих планет Донбасом. Здається, я і в газеті про це написав.

Письменник ще встиг за життя отримати листа від Національної академії, що пропозиція розглядається. Він з радістю розповів мені про обнадійливу звістку і передав з лікарні цього листа, а от позитивного рішення не дочекався, помер у серпні 2003-го.

Процедура найменування затягнулася на роки і тільки у 2008-му з’явилася офіційна інформація, що відкрита в 1976 році нова планета дістала назву «Донбас» і порядковий номер у каталозі 19916. Це підтверджує, зокрема, книга «Імена України в Космосі», видана з ініціативи міжнародного комітету з питань науки і культури при НАН України і Ради з питань космічних досліджень НАНУ. І дуже шкода, що вчений Черних і письменник Костиря не дочекалися офіційного визнання імені донецького краю в Космосі. Шкода, але обласну владу така подія чомусь не надихнула на проведення хоча б скромного заходу. «Господарі» краю готувалися до захоплення всієї країни і певно що маленька планета їм була не до снаги.

Обоє українців – один кримський, а інший донецький, звісно ж не могли передбачити, що їх малу батьківщину загарбає російський агресор. Не думалося, не гадалося, що півострів – оздоровниця перетвориться на військову базу, а Донбас стане територією з винищеною сусідом економікою, відзомбованими і приниженими жителями, повністю позбавленими перспектив розвитку. Це територія звідки й досі стріляють по українських воїнах і звідки щодня загрожують загарбати або знищити всю Україну.

Але ця книга – спроба розповісти саме про український Донбас, який слідом за Костирею називаю Донбасією. Таким його зробили багато людей, з якими мене зводила доля ще з шкільного віку і про яких написав коротенькі історії. Кого не знав особисто чи через друзів – не згадую і зовсім не претендую на повноту картини. Певен, що будь – яка наступна книга про мою згорьовану малу Батьківщину буде доповнювати попередню новими іменами і так до безкінечності. Як у Всесвіті з малою, але яскравою планетою Донбас.


КОСТИРЯ Іван Сергійович – дитячий лікар за фахом, письменник-мільйонер за накладом виданих книг і Заслужений працівник культури України, більшість творів написав російською, але кожен рядок його найвідомішої трилогії «Доля», «Хата», «Ненька» дихав Україною. А «Межівську сторону», яка вийшла на сороковини з дня смерті митця в 2003 році Іван Сергійович підготував українською.

Віддавши належне своїй малій батьківщині та письменникам, які народилися в Межівському районі Дніпропетровщини, Костиря за життя створив і видав «Думи про Донбас». Перше перевидання цієї книги датоване 2004 роком. А самі «Думи…» увібрали безліч легенд, переказів, шахтарських оповідок, неймовірних бувальщин і дійсних історичних подій, які із захопленням будуть читатися і через багато років.

Ці твори Іван Дзюба назвав сагами про Донеччину, «де і сторінки історії – давньої і недавньої, знаної і незнаної; і її нове індустріальне обличчя з унікальними виробництвами; і «біографія» донецьких міст, і слово про унікальні явища донецької природи, зворушливу красу яких оцінить кожен, хто до них причаститься; і – головне – чудові люди, якими вславився Донбас і яких негоже забувати.»

«А скількох видатних діячів науки і культури Донеччина породила, скількох вабила і надихала! Про все це написано з любов’ю, з гордістю, а часом і сумовито, коли йдеться про речі прикрі й тяжкі, а їх в історії Донеччини теж вистачало»,- написав Іван Дзюба у своїй передмові до «Межівської сторони».

Сам Костиря у «Слові про Донецький край» зокрема, пише: «Щедрий наш край і на українські народні думи, що тяжіють до сюжетної оповіді у віршованій формі, і на історичні пісні, в яких відобразилась вся минувшина донецької землі, всі її напасті і біди, через те здебільшого печальні, згорьовані. Але водночас в них проривається природна лукавинка, прихована в словах усмішка і під’южування, романтичність і відчайдушність, що видають генну натуру українця, яка мало в чому змінилася, не дивлячись на технічний прогрес…»

Співпраця письменника з нашою газетою стала особливо плідною з початку 90-х. Він активно долучається до когорти краєзнавців області, яких згуртували довкола газети Валерій Романько та Валерій Шептуха, зустрічається з громадськістю і, звичайно, багато пише і видається. «Живий літопис» – так назвав доцент Слов’янського педуніверситету Валерій Романько статтю про видання в Донецьку тритомника творів Івана Костирі («Донеччина», 31.12.1996).

