СПОГАДИ ЖУРНАЛІСТА ВАЛЕРІЯ ШЕПТУХИ ПРО ЗУСТРІЧІ З ЛЕГЕНДАРНИМ ФРОНТОВИКОМ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ

Для Почесного громадянина Покровська, що на Донеччині, Михайла Андрійовича Глобенка нинішній рік двічі знаменний. Днями 75 річчя Перемоги над нацизмом, у досягненні якої є і його заслуга. А восени у колишнього фронтовика ювілей – 100 років з дня народження. При цьому третину свого життя він присвятив армії, генерал-майор у відставці.

Свідомий вибір

Михайло Андрійович з самого дитинства визначив свій життєвий шлях. Рішенню сприяло кілька дуже серйозних чинників, і головний з них – приклад батька. Андрій Данилович служив трюмним машиністом на крейсері «Пантелеймон». Матросів і офіцерів для нього спеціально підбирали і готували: зріст повинен бути не нижче 1.90, обов’язково – освіта. Батько закінчив церковно-приходську школу, що було чимало для того часу.

Вибору сприяло і те, що в передвоєнні роки в школах з’явилися «воєнруки», на ці посади надсилали кадрових офіцерів. Ветеран добре пам’ятає старшого лейтенанта Чернявського, який проводив у них заняття в дев’ятому та десятому класах, водив школярів на стрільбища, де вони стріляли з малокаліберної гвинтівки. Іноді навіть давав пістолет потримати. Це вселяло гордість у старшокласників.

– А ще, – згадує ветеран, – на березі Дніпра, в кілометрі від нашого села Трипілля розташовувалися табори частин Київського військового округу. Ми, хлопчаки, часто бували там, а по суботах командири приводили солдатів дивитися кінофільми. І ось що мене дивувало: йде рота – сто чоловік, і всі піднімають ногу одночасно, ніхто не зачіпає чобітьми один одного. Захоплювалися хлопці військовими. І це теж зіграло вирішальну роль у виборі юнака. Ще до початку випускних іспитів Михайло подав заяву в Обухівський райвійськкомат у Київської області з проханням направити його на навчання до Вінницького військово-піхотного училища.

 

Перший орден – у 18 років

У цьому училищі, створеному в 1938 році, готували командирів стрілецьких, кулеметних взводів і взводів пішої розвідки. Відбір був дуже суворий, конкурс – не менш 10 осіб на одне місце. До вступних іспитів абітурієнти допускалися тільки після здачі нормативів фізичної підготовки. Не здав фізпідготовку – значить, не гідний бути курсантом.

Михайло Глобенко успішно витримав іспити і був зарахований в роту командирів стрілецьких взводів. З вдячністю згадує свого першого командира взводу лейтенанта Васильєва. Учасник Хасанських подій на Далекому Сході в 1938 році, він за хоробрість і мужність був нагороджений орденом Червоного Прапора. Це рідкісний випадок, щоб лейтенант отримав орден, та ще Червоного Прапора. Саме завдяки йому взвод став передовим в навчанні, постійно займав перші місця з дисципліни, в стрільбах, марш-кидках.

– Прапор училища виносилося тільки в супроводі нашого взводу, – згадує ветеран. – Попереду йшов лейтенант Васильєв з орденом Червоного Прапора на грудях, за ним заступник командира взводу ніс прапор училища, а слідом стройовим кроком йшов наш взвод.

 

Звільняв Донбас

Так склалося, що успішне закінчення військового училища збіглося з початком війни. Михайло Глобенко став командиром взводу пішої розвідки стрілецького полку на Південному фронті.

Війна – важке випробування, особливо початковий її період. Доводилося відходити на Схід, побувати в оточенні. А перше бойове хрещення молодого лейтенанта відбулося на Донецькій землі – неподалік від селища Старобешеве. Бій був неймовірно важким, а командир взводу Глобенко отримав там перше поранення.

Попереду на нього чекало ще багато боїв – на Волзі, на Дону, на Дніпрі. І навіть на таких порівняно невеликих річках, як Міус або Сіверський Донець. Наприклад, на Міусі, недалеко від легендарної донецької висоти Савур – могила, в батальйоні під командуванням Михайло Глобенка залишалося всього двадцять чоловік, які ще могли йти в атаку. Решта – поранені або вбиті.

Дуже великих втрат  зазнали наші війська на підступах до Донбасу на Сіверському Донці. Саме тут в серпні 1943 року загинув виходець з Уралу дев’ятнадцятирічний командир взводу Юрій Ричков. Його ім’я серед імен тисяч інших солдатів і офіцерів, які віддали життя у північних воріт Донбасу, вибито на меморіальному комплексі в селі Долина Слов’янського району. Через багато років молодший брат загиблого Борис Євлампійович розшукав його однополчанина, яким якраз і виявився генерал-майор М.А. Глобенко, колишній командир батальйону. Він і розповів про давні події. За його словами, на даній ділянці фронту в ті дні було справжнісіньке пекло:

– Ми весь час були в невигідному становищі. Ми внизу, а німці вгорі. Нас розглядають, як на долоні. І розстрілюють. Наші втрати були настільки значними, що доводилося поступово зводити полки в батальйони, а роти у взводи.

