«ЛИШУ Я ТОБІ, СИНУ, СВІЙ БІЛЬ ЗА УКРАЇНУ…»

 

 

Що розповів поет з Луганщини Василь Голобородько журналісту з Донеччини Ігорю Зоцу

 

КРУТИМИ СХОДИНКАМИ

 

Зустрічаємося в Ірпені на території Будинку творчості Національної спілки письменників України на алеї зі скульптурними  фігурками юних читачів, а десь поруч чути дитячий сміх – малечу привели чи то на екскурсію, чи просто погуляти в старовинному парку. Киваючи на безтурботних дітей запитую:

– Ви можете пояснити молодому поколінню, за які такі провини ваші вірші не друкували в своїй країні двадцять років?

– Довго розказувати. Про радянський союз, якого вони не знали, цензуру кожного слова… Довгі тексти молодь не читає. Та й не тільки вона.

– Звернув увагу, що Ви на своїй сторінці у Фейсбуці усього два-три речення публікуєте.

– Що коротко, те читають.

Спираючись на палицю, він веде до помешкання дорогою вгору. Діставшись заасфальтованої ділянки повертаємо ліворуч до кам’яного будиночка на пагорбі ще післявоєнної, мабуть, забудови, піднімаємося крутими східцями, які наш земляк з Луганщини долає вже сьомий рік. У тимчасовому житлі, яке надала НСПУ, лауреат Шевченківської премії (1994) Василь Іванович Голобородько зустрів уже два своїх ювілеї – 70 і 75 річний.

У крихітній кімнатці площею не більше семи квадратних метра, що слугує робочим кабінетом з бібліотечкою і спальнею він написав і видав кілька книжок: «Дозволені забави» (2016), «Яблуко добрих вістей» (2019), «Загадки п’ятьох дівочих рушників» (2019). Цими днями з’явилася і крайня під назвою «Зміст української народної казки».

Пиріг із яблук, свіжі котлети і баклажанну ікру, які спорядила в дорогу моя Наталка нікуди покласти – холодильника немає, та і кухні як такої теж, тобто готувати яєчню чи борщ ніде. Обстановка спартанська, а Василь Іванович на це так і не поскаржився жодного разу. Коли через годину не стало води в крані, він сказав, що про це вчора попередили. Коли я зауважив, що начебто до мера Києва спілка зверталася з проханням надати житло визначному письменнику-переселенцю, він махнув на це рукою…

І справді про таке говорити треба у владних кабінетах, а не в таких притулках. І стидатися цієї теми не варто. Держава, яка знаходить можливості для забезпечення житлом суддів, прокурорів, співробітників спецслужб і чиновників різних рангів, переселенців ніби не помічає. Покажи кому за кордоном в яких умовах шість років мешкає один із найвидатніших сучасних поетів – не повірять…

Сам небагатослівний цікавиться моєю переселенською історією, а я вперто навертаю його на спогади про Луганщину: чи правда що почав збирати фольклор з 14 років? Так, записував. Українськими були і село Андріанополь і школа, потім зрусифікували, в 2014 колишні односельці побігли на так званий референдум і тепер живуть в окупації…

 

ЗАБОРОНЕНИЙ

 

З історії свого роду він згадує батька, який дивом не потрапив у в’язницю у 30-ті роки. Не спіймавши в свої лабети Івана Голобородька, радянська репресивна система вчепилася в його сина. Молодий обдарований поет міг дебютувати зі збіркою своїх віршів ще в студентські роки, міг стати успішним науковцем-літературознавцем, але комуністична партія, що обіцяла всьому народу світле майбутнє, всіх творчих надій Василя Голобородька позбавила.

Закінчивши середню школу-інтернат, він вступив на філфак Київського держуніверситету, але через рік уже вивчав філологію в Донецькому педінституті. Ще через два роки його відрахували з формулюванням «за дії несумісні зі званням радянського студента». Так влада трактувала поширення роботи Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», що в той час вважалося протестом. Таких речей, як незгода з партією, тоді не пробачали. Саме через це Василеві не дали змоги вступити до Літературного інституту в Москві: він успішно пройшов творчий конкурс, а до іспитів його не допустили. Можливо все склалося б інакше, якби юнак погодився співпрацювати з КДБ (політична поліція в СРСР з необмеженими каральними можливостями – ред..), але він відмовився.