У ці роки письменник натхненно працює над романом «Бедлам» про нашу дійсність. «Чи наше життя бедлам?»,– запитує в Костирі його колега Світлана Заготова в інтерв’ю для «Світлиці» (7.07.2000). На жаль, твір залишився незавершеним…

У 2002 році літературна громадськість області відзначила 70-річний ювілей майстра. Ще через деякий час наша газета надрукувала повідомлення про присудження І.Костирі премії Фонду Воляників – Швабінських із Нью-Йорка за «Думи про Донецький кряж» і «Думи про Дике Поле».

Згодом голова облорганізації НСПУ Станіслав Жуковський видав на-гора статтю «Донецький епос Івана Костирі» («Світлиця», 25.07.2003). За змістом це був немов проміжний підсумок на творчому шляху письменника, адже творчі плани переповнювали митця. Однак не судилося. Наступною згадкою про нього стали слова прощання («Світлиця»,29.08.2003).

Ось якими рядками відгукнувся на смерть письменника його земляк редактор газети «Червона зірка» Михайло Пудла: «Він горів у роботі. Не жалів себе. Не знав вихідних. Переніс чотири інфаркти. А коли заходився працювати над останньою книгою «Межівська сторона», то – за словами Ігоря Зоца буквально «розстріляв своє серце неспокоєм». Прочитавши це я по телефону перепитав Михайла Давидовича чи справді я говорив саме такими словами? Пудла підтвердив і додав, що ми тоді з дружиною Наталею були такими зім’ятими горем і заклопотаними організацією поховання, що за емоціями не все і запам’ятали.

І справді, обоє Зоців виявилися найближчими родичами Костирі, які тоді були в Донецьку ,і чим могли допомагали вдові. Бо тільки у фільмах до втрати найдорожчих людей готові заздалегідь, в житті інакше…

Насамперед треба було знайти місце для поховання. Випадково дізнаюся про новий цвинтар біля Донецького аеропорту і мчу туди: неочікувано швидко адміністрація закладу, яким керує підприємець Архангеліді (не чорний гумор – реальна персона) пропонує місце неподалік церкви. Пропозиція приймається. А навколо – незайнята земля, ніяких огорож…

Згодом там усе зміниться, навдивовижу швидко заповнюватимуться вільні місця. І жорстка, неродюча тут земля невдовзі прийме ще двох уродженців Межівського району – мого батька Олексія Антоновича і маму Параску Тарасівну. Ще через кілька років Росія пришле на Донбас своїх бойовиків і ті знищать і аеропорт імені Сергія Прокоф’єва і поруч нього Новогнатівський цвинтар з багатьма похованнями. На місці скромного пам’ятника батькам лишилося одне каміння з якого проросли півники, а от Костиря вистояв якщо так можна говорити. Дивом вцілили вибиті на камені пам’ятника слова письменника: «Слова, рожденние мною, надеюсь не умерли, а напротив, зажили своей собственной жизнью, потому что в них и дух мой, и плоть моя».

Пророчі слова, адже творчій спадщині письменника судилася щаслива доля: його книги йшли до людей й після відходу автора. Так, у 2007 році побачили світ «Думи про Донбас» українською в перекладі Миколи Корнєєва. Літературне редагування зробила журналістка Наталя Зоц, а обкладинку прикрасила картина художника Володимира Шенделя під назвою «Закат епохи» – от як це назвати з огляду на події останніх років – пророцтво чи співпадіння?

Розповідаючи про цю книгу в газеті, краєзнавець і публіцист Валерій Шептуха звертає увагу читачів, що Костиря за життя мріяв видати «Думи» державною мовою, щоб в Україні більше знали про наш край і його людей. «Це ж треба стільки було зробити, аби по крихтах зібрати все оте багатство найрізноманітнішої інформації про наш край. Я вже не кажу про талант написання – то святе для майстра слова такої величини як Костиря»,– написав Валерій Шептуха(«Донеччина».7.08.2007).