Село, яке мало до війни назву Гола Долина, фронтовики нарекли Мертвою долиною. Пізніше військові історики за оперативними зведеннями встановлять, що село переходило з рук в руки сім разів. А конкретні учасники далеко не всі могли встежити за цим жорстоким калейдоскопом. Не до підрахунків було і комбату Глобенку, якщо губи у нього потріскалися і голос осип від командування, якщо він три дні не їв і не пив. Одне він пам’ятає напевно: не залишалося в селищі жодної цілої хати. Все було розбите – тільки згарища та пічні труби.

І все ж, незважаючи на страшні втрати, радянські війська оволоділи цією важливою стратегічною місцевістю.

 

Особистим прикладом

За роки війни він пройшов шлях від курсанта військового училища до полковника, командира окремої військової частини. Не раз дивився смерті в обличчя, але ніколи не втрачав самовладання, показував зразки мужності і відваги, особистим прикладом запалював бійців і командирів іти вперед.

Ось як описував один з бойових епізодів командир 610-го стрілецького полку майор Л.Д.Гайдамака: «8 вересня 1943 під сильним артилерійським, мінометним і кулеметним вогнем майор Глобенко, з ризиком для життя, керував батальйоном. Незважаючи на запеклий опір, з невеликими втратами він пробився з батальйоном до панівної висоті в районі Вогневе Військове, зайняв його і вийшов противнику в тил, внаслідок чого змусив відступити його частини на чотири кілометри ».

А ось ще одне свідчення мужності нашого земляка: «Майор Глобенко, командуючи батальйоном, 25 жовтня 1943 року форсував річку Дніпро в районі Новий Кічкас. Штурмом заволодів береговою траншеєю німців. Потрапив під сильний артилерійський і мінометний вогонь противника, з близької дистанції штурмовими групами просунувся вперед і змусив німців до відходу. Протягом двох діб, вдень і вночі, відбив вісім ворожих контратак. Діючи в бойових порядках, ручними гранатами завдав противнику великих втрат у живій силі, захоплював бійців особистим прикладом. Незважаючи на перевагу сил і масований артвогонь, захопленої території не віддав, особисто сам відбивав контратаки противника, поки не вибув з ладу через поранення ».

Це рядки з книги «Йдемо в наступ», яку особисто подарував Михайлу Андрійовичу її автор – командир 203-ї стрілецької дивізії Герой Радянського Союзу Г.С.Зданович.

 

Під знаком Богородиці

Михайло Глобенко навчався на піхотинця, і воювати йому довелося в піхотних частинах. Не випадково піхоту образно називають царицею полів, немає їй рівних в ближньому бою. Але ця «цариця» чи не найбільш уразливий рід сухопутних військ.

– Піхота, – згадує генерал-майор Глобенко, – це рухомі ланцюги на ворожі окопи, на дротяні загородження, на закопані танки і артилерію. І все це в тебе стріляє. Часто бувало й не один раз, коли ми йшли в рукопашну. Причому, якщо я не вб’ю ворога, то він уб’є мене. Біографія піхоти відома: важкі бої, поранення, лікування в госпіталі. Після – назад в діючу армію. Знову бої. І так не один день, не один місяць, не один рік. Піхота несла великі втрати. Я за період війни стільки втратив бойових товаришів, що воювати було важко, а згадувати ще важче.

Згідно з військовою статистикою, дуже мало піхотинців – лічені одиниці дійшли до переможного травня 1945 року через тих, хто був мобілізований на початку війни.

На частку Михайла Андрійовича випало чимало суворих випробувань, багато разів він був поранений, багато разів його життя висіло на волосині. Ще на початку війни йому осколком перебило ногу. Пізніше – розривна куля влучила в руку і вийшла під лопаткою. Кость зрослася, але пальці правої руки ветерана до сих пір не згинаються, та й сама рука практично не діє.

Після одного з кровопролитних боїв батькам бойового офіцера пішла навіть похоронка. Загалом  йому майже два роки довелося в різних госпіталях заліковувати важкі рани. Але після лікування незмінно повертався в стрій. Вважає, що його оберігала Матір Божа, адже і народився він в День Народження Пресвятої Богородиці – 21 вересня.

 

Незабутні зустрічі

Михайлу Андрійовичу доводилося зустрічатися з багатьма видатними воєначальниками. І кожна така зустріч залишала глибокий слід в його пам’яті.

Першу свою медаль «За відвагу» заступник командира стрілецького батальйону старший лейтенант М.А. Глобенко за героїзм і мужність отримав в серпні 1942 року під Сталінградом. А вручав нагороду командир Першої Гвардійської армії генерал-майор К.Москаленко.

