НЕМОЖЛИВО ЗАБУТИ

29 серпня – День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України

Цими днями на території Лиманської громади на Донеччині відбулося відкриття пам’ятного знаку Юрію Власенку, десантнику 79 окремої десантно-штурмової бригади, який загинув 3 червня 2014 року при звільненні Лиманщини від проросійських бойовиків, прикриваючи своїх побратимів під час нападу терористів. Посмертно нагороджений орденом За мужність (III ступеня).

Вшанування полеглого героя стало можливим з ініціативи та за підтримки депутата міськради Євгена Воскобойникова, ГО «Спілка воїнів АТО та десантників Лиманщини», адвоката Дениса Воскобойникова та громадських активыстыв. В їх числі і Галина Бражник – переселенка з Донецька, яка мешкає зараз в Києві та підтримує родини загиблих захисників Донеччини. Галина власне, й займалася організацією відкриття пам’ятного знаку Юрію Власенку, тож була на відкритті і потім разом зі своїми рідними вклонилася пам’яті брата Володимира Бражника, який загинув в Іловайському котлі 29 серпня 2014 року.

ШЛЯХ У ПЕКЛО

За словами Галини, вона дев’ять з половиною місяців шукала свого брата і каже, що по хвилинах може відтворити яким був цей шлях.

 –Володимир допомагав розвідці АТО, ще коли Красний Лиман був під владою бойовиків, а після звільнення наших міст стежив за подіями і видно було по ньому: рано чи пізно добровільно пішов би. Рідні зрозуміли його рішення, відмовляти було дарма. В армії він не служив.14 серпня 2014-го виїхав до Краматорська, вже через день разом з Темуром Юлдашевим і добровольцями прибув на Савур-Могилу, де мала бути сформована рота особливого призначення. Але війна внесла корективи і хлопці потрапили в жорстокі бої. 26 серпня після завершення оборони знаменитої висоти мій брат в групі військовослужбовців здійснив марш до села Многопілля. 28 серпня вони долучилися до підрозділів генерала Руслана Хомчака, які вже перебували у так званому Іловайському котлі. 29 серпня, під час виходу «зеленим коридором» по дорозі Многопілля – Червоносільське мій брат загинув під обстрілами окупантів, які підло порушили всі домовленості. 3 вересня тіло Володимира з тілами інших загиблих перевезли до Дніпропетровська, через місяць він був похований як невпізнаний… Але ж наша родина про його долю тоді не знала нічого.

Як скельця калейдоскопа Галина Бражник збирала фрагменти з життя свого брата після того як стали відомі наслідки Іловайської трагедії. Сподіваючись, що той важко поранений, але живий, об’їздила не один десяток лікарень, опитала багатьох кого могла розшукати. Свідків загибелі брата просто не було в живих. Натомість переповідалися кимось із наших дивом уцілілих бійців історії, які доповнювали страшну картину війни. Так коли наші воїни блукали в пошуках виходу з ворожого оточення до них прийшов дідусь з місцевих приніс сала з помідорами і попередив: «Вас там чекають…».

Пошуки завершилася несподівано. У травні 2015-го дружина Володимира зустріла в Красному Лимані одну з поліціянток: «А що це ви не приходите – у нас дані ДНК вашого Бражника давно валяються…». Різонуло слово і ставлення: в невеликому містечку за два місяці не спромоглися повідомити новину, яку в родині чекали щохвилини. Щось треба коментувати?

«Ми повірили експертизі ДНК, бо тіло настільки обгоріло, що впізнати було неможливо», – зізнається Галина. За кілька днів поховали в селі Торському, а в серпні 2016-го встановили пам’ятник.

Ще через рік Володимир Бражник посмертно нагороджений орденом «За мужність»(III ступеня).