Тому й потекло його життя іншим руслом. Василь відслужив в армії, повернувся в рідне село, працював у радгоспі і чотири роки на шахті, одружився, став батьком…

І всі ці роки не міг видати жодної збірки своїх поезій: від 1969 і до 1986 рік твори Голобородька в Україні не друкувалися! Якби не заборона, це ж скільки книжок би випустив! Так як це робили інші та ще й державним коштом і за гонорар, бо в книгарнях УРСР в 70-80-х років минулого століття поезії та прози українською мовою не бракувало. Але на тих продажних полицях не було книг поета Василя Стуса, бо його кинули в ув’язнення і там замордували до смерті, тільки одну збірочку віршів встиг видати поет з Черкас Василь Симоненко, якого вбили міліціонери, був ув’язнений, а потім відлучений від творчості літературознавець Іван Дзюба (уродженець Волноваського району Донеччини, Герой України, академік НАН України – ред.). Долі цих особистостей перегукуються з життям Василя Голобородька.

Відомо, що видання праці Дзюби за кордоном призвело до його арешту. У 1970 році в США виходить і збірка віршів Голобородька «Летюче сонце», але радянська влада ніяких репресій до автора вчиняти не стала. Так само не помітили в СРСР як в Югославії в 1983 році вийшла антологія світової поезії під назвою «Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька». Він і далі вважався «неблагонадійним» і КДБ за ним негласно наглядало.

Втім за свої переконання страждали в ті часи чимало достойних людей.

Дістаю добірку сонетів «Стусове коло» («Донеччина»,7 квітня 2007), автор якої Микола Колісник згадує своїх побратимів з Донецького педінституту, яким радянська система створила нестерпні умови: українського філолога викладача Миколу Принцевського довели до самогубства, когось не друкували, а власне сам автор публікації Колісник довго поневірявся без журналістської роботи. Василь Іванович без окулярів роздивляється пожовклу газету з фотографіями героїв. Одразу пізнає Володимира Міщенка (поет, уродженець села Банне біля Святогірська) – радіє, придивляється до світлини зовсім молодого поета Олега Орача і теж усміхається…

 

ПОВЕРНЕННЯ МРІЇ

 

У свій час Василь Стус називав свого тезку Василя Голобородька «найулюбленішим поетом», а Іван Дзюба написав на книжку відлученого від поезії поета схвальну рецензію і це стало проривом на тлі очікуваних у країні суспільних змін. Збірка під назвою «Зелен день» побачила світ у 1988 році і отримала літературну премію імені Василя Симоненка. Того ж року поета з луганського села приймають до лав Спілки письменників України.

Окрилений змінами він видає в 1990 і 1992 роках збірки поезій «Ікар на метеликових крилах» і «Калина об Різдві» і отримує найвищу літературну премію незалежної країни – Шевченківську (1994). Окремі вірші виходять у перекладі з української на 15 мов світу: англійську, іспанську, французьку, німецьку, іврит, російську та інші. У Португалії, Канаді та Польщі видають його поезії мовою цих країн.

Василь Голобородько стає знаменитим, але це мало що змінює в його житті. Він і далі живе в селі і звідти їздить на навчання до Луганського університету. Здійснює мрію, яку в нього відібрала радянська влада і отримує диплом про вищу освіту. Такий він зробив подарунок на власне 56 річчя! Ще за кілька років поет перебрався у міську квартиру, яку надали в Луганську після численних і тривалих звернень громадськості.

У цей період культова письменниця Оксана Забужко називає Василя Голобородька найкращим поетом ХХ століття, про його творчість пишуть монографії, включають у шкільну програму і з часом – відповідно до ЗНО з української мови та літератури.

Нагадую Василю Івановичу, що і донеччани не забували його всі ті непрості, але мирні роки. Після поїздки на Луганщину журналістів Олександра Винниченка і Петра Гайворонського вийшла про нього в «Донеччині» велика стаття. Згодом, колега по газеті Оксана Кузьменко видала книгу «Поетика Василя Голобородька» (2004), а студенти і викладачі Донбаського педагогічного університету (Слов’янськ) поїхали на Луганщину і привітали поета з його 60-річчям. Газета про віншування ювіляра в 2005 році у мене збереглася і я залишив її письменнику.

 

«НЕМАЄ МІСЦЯ НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ»

 

Знаю, що в Луганську в нього залишився цілий архів з рукописів, листів і бібліотека, яку збирав 50 років і не зачіпаю цю болючу тему. Натомість дістаю збірку Бориса Степанишина «Українська поетична афористика минулого тисячоліття» (2004) і прошу Василя Івановича ідентифікувати його ж думки з давно минулих літ.

«Мова вмирає, коли наступне покоління втрачає розуміння значення слів», – поет киває, мовляв, а що тут обговорювати.

«Ми – ледащі жителі Хохляндії, хохли з обвислими вусами, куркулі і підкуркульники, зрадники і поліцаї, мазепинці, петлюрівці, бандерівці», – Василь Іванович мовчить і ніби очікує, що почну заперечувати, але з цим діагнозом важко не погодитися. Винятки є, але про це не зараз.