Нагородження проходило в бойовій обстановці біля  командного бліндажа. Командарм виявився невисокого зросту, тендітної статури і з тягарем війни обличчі. Під червоними очима темні кола. Губи щільно стиснуті і потріскалися. Постійна втома і недосипання додавали йому віку, хоча на той момент Кирилу Семеновичу йшов тільки 42-й рік.

Глобенко тоді не знав, що доля ще не один раз зведе його з цією легендарною людиною. Зокрема, коли було прийнято рішення про встановлення бюста двічі Герою Радянського Союзу К.Москаленку на його малій батьківщині в Красноармійську (Покровськ) Донецької області, М.А.Глобенко виявився в центрі подій, особисто доклав чимало до цього зусиль. На відкритті пам’ятки влітку 1982 року побував і сам маршал. Ось там вони і зустрілися знову – колишній молодий комбат і колишній молодий командарм.

А ще він пригадує як маршал Георгій Жуков у властивій йому суворій манері допитувався в підполковника Глобенка коли той завершив навчання на курсах:

– За що ви отримали орден Червоного Прапора? Я відповідаю: за форсування Дніпра. А орден Олександра Невського за що ви отримали? Відповідаю: за форсування Дніпра. Ви що, двічі форсували? Я кажу: товаришу маршал, ми тричі форсували Дніпро. Але третій раз форсували Дніпро вже без мене, я був важко поранений…

У нього феноменальна пам’ять. Через стільки часу після грізних військових подій він чітко називає номера дивізій та інших військових з’єднань, імена командирів і бойових друзів, назви населених пунктів, за які боровся, точні дати боїв за них, номера госпіталів, в яких знаходився на лікуванні, багато інших подробиць.

Залишається в строю

В урочисті дні Михайло Андрійович одягає свій парадний кітель. А на ньому золотом горять ордени Червоного Прапора, Олександра Невського, Вітчизняної війни І і ІІ ступенів, Червоної Зірки, Богдана Хмельницького, дві медалі «За відвагу», медалі «За бойові заслуги», «За оборону Сталінграда», «За перемогу над Німеччиною» та інші нагороди.

У місті шанують свого бойового ветерана, який ще старшим офіцером у 1963 році отримав призначення воєнкомом у Красноармійськ, відслужив на цій посаді десять років і залишився й далі тут жити і працювати. Шість скликань обирався депутатом міськради.

«У мене дві батьківщини – Київська область і Донбас», – зізнається Глобенко, якому спеціальним указом присвоїли генеральське звання. При цьому він залишається скромним і стриманим.

Під час однієї із зустрічей в Покровському історичному музеї, де генерала приймають з особливою пошаною, а торік влаштували виставку-портрет Глобенка, він зізнався: якщо б довелося – готовий повторити весь шлях, крім війни. «Я війни не люблю, це я випадково залишився живий, дякую долі за те, що вцілів», – говорить.

А ми долучаємося до привітань ветерану і бажаємо здоров’я та бадьорості. Залишайтеся в строю, генерале!


Валерій ШЕПТУХА.

Публікацію розмістив І.Зоц.


 

Ще схожі публікації:

НАВІТЬ ДВОЄ МОЖУТ БАГАТО
(ПРО ЛИСТИ НЕБАЙДУЖИХ І НАРОДЖЕННЯ НОВОЇ КРАЇНИ) «Один десантник може багато; два десантники можуть все!» – цей вислів пам’ятаю ще з дитинства. Була колись така патріотична серія передач про радянс...
Красноармійськ сьогодні:«Дави його, дави «бандеру».
Яких лише погроз не чули українці на Донбасі. Ні не в окупованій його частині, а на підконтрольній Україні. Вишиванкою задушити, постріляти разом з усією родиною, пропонували прибратися з Донеччини по...
Часопис “Донеччина” від 7 вересня 2018 року № 10 (15990)
Ярослав Гомза із Очеретиного Ясинуватського району – з когорти незламних, про таких як він не те, що книжки писати – фільми треба знімати: героїко-пригодницькі. Уродженець Львівщини, підлітком був вив...
Іван Дзюба: життєва співмірність з націєбудуванням
Іван Дзюба народився 22 липня 1931 року на Донеччині в чарівному селі Миколаївці, з якої доля його вела спочатку з рідними батьками до Оленівських кар’єрів (тепер Докучаєвськ), потім до Сталіно (Донец...
Відзначили земляків – борців за державність
Уперше за 27 років незалежності України міська влада Слов’янська спромоглася, нарешті, висловити слова подяки на адресу тих земляків, які упродовж десятків років віддавали своє здоров’я, знання, час д...
«Сіверський Донець – ріка натхнення та любові»
  Ювілейний, десятий День Сіверського Дінця проходив, як і щорік, у Слов’янську, де знаходиться офіс Сіверсько-Донецького басейнового управління водних ресурсів. На одному із заходів, а в рамках Дн...

The Author

Ігор ЗОЦ

Донеччина © 2016 Frontier Theme