ЛИШИЛИСЬ НЕПЕРЕМОЖНИМИ

Торік сім’ю Бажників знайшла і найвища громадська бойова нагорода – «Сталевий хрест непереможних». Відзнаку батька отримав його син Ілля. На фотографії він невипадково поруч з Героєм України Ігорем Гордійчуком. Легендарний «Сумрак» добре запам’ятав Володимира Бражника і тепер через роки запросив Бражника молодшого до Київського військового ліцею імені Богуна, який очолює. З часом Ілля Бражник усвідомить який подвиг вчинив його батько і такі як він захисники України.

Галина Бражник пригадує, що її брат в дитинстві багато читав і гарно вчився, успішно закінчив обліково-фінансовий факультет Донецького національного університету. Шість років працював у податкових інспекціях обласного центру, а згодом пішов у малий бізнес, започаткував власну справу. Гостро реагував на події в країні, рвався на Майдан у столицю, не зміг поїхати – підтримував мітингарів матеріально. З початком АТО повернувся з Донецька на малу батьківщину і активно допомагав українським військовим, а таких на Лиманщині було небагато. Навіть серед родичів Бражників знайшлися ті, що раділи захопленню терористами Слов’янська: «наши пришли», «не будет Правого сектора», «не будут заставлять на украинском»… Але не про цих людців мова – колись і їм можливо розвидниться, а про Володимира Бражника. Сестра Галина каже, що її брат просто хотів звільнити рідний край від тієї нечисті, що прийшла на Донбас. Не було високих слів, а було тихе і тверде «треба йти, мамо…».

Певно з таких міркувань залишали рідний дім і йшли в бій жителі Донеччини Василь Білий і Сергій Чорний з Краматорська, Сергій Карабан з Часів Яра, донеччанин Юрій Матущак, які загинули в Іловайському котлі і були впізнані завдяки експертизі ДНК.

Пережите підштовхнуло Галину Бражник опікуватися пам’яттю про героїв, допомагати їх рідним. На громадських засадах вона працює в раді родин загиблих, що утворена при міністерстві ветеранів. У полі зору активістів 37 родин загиблих військовослужбовців з Донецької області і кожній з них намагаються приділити належну увагу. Разом із обласним військовим комісаром підготовлені подяки, які будуть вручені родинам 29 серпня у День пам’яті загиблих.

З початку АТО/ООС в області щороку з’являються нові місця, де вшановано захисників України. Зокрема, меморіальними дошками увічнено Василя Білого, Романа Напрягло, Геннадія Запарю, Дмитра Афанасьєва та інших. Наразі, за інформацією Управління культури і туризму Донецької ОДА, в області воїнам встановлено 49 пам’ятних знаків, 44 меморіальні дошки і є вісім індивідуальних поховань.

Родини загиблих атовців з Лиману і Слов’янська утворили спільноту, яка не дає згаснути вогнику пам’яті. Крім Галини Бражник, Євгена Воскобойникова, це Віктор Дикий – ветеран АТО і громадський активіст, Олена Напрягло, мати полеглого Романа Напрягло. Так от пані Олена своїми силами створює відеоролики про воїнів з Донеччини, які не повернулися з війни.

А ще в Лимані вже двічі провели футбольний турнір пам’яті Володимира Бражника, а його добросердна сестра допомагає місцевим школам і бібліотекам не тільки книгами, але й обладнанням.

Згадуючи донеччан, які полягли в боях на своїй малій Батьківщині, треба зазначити, що увічненням їх пам’яті займаються як названі тут люди, так і державні та органи місцевого самоврядування, ветеранські організації атовців у містах області, волонтери.

Не випадково, і не само по собі, цього літа Комісія з перейменувань Київської міської державної адміністрації ухвалила рішення один з провулків столиці назвати іменем Юрія Матущака. Він, як і Володимир Бражник, теж закінчив свого часу Донецький національний університет і на його честь в одному з корпусів вишу у Вінниці відкрито меморіальну дошку.

Полеглі за Україну її захисники заслуговують на те, щоб їх згадували незалежно від дат календаря.

Ігор ЗОЦ.