Пригоди Шевченка на Донбасі

Шахтарське селище і степ імені поета
Нещодавно жителі селища Шевченко, що біля Покровська, за підсумками громадських слухань підтримали ідею створення ландшафтного заказника місцевого значення «Шевченківський степ» загальною площею 58,7 гектарів на території, що віднесена до цього населеного пункту. Йдеться зокрема про ділянку степу на схилі правого берега струмка Солоний, який впадає в річку Солону і де досі існують рідкісні види флори та фауни. Це буде перша природна пам’ятка в Донецькій області з іменем Великого Кобзаря, який за життя на цих степових теренах ніколи не був, і це добре всім відомо. А от історія з пошануванням українського пророка на Сході не обійшлася без пригод і вартує окремої розповіді з фрагментами особистих спогадів.
Так трапилося, що найголовнішою пам’яткою Кобзареві на Донеччині для мене тривалий час було погруддя поета біля шахти імені Шевченка в передмісті Покровська, який у радянські часи і до декомунізації називався Красноармійськом. Ще школярами з села Успенівка, ми частенько вирушали до райцентру, а дорога вела через селище Шевченко, повз пам’ятника Кобзарю і за декілька кілометрів од нього через однойменну шахту, де також був пам’ятник. Чомусь мені тоді здавалося, що задумливий поет на постаменті з повагою ставиться до тяжкої шахтарської праці і ще багато років зустрічатиме вуглярів щозміни і так само проводжатиме після роботи.
Однак у кінці 20-го століття якось непомітно завершилася біографія колись продуктивної шахти: запаси вугілля вичерпалися, а неподалік відкрилася сучасна і потужна «Красноармійська-Західна», куди і перевели трудящих. Згодом не стало і Кобзаря на постаменті біля шахти. Навряд чи хтось звалив його спеціально: за словами старожилів пам’ятник пішов у небуття слідом за добрим спомином про підприємство.
А шахтарське селище Шевченко, хоч і занепало в порівнянні з радянськими часами, але тримається. Працюють школа, Будинок культури з бібліотекою і пам’ятник Шевченку доглянутий. Раніше селище називалося Лиса Гора і свою нинішню назву отримало в 1964 році в ознаменування 150-ї річниці з дня народження Шевченка.
Але, як розповідав мені батько, ще раніше, у 50-х роках, з’явився у селищі пам’ятник Шевченку, який урочисто не відкривали. Просто в один день замість Сталіна, який поруч з Леніним дивився у щасливе радянське майбутнє, поставили погруддя Шевченка. Це трапилося, коли партія наказала розвінчувати культ особи вождя. Згодом не стало і кам’яного Леніна, Кобзар залишився на самоті. Так чи інакше поет пережив своїх кровожерливих сусідів, і є в цьому певний символізм нашої драматичної історії.
Неприкаяний Кобзар
А от у розташованому за десять кілометрів від Шевченкового Покровську стосунки міської влади з Великим Кобзарем довго не складалися, бо попри всі зусилля громадських активістів тільки на 28-му році української незалежності було споруджено не пам’ятник, а скульптурну експозицію.
На те чому так довго тривала ця історія, нагадала Тамара Пішванова у своєму дослідженні «Монументальна Шевченкіана Донеччини» (2014), вона прямо вказує: «місцева влада виявилася без українського духу» і посилається на статтю журналіста Олександра Винниченка «Чому в Красноармійську 15 років будують пам’ятник Тарасу Шевченку» (2005). Авторка зокрема пише, що в 2012-му році здалося, що крига скресла – майбутній монумент поету в гіпсі в Красноармійську представили. Автор проекту – донецький скульптор Скорих. Було визначено й місце – центральна площа. Однак незабаром у місті під егідою місцевих комуністів відбувається нечисленна акція проти встановлення пам’ятника Кобзареві. Вражало гасло: «Площа Шибанкова – не місце для тусовки націоналістів», тобто тих, хто розмовляє по-українськи. Міськрада до цих товаришів дослухалася і ухвалила рішення «перенести» місце встановлення пам’ятника на кількасот метрів, що, своєю чергою, викликало обурення ініціативної групи і розпач від безсилля вплинути на владу.
Зусилля громадськості в особі Світлани Гавриленко, Петра Гайворонського та інших містян справу не зрушили. А коли почалася війна, і за гіркою іронією долі автор пам’ятника пішов на активну співпрацю з бойовиками, справа на деякий час зупинилася. Проте активісти змусили владу виконати свої обіцянки.