Тоді ж вийшли і вибрані твори в двох томах. Уперше українською побачила світ трилогія «Ненька»,«Хата» і «Доля», а також «Родовід» – сповідь майстра про особисте, родинне і близьке кожному з нас, хто знав письменника або читав вистраждані ним рядки. Такою ж глибокою є і вся його творчість.

Почесного громадянина  Межівського району земляки шанують навіть у ці буремні роки. Але без донбасівців і тут не звісно не обійшлося: ініціатором створення меморіальної дошки Івану Костирі і виконавцем проекту став уродженець Тореза і народний депутат Верховної Ради другого скликання Віктор Харламов.

«Письменник, який уславив і Дніпропетровщину і Донбас заслуговує на те, щоб його постать була присутньою не тільки в книгах чи в інтернеті»,– сказав Віктор Георгійович і слова дотримав.

Так навесні 2014-го завдяки Віктору Харламову, волонтеру й автору багатьох поезій, на будинку Палацу культури у Межовій з’явилася меморіальна дошка Іванові Костирі.

Проростає його слово на малій батьківщині,оживе і на Донбасії, яку Костиря увічнив у Всесвіті як невіддільну частку України.


КУЩ Павло Вікторович – особистість яскрава і багатогранна: журналіст урядової газети, дитячий письменник і водночас гуморист, і голова обласної організації НСПУ, до речі перший в історії Донецької спілки у вигнанні, любитель футболу і стриманий в емоціях чоловік.

Втім,бувало і не стримувався. Як от коли ранньої весни 2014-го бойовики так званої «ДНР» узяли в заручники чи затримали на кілька годин журналістів, які в будівлі Донецької ОДА висвітлювали засідання обласної ради. Серед представників ЗМІ, яких заблокували в одному з приміщень були кореспондент «Голосу України» Ліна Кущ і власкор газети Кабміну Павло Кущ. Ніхто з подружжя і їхніх колег не знав чим це може закінчитися, але це було перше зіткнення преси з «руськім міром», який вдерся сюди, щоб грати без правил. За кілька годин журналістів почали відпускати з перевіркою документів.

«Чо за газета такая «Урядовой курьєр»? – чи то гопник чи ефесбешник, але точно російський турист якусь довгу для мене хвилину свердлив очима обличчя і вертів моє посвідчення, а потім пропустив, мовляв, «свободен»,– розповідав тоді Павло,– чи міг я у страшному сні уявити, що в наш дім отак запросто прийдуть «брати» з автоматами і безперешкодно встановлюватимуть новий порядок.

Чим тоді могли протистояти загарбникам журналісти – тільки словом правдивим. Подружжя Кущів у ті буремні дні щодня передавали в свої видання інформацію про те, що коїться в Донецькій області. Так само професійно чинили і їх колеги з інших газет і електронних медіа – це я до того, що в людей, які в Києві ухвалювали рішення, інформації з різних джерел на Сході не бракувало. А от дій, які б зупинили відторгнення Донбасу, ми від постмайданної влади так і не дочекалися. І тому боролися доступним нам способом.

Вже обласна влада віддала свою будівлю бойовикам, так само вже здалися СБУ на Щорса, а ми – редакція «Донеччини» у виставковому центрі ЕКСПОДОНБАС 9 квітня нагородили переможців конкурсу «Донецька Шевченкіана» до 200-річчя з дня народження поета, а Павло Кущ разом із колегами презентували книгу «Кобзареве слово». Це антологія творів письменників Донеччини, зокрема Станіслава Жуковського, Анатолія Загнітка, Івана Білого, Анатолія Кравченка та інших. Деякі з авторів книги були присутні, зокрема Валерій Романько приїхав зі Слов’янська, але відразу ж по закінченні поїхав, ніби відчуваючи щось лихе. За три дні бойовики захоплять це місто і розпочнеться АТО.

В ті дні наша газета надрукувала чимало матеріалів, які показували реальну картину того, що відбувається. Серед них були і публікації Павла Куща. Наведу фрагмент із статті під промовистою назвою «Від «бендерівців» немає спасу!..»:

«…Зараз у Донецьку багатьом не до сміху. І хто б там не заперечував, а таки мають рацію наші дуже заклопотані нашими ж клопотами сусіди. Ті самі, яких щами не годуй, а дай тільки порятувати нас від «бендерівців»… Вони вже так «дістали» всіх, що хоч на край світу втікай від них із краю, який колись звали Дике Поле. Або сиди вдома й носа не показуй на вулицю, бо після всього почутого виникне резонне бажання мерщій перетворити свій дім на фортецю. А ще краще – на «бендеросховище».