«Нам нема місця на своїй землі», – ось його слова пророчі, які вчепилися в долю поета, якого змусили покинути свій дім і так і не знайти нового. Він реагує на це: «Ще Марина Цвєтаєва довела: не можна поетам пророчити власну смерть…».

 

ДОНБАСУ ОДИ НЕ СПІВАВ

 

Про те, що поет самобутній і постає осібно і високо на літературному парнасі можна судити із назв його збірок. Крім уже згаданих, це «Хлопчик малює літо» (1995), «Зозуля масло колотить» (2010), збірка дитячих поезій «Віршів повна рукавичка»(2010).

На запитання, чи присутній у його творчості Донбас, як це було наприклад у Володимира Сосюри і не було у Василя Стуса, Василь Іванович каже, що образу індустріалізованого радянським ладом краю у його книгах немає. Мабуть, саме через відсутність у його віршах героїки соціалістичних буднів «всесоюзної кочегарки» не пускала Голобородька в поезію система однієї партії. А якби він піддався спокусі і став одним із сотень «співців шахтарської звитяги», навряд чи згадували б його сьогодні.

Аналізуючи творчість поета зі свого покоління радянських дисидентів шістдесятників Іван Дзюба зазначив, що у своїх віршах Василь Голобородько не шукає прямої відповіді на пекучі проблеми буття, його поезія – це своєрідний погляд на людину «з середини, в матеріалі національної психіки й чуттєвості, ожилих та оновлених архетипах народної творчості».

Ось один з віршів поета, написаних у 2014році:

Розмова

Розмова починається з монологу,

З моїх слів,звернених до тебе,

Ти можеш на них відповісти,

А можеш і промовчати –

 

Тоді моя надія на діалог

Перетвориться на монолог.

 

Діалог завжди відбувається

У оточенні страху,

Що відповіді не буде –

Діалог не відбудеться.

 

«Я пам’ятаю твій давній малюнок,

Який ти вишила на білому полотні,

Я довго його зберігав у себе,

Але потім він десь загубився,

Чи ти не змогла б сьогодні

Повторити ту вишивку –

Тепер би я зберігав її надійно і довго,

Аж до самої смерті?»

…Свої сумні переселенські думки в нього глибоко приховані, але неважко здогадатися, все що втратив в окупованій Луганщині і рідні люди, яких не в змозі провідати на цвинтарі стільки років повертаються у спогадах.

 Добре, що син Євген, теж вимушений переселенець, майже поруч – у Києві, не забуває батька і допомагає, ось і до видання крайньої книжки долучився. Дізнавшись про молодшого Голобородька, який теж постраждав на Донбасі знайшов ще один давній афоризм Голобородька старшого: «Лишу я тобі, сину, свій біль за Україну – все інше ворог загребе»…

А щоб наша розповідь завершилася на більш мажорній ноті – зайшов на сайт однієї популярної мережі книжкових продаж і зрадів, що можна придбати одну з недавніх поетичних збірок нашого сучасника. Деякі раніше видані вже розпродали!


З онлайн-журналу SVOI.CITY  30 вересня 2020.

Ще схожі публікації:

До 200-ліття Михайла Петренка. Є монета і конверт
  Національний банк України 11 липня ц. р. увів в обіг монету, присвячену 200-літтю Михайла Петренка – поета-романтика, вірші якого стали широковідомими піснями «Дивлюсь я на небо», «Взяв би я...
Рік Михайла Петренка. Про поета і його земляків
    Гуманітарна сфера – частина життя суспільства, яка є його рівневим показником духовного розвитку. Це вимагає від владних структур, навчальних та позашкільних закладів нового осмисл...
Часопис “Донеччина” від 28 квітня 2017 року № 16 (15954)
Донецький юридичний інститут, відновившись як Фенікс із попелу, набирає потужних обертів: переживши період оптимізації, натепер в інституті забезпечує освітню діяльність три факультети та 9 кафедр, на...
“Донеччина” від 28 вересня 2016 року № 35 (15926)
У розпал воєнних дій на території Донецької області улітку 2014 року вихованці шкіл-інтернатів та дитячих будинків – діти сироти та діти позбавлені батьківського піклування з тимчасово окупованих те...
“Донеччина” від 30 листопада 2016 року № 42 (15933)
– Ой, лишенько, людоньки, та що ж це коїться?! Та до чого ж ми докотилися? – все кричала і голосила Єлисавета, дивлячись як з постаменту розпочали знімати підйомним краном фігуру вождя всіх народів. ...
Часопис “Донеччина” від 10 лютого 2017 року № 6 (15944)
Так цими днями перед школярами та місцевими жителями села Прелєсне виступили дослідники творчості поета та лауреати премії імені Михайла Петренка: Олександр Добровольський, Микола Шакін, Віктор Антоне...

The Author

Ігор ЗОЦ

Донеччина © 2016 Frontier Theme