«Урядовий кур’єр» у жовтні 2019-го повідомив, що в центрі Покровська Кобзар таки постав у бронзовій скульптурній композиції авторства Петра Антипа, хоча й викликав дискусії стосовно неформального способу пошанування поета. Так чи інакше, а до митця, схожого на молодого Шевченка, в місті вже починають звикати.
Принагідно не можу не згадати про пам’ятник, який у радянському Артемівську чи то в землю закопали чи відвезли на звалище, але за піввіку з тих пір Шевченко не повернувся до міста, яке ми тепер називаємо Бахмут. Наразі це давнє, історичне місто чи не єдине в області залишається без пам’ятки про українського пророка.
Головний у Донецьку українець
Так не публічно про пам’ятник у центрі Донецька жартують ті, хто тримає там українське небо, бо за такі слова можна загриміти «на подвал», адже для бойовиків наша держава ворог і на це не можна закривати очі. А 65 років тому, коли Кобзар постав у шахтарській столиці настрої панували зовсім інакші. Ось рядки з вірша донецького поета Віктора Соколова, який тоді відгукнувся на подію:
Він прийшов на Донбас,
Як до рідного дому.
І спинився Тарас
На бульварі новому.
А навкруг без кінця
Рідні діти і внуки,
Простягли до співця
Роботящії руки.
Наразі інакше життя на захопленій території: роботящим рукам немає до чого докладати зусиль: загарбники знищили багато підприємств, зокрема і вуглевидобувних. Про сумні тамтешні реалії можна говорити багато, але ж мова про Шевченка.
Ще один пам’ятник, про який знають не всі місцеві старожили, стоїть чимало літ у Донецькому ботанічному саду. Колись давно бюст поета з’явився в оточенні висаджених дерев і квітів, які описав поет у своїй творчості.
Третій пам’ятник на непідконтрольній території області – в Горлівці, до речі авторства Петра Антипа, нині переселенця, який продовжує творити. А от в інших містах і селищах, де немає синьо-жовтих прапорів – немає і згадок про поета.
Чому на значній території області за часи Незалежності не встановили жодної скульптури Шевченка – на питання до тодішньої місцевої влади і колишніх керівників області, які здебільшого є уродженцями Донецької області, відповіді немає. Фактом є те, що утвердженням України в краї, де більшість – українці, вони не займалися. Активно виступали за розвиток економіки і дружні зв’язки з сусідами. Не можна забувати, що саме так звана донецька еліта 20 років волала, що Росія нам старший брат, а без російської мови промисловість замре і загине! З допомогою російської зброї економіка захопленого Донбасу і справді полягла…
З поетом у найважчий час
Не раз довелося чути: є певна закономірність у тому, що влітку 2014-го Збройні сили України звільнили від сепаратистів великі й менші міста, де визволителів зустрічав Тарас Григорович на постаменті. Мова не тільки про Слов’янськ, Краматорськ чи Маріуполь, а й напівзруйновану та обстрілювану досі Красногорівку, де Кобзаря пофарбували у синьо-жовтий колір.
Встановлення пам’ятників поету в Донецькій області стало доброю прикметою останніх років і своєрідним оберегом. Без вказівок згори місцеві громади ухвалювали відповідні рішення, а деякі урочистості відбувалися без звичного піару чиновників.
Так у 2015 році перший у 21 столітті пам’ятник Шевченку в селі на Донеччині постав за півсотні кілометрів від зони бойових дій – в Лисівці Покровського району. За словами Тетяни Павленко, яка немало років обиралася головою сільради Лисівки, ідея встановити пам’ятник виникла ще до 200 – річного ювілею. Особливо загорілася задумом Олена Ємець, вчителька української мови та літератури в місцевій школі. А директор навчального закладу Сергій Міщенко і весь колектив висунули свою пропозицію: якщо судилося Кобзареві прийти в Лисівку, то неодмінно – до школи. Так і сталося: пам’ятку виготовили в Житомирі і встановили.
Ще біля однієї школи району – Удачненської, в тому ж році встановили пам’ятний знак.
Згодом пам’ятники Шевченку відкрили в Мирнограді (2016), Вугледарі (2016), Костянтинівці (2017)… Залишилося наповнити ці міста українським духом, що поступово відбувається.