Як відомо нога жодного «бендерівця» так і не ступила на землю заляканого «регіоналами» і російськими спецслужбами краю, а статті та блоги небагатьох тверезомислячих донецьких журналістів змінити світоглядну картинку місцевого люду під час «руської весни» вже не могли. Над тим, щоб налаштувати частину донеччан проти України сусіди працювали десятиліттями. Так, ми опиралися ,але це був опір меншості…

Усе своє життя в Донецьку з 1991-го року і до сьогодні уродженець Бердянського району на Запоріжжі Павло Кущ присвятив становленню української журналістики, а газета, в якій він спочатку працював називалася «Україна молода». Нове видання в регіоні, де до спадкових проблем додавалися створені місцевим криміналітетом і його зрощенням з владою, поступово спиналося на ноги і на початок нового тисячоліття власкор Павло Кущ мав імідж професійного і критично налаштованого до тутешнього чиновництва. Свою позицію не ховав, хоча іноді міг написати гумореску чи за його ж словами сатиреску з персонажами ніби перемальованими з оточення хазяїна області. Звісно, посіпаки головного читали, себе впізнавали, але загальної тенденції це не змінювало – напередодні Помаранчевої Революції Україна з Донбасом поступово перетворювалася на УРКАїну від чого застерігав Кущ у своїй газеті, придумавши це образне означення.

У системі цінностей нашої влади не знаходилося місця для розвитку вільних, неолігархічних і українськомовних медіа і Павло Кущ не боявся називати речі своїми іменами. Він неодноразово писав про те, як значні кошти обласна влада виділяє для фінансування російськомовних газет, а єдиній «Донеччині» постійно казали «німа» грошей. Втім спільними зусиллями наших симпатиків нам вдавалося виборювати певну підтримку і я вдячний журналістам Павлу і Ліні Кущам за те, що ми разом пройшли українським шляхом на Донбасії.

На початку 90-х Павло пише свою першу дитячу повість «Далі буде…». Вона виходить у 1999 році і, за словами автора, її напрочуд оптимістична назва вживалася не для красного слівця, бо невдовзі побачила світ ще й збірка гумору і сатири «Вечори на хуторі без «Тропіканки», за які Куща і прийняли до Національної спілки письменників України.

З того часу він видав ще з десяток книг і уривки ледь не з кожної друкувалися в нашому додатку «Світлиця». Кожну з повістей та збірок ілюстрував малюнками Микола Капуста, наш добрий товариш, відомий художник-карикатурист. Його Павло цілком справедливо називає своїм співавтором.

Вихід кожної книги письменника в Донецьку не лишався непоміченим, бо автор сміливо йшов чи їхав до своїх читачів у школи чи бібліотеки міста й області. Системного характеру такі зустрічі не мали, бо спілкувався письменник з тими, кого українське друковане слово  щиро цікавило. А керівників навчальних закладів, які радо приймали письменників, хоч і траплялося небагато, але вони були.

В останнє мирне десятиріччя стосунки редакції та обласної спілки настільки зміцніли, що нашу газету напівжартома називали «Літературною Донеччиною». Крім Куща в нас постійно друкувалися Станіслав Жуковський, Віталій Павловський, Анатолій Загнітко, Валерій Романько, Василь Чубенко, Юрій Доценко та інші члени НСПУ.

А скільки ми провели спільних конкурсів для учнівської та студентської молоді! До участі приймалися твори лише українською і це не було проблемою, хоча навіть в українських за статусом школах панувала російська. Але, як написав Павло про один з таких конкурсів «українське слово й досі продовжує нагадувати рослину, що змушене пробиватися крізь товщу асфальту». Тут треба зазначити, що Управління преси та інформації облдержадміністрації завжди виділяли нам книги для нагородження переможців, пам’ятаємо.

До повернення «регіоналів» на владний Олімп у 2010 – му здавалося, що ось-ось і розквітне українське слово, роз повниться нашим краєм, але не судилося.

