З ПОГЛЯДУ ВІЧНОСТІ (Лист до московського друга по ХХ століттю, який вже шостий рік не відгукується на мої з Донеччини листи)

1. Москва сльозам не вірить

Дорогий московський друже!
Увесь світ знає і Вам відомо: уже шостий рік палає Донбас, охоплена димом горить під ногами українська земля. З обох сторін десятки тисяч убитих, скалічених, закопаних без могили і хреста. Зло стає простою банальністю. Хіба ми з тобою колись могли подумать про таке? На конференціях, симпозіумах ми дискутували, сперечалися, та щоб проявляти агресію – ніколи. Москва відбирала в Україні найкращих фахівців з науки і техніки, страшенно переживала, коли київське «Динамо» вигравало кубок у «Спартака», але щоб проявлять військову агресію – про це й гадки не було. Панував міф про те, що росіяни й українці брати, почуття братерства старшого й молодшого брата оспівувалось мистецтвом, надійно охоронялось партійними органами і усією репресивною системою. Під гаслом дружби і братерства вчинилася російсько-українська війна. Достеменно пам’ятаю її початок. Тодішній голова міськвиконкому Неля Штепа, випускниця фізмат факультету місцевого педвузу, представила Гіркіна і його поплічників біля міського відділку міліції як бажаних московських гостей, на яких вже давно чекають. Зібрався натовп (я проходив повз нього), хтось щось сказав і троє рішуче налаштованих людей (серед них – Гіркін – жилястий чоловік з бігаючими на скулах жевнаками), схопили «вискочку», притисли до стіни житлового дома, що навпроти міліції, здається, в правиці Гіркіна холодно блискав пістолет. «Відпустіть його, – упевнено сказала Штепа, – це наш кореспондент». Чи не в перші дні жменька прибульців організувала городян заповнити чували піском (сотні тон піску було заздалегідь завезено у різні частини міста) і почалося будівництво оборонних від «бандерівців» укріплень, налогодження механізму роботи нової влади. Гіркін знав своє діло туго, це для нього лише етап у його біографії: він полковник ГРУ, ветеран організації усіх конфліктів на теренах бувших радянських республік, починаючи з Придністров’я, учасник війни в Югославії, керівник Російської Православної Армії охорони святинь («Дари Волхвів»). Тобто, Росія готувалась до цього дня, такі діла не робляться спонтанно, як дехто собі уявляє. Хіба треба нагадувати у якому моральному і матеріальному стані була армія і правоохоронні органи?
Україна, як і в радянські часи була в політичній, економічній, соціальній нерівності. Проти такого стану були непоодинокі виступи, але ті виступи змітав дев’ятий вал закостенілої системи, після чого мало не здавалося ні батькам, ні дітям, ні друзям, ні знайомим. Вчитель праці дев’ятої школи міста Артемівська, уздрівши мене, перебіг на протилежний бік вулиці: «Як побачать мене поруч з вами, подумають, і я націоналіст». У нас з вами до того не доходило. Згадайте, як Ви при першому знайомстві в дисертаційному залі бібліотеки ім. Леніна назвали мене «хохлом», а я Вас «кацапом». Мене тоді так розізлила Ваша непочтивість, що я кілька разів повторив «как цап» і погладжував уявну борідку. З того часу чогось подібного між нами не було. Я тоді зрозумів: у мене і в тебе різні стилі мислення. Згадав слова французького психолога, здається Піаже: «Теорія Ейнштейна довгий час не була зрозумілою через те,що у французів інший, як у німців стиль мислення».
