Зараз мало хто думає про культуру. Більше – про сенсації, криміналітет, або просто… виживання. В часи виживання культура якось відійшла на задній план. Водночас, ми ображаємось коли з нами не вітаються, або поводяться нахабно. То що є культура? Культура особистості, її взаємин та спілкування чи, то є культура як певний соціальний феномен, тобто культура взагалі?
Певно, і перше, й друге. Проте, мова про друге. Про те, які історичні обставини східної культури сформували нас як таких. Значення східного вектору розвитку української культури значно зросло з промисловою революцією та індустріалізацією в СРСР, коли будувалися заводи, засновувалися міста та переселялися росіяни на схід та південь України.
В межах Західної України була дещо інша ситуація. За свідченням Мирослава Поповича, галичани мають дещо інший антропологічний апарат, тобто генетику яка виражається у зовнішності та ментальності (від лат. mens — пов’язаний з духом, духовністю) як сукупності соціально-психологічних настанов, автоматизмів та навичок свідомості, які формують способи бачення світу та уявлення людей, що належать до тої або іншої культурної спільноти.
Східноукраїнський та західноукраїнський вектори відобразилося на українській ментальності в цілому. Така подвоєність, геополітичне становище між різними цивілізаційними векторами породила маргінальність (прихованість) ментальності (специфічних особливостей розвитку народу) сучасної української людини, яка знаходиться між різними світами та несе їх культуру у собі, поєднує ці світи та страждає від цього. Барокова (XVII), модерна (др. пол. XIX) і постмодерна (сучасна) людина також поєднували у собі, своїй культурі суперечності бажаного та дійсного, прекрасного та потворного, доброго та злого, східного і західного, однак завдяки власним світоглядним та мистецьким калейдоскопам синтезів.
Як відомо, світогляд людини виражається у її діяльності, яка може бути політичною, соціальною, культурною, а може бути побутовою. Україна славиться в світі своїми багатими чорноземами (німці навіть намагалися вивозити нашу землю ешелонами до Німеччини під час Другої світової війни), тому господарсько-побутова діяльність української людини більше, в історичній ретроспективі та менше, на сьогоднішній день, пов’язана з землеробською працею та аграрним сектором, що, до речі, був і залишається важливою складовою економіки України.
Знаний український мислитель, академік, С.Б. Кримський (1930-2010) говорить про те, що екзистенціал національного буття українців розкривається через життєве наповнення концептів: Дім – Поле – Храм. Емоційний зв’язок з рідною землею у наших пращурів опосередкувався природними циклами, обжинковими святами та сільськогосподарським календарем, освячувався у життєдайне та, водночас, життєстверджуюче начало. Згідно давньогрецької міфології, Антей був велетнем, сином бога моря Посейдона та богині землі Геї, він був нездоланним торкаючись матері-Землі, від якої черпав свої сили. Саме тому образ Антея можна застосувати для характеристики української ментальності, а саме – антеїзму.
Українським художнім образом Антея є трагічний образ Івана Дідуха з «Кам’яного хреста» засновника українського експресіонізму в літературі Василя Стефаника (1871-1936). Новела написана на основі реальних подій. Емігруючи до Канади, Стефану Дідуху тяжко прощатись з рідною землею, він ставить кам’яний хрест на своїй ниві, який зберігся дотепер. На наш погляд, у образі головного героя епічно-психологічної новели втілено ідею нерозривного та життєво необхідного зв’язку з рідною землею, втративши який людина помирає в екзистенціальному плані, вона більше не може нормально жити, або «бутійствувати», перетворюється на живого мерця. Ритуальним актом невідворотного переходу у ламінальний світ (стан перебування між або поміж, від латинського limen – поріг) є встановлення кам’яного хреста, що символізує бажання героя залишитись тут і духовно, і фізично назавжди. До Канади їде лише пуста оболонка Івана, яка також як і завжди буде тяжко працювати, виконувати свої сімейні і соціальні обов’язки і яка буде завжди пам’ятати, що його єство назавжди залишилось в Україні.
Перебування у ламінальному світі може відбуватись не тільки індивідуально, як це було у Івана з «Тіней забутих предків» та Івана з «Кам’яного хреста», але й колективно, що може бути закріпленим у соціальному статусі, наприклад, козацькому. Звичайна людина у надзвичайних обставинах набуває романтичних рис та стану піднесеності (величності) завдяки тому, що в умовах війни, знаходиться між двома світами – світом живих і померлих. В цьому відношенні цей світ можна назвати ламінальним із його тяжінням до всього живого та карнавальної культури, чого немає у названих художніх образах.
Напевно, українськими історичними витоками духу війни в антропологічному сенсі, або образом нiцшеанського «ressentiment» як духу несамовитого змагання та помсти є український козацький стан як ідеологічна універсалізація ідеї антеїзму та її антитеза за способом життя (осілий – кочовий). Хоча «домовиті» козаки мали сім’ї, в цілому зберігалася традиція аскетичного ставлення до жіноцтва, яке на Січ взагалі не допускалося та зверхнього ставлення до селянства, яке козаки називали гречкосіями.
Все це свідчить про існування, принаймні двох протилежних за способом існування і життєвими цілями соціальних складових українського антеїзму – селянства й козацтва та дуалістичності української ментальності. Козаччина також відображає дух колективізму, більше притаманний центральній та східній частині України. Роль жінки в селянському світі важлива, розвивається матріархат, а в козацькому – ні (Петро Сагайдачний у народній пісні проміняв жінку на тютюн та люльку), розвивається патріархат. Європа також була патріархальною, тому козаччина в цьому відношенні плекала європейський дух свободи та відповідний вектор розвитку української культури.
Таким чином, сторінки історії не тільки надихають нас, але й надають можливість розірвати коло повсякденного та у межах виживання згадати про культуру й про те, що саме вона дозволяє подивитись на світ, себе та своє місце у цьому світі дещо по-іншому.
Володимир Федь.
Доктор філософських наук. м.Слов’янськ.
Ще схожі публікації:
У Донецьку відбулися краєзнавчі читання, присвячені Михайлу Петренку В обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Крупської 29 листопада відбулися краєзнавчі читання циклу «Видатні по...
Для українців місця пам’яті – Запоріжжя, Канів, Батурин, Крути, а ось тепер – і Слов’янськ. Маленьке, нічим не примітне містечко на Донеччині раптом стало відомим на весь світ та перетворилось на симв...
У переддень професійного свята журналістів України є нагода розповісти про альбом, виданий нещодавно у Швеції, що має стосунок до Донеччини. Справа у тому, що ще шість років тому Шведський Інститут з...
Мабуть, зовсім випадково збіглися в часі дві події: 2 квітня в Києві відбулися слухання у Комітеті Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики на тему «Про забезпечення стабільного...
Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет провів низку зустрічей у Слов'янську, Краматорську, Бахмуті (Артемівську), Костянтинівці, Часовому Яру. Тут Патріарх відвідав українських ві...
Жінка і війна – чи «пасують» вони одне одному, чи сумісні взагалі? Життя така річ, що коли війна приходить, то тікати вже і нікому, і нікуди можливості немає – вона зачіпає, засмоктує в себе всіх!... ...