Якраз у цей найважчий для НСПУ час (2011) обласну організацію очолив Павло Кущ, наймолодший за всю її історію. Своє завдання вбачав зокрема в реалізації видавничих проектів, частину з яких вдалося втілити в життя. Але з Росії прийшли «брати» і життя стало непередбачуваним.

Повз захоплену будівлю ОДА Кущ щодня ходив на роботу в офіс НСПУ, розташований поруч. Зосередився на журналістській роботі аж поки в червні не стало ясно, що з роботи може не повернутися…

Восени офіс Донецької спілки особисто «віджав» письменник-фантаст Б., який тоді обіймав посаду заступника міністра оборони «ДНР» і прийшов до колег озброєним та ще й з автоматниками. Він не був членом НСПУ, але там його, як автора багатьох книжок раніше завжди радо приймали. Ну от він і віддячив, добре що нікого на підвал не кинули…

У перший рік вимушеної еміграції Павло розповів у своїй газеті про багатьох земляків, які не підкорилися ворогу і захищали свій український край чим могли. Навіть врятований від наруги прапор України, захований а потім вивезений з окупованого Донецька – хіба не героїчний вчинок людини, яку розшукав Кущ, але назвав вигаданим ім’ям, бо родичам в окупації можуть помститися. Такі реальні Історії мабуть складуть окрему книгу.

Поки що ж у Києві в 2016-му письменник видає «Чотири нявкісти і він» – книгу про війну для школярів. І коли їде у відрядження, завжди бере кілька примірників із собою для подарунку, бо вдячні юні читачі на Донбасі та й на Україні ще не перевелися.

А ще він і далі лишається на зв’язку з окупованим краєм, де продовжують тримати українське небо колеги по письменницькому цеху і яким добре слово теж помагає. До речі, ніхто з НСПУ з числа залишенців не вийшов, хоча деякі літератори не те щоб і підтримали, а змирилися з окупаційною адміністрацією. А сама організація вже в ці буремні часи поповнилася вчителем Петром Гайворонським з Покровська, військовим моряком Євгеном Балем з Маріуполя, викладачем інституту іноземних мов Наталією Ковальською, яка виїхала з окупованої Горлівки та іншими.

Вже в еміграції Павло Кущ став лауреатом престижної урядової премії імені Лесі Українки та журналістської імені Ігоря Александрова. А раніше отримав премію імені Остапа Вишні. Відзначений також званням «Почесного краєзнавця Донеччини» і премією «Плекаймо рідну мову», які заснувала наша газета. А от заслуженим журналістом він поки не є, але це теж своєрідна відзнака від донецької влади – її прислужником не був.


На фото

Зустріч колишніх донеччан у Мюнхені: письменниця і художниця, лауреат Шевченківської премії Емма Андієвська і Павло Кущ.

Ще схожі публікації:

Святогірська міськрада: землі не вистачить на депутатів?
Проблема видачі землі бійцям АТО є однієї з наболілихна теренах України. Згідно з Законом "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" кожен учасник АТО має право на без...
"Донеччина" від 10 червня 2016 року № 20 (15911)
Можна довго говорити про доцільність лідерства «донецьких» (наголошую – не будь-яких, а саме проукраїнських, перевірених справами) в нашому соціумі. Звичайно, критики цієї тези будуть говорити...
"Донеччина" від 17 червня 2016 року № 21 (15912)
За чверть століття в Україні часів Незалежності не існувало чіткої державницької політики по відродженню української історії. Українці не зробили висновків з біблійної істини, чому Мойсей сорок років ...
Проспекту Олекси Тихого-бути!
Товариство Олекси Тихого на День Незалежності за підтримки Донецької ОДА та низки громадських  організацій проводить традиційний щорічний велопробіг. Цього разу він присвячений створенню «ПРОСПЕКТУ ОЛ...
Донбаський музей Василя Стуса єднає нас
У розвої націотворення та відході від маргіналізації духовних цінностей не останню роль відіграє музей. Зокрема, Донбаський музей Василя Стуса – культурний заклад, який провадить у життя шляхетні цілі...
ЖІНКА НА ВІЙНІ
З Іриною Цвілою ми познайомилися під час зустрічі громадськості міста Слов’янська із представниками колишніх добровольчих батальйонів, які перебували у місті після окупації й проводили велику просвітн...

The Author

Редакція "Донеччини"

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Донеччина © 2016 Frontier Theme