Зараз ситуація інша – відкрита і прикрита війна з Російською Федерацією, тобто з Вашою, друже, країною, тобто війна з Вами. «Лютували шаблі і коні бігали без вершників» (Ю. Яновський). Людина ХХ століття загубилася в кривавому месиві, немає її і в ХХІ, є зброя і звірячий оскал спотворених істот які планувались природою бути homo sapiens. У цю хвилину з окупованого Донбасу чути крик війни, він моторошний – здається то кричить людське горе, він накладає свій відбиток на форми життєдіяльності кожного з нас, стає остогидненим, навіть вривається у сон. Цю ніч мені, наприклад, видівся Роберт Рождественський, знаменитий російський поет радянської епохи періоду її шаленої боротьби за мир. Ніби він співає свого авторства пісню «Хотят ли русские войны» голосом не менш знаменитого співака Мусліма Магомаєва у супроводі мелодії пісні «Бухенвальдский набат». Вибачте, друже, змішалися в одній купі Слово і Звук, Автор і Виконавець. Прямо таки якась дияволіада! Давно вже мені так не затуркували і не тріпали душу… Я опинився в ролі акробата на шпагаті, в розтяжці знаходиться увесь окупований Донбас і душею прирослі до нього українці. От і зараз – це треба бачити і чути: хмари ходять хмуро, небо не підводить очей. Повітря пахне порохом і сміттям, земля дихає плісенню. Це якийсь жах – запах оволодіває всеосяжним простором, здається, на всій Землі плісень опанувала увесь животвір, а запах пороху і сміттєзвалища стає звичним і навіть бажаним. Всі ознаки турбулентності: в душі безладдя, неспокій, вихор.
Довго чекати транспорту не довелось – і я в дорозі. Дорога, літня вона, чи серебриться сніговою порошею, або, як зараз – осіння, позбавляє тебе необхідності перебувати в стані тут – тепер, стаціонарності, просто кажучи. Навіть у людини неохочої думати, вона сприяє народженню нових думок, знімає нервову напругу, пригальмовує емоцій шал бісівських фантазій. Через те я часто-густо ховаю себе від себе в дорогу, в далекі чи близькі маршрути. І в яких мандрах я б не був, завжди боляче душею бачити й очима торкатись нещасть. Ця вдача, кажуть хороші люди, на роду написана: і дід таким був, і мати, і я. Виявилося, народився сердобольним, з низьким больовим порогом. А при житті «Где бы в человека не стреляли пули все мне в сердце попадали» (Е. Межелайтіс).
На тому тижні зустрів знайому, яка, як і всі мої сусіди по ХХІ століттю, в балачках торкаються однієї теми. Теми війни. Жіноча печаль глибока і щемка, особливо сьогодні – сусідський син на війні, тієї, що примостилася на краєчку землі донецької. «Ось тут, поруч, за Бахмутом, кажуть, у селі Кодемо, ми туди ще їздили на пасіку у мирні часи. Меду тоді було… Я восени купила своїй Світлані шубу». Перекинувши оклунок з правого на ліве плече, моя знайома продовжила: «Ненависть у різній подобі жила століттями, тільки від людського ока глибоко прихованою вона була. Наразі її стільки насмічено в душах людей і народів, що варто лише ткнуть пальцем якомусь підполковнику з червоними погонами куди стрілять, як з іскри – полум’я: може (не дай Бог) загорітися третя світова війна». Вже котрий день я ходжу, мов ошелешений в тумані пророцтв і атмосфері сивочолої дійсності. Нічого, заспокоюю себе, пройдуть роки, спливуть століття, народяться нові герої, згинуть «зелені чоловічки». А наших лицарів російсько-української війни не забудуть. Невмируще мистецтво сьогоднішню атмосферу підступних злодіянь донесе до свідомості нащадків, до невідомих народів і наріч. Правду кажуть: «Життя швидкоплинне, мистецтво вічне». Такий оптимізм не рятує душу, не заспокоює серце. Спокій десь і справді забарився, у вухах набатом продовжує звучати пісня «Хотят ли русские войны»: «Да, мы умеем воевать / Но не хотим чтобы опять…» Мені чомусь стало соромно і перед сусідами і перед усіма тими, хто мене знав і поважав. Якби ми вчились так, як треба… Коли б ми, вчителі, вчили так, як треба… При окупації Слов’янська я зустрічався з бійцями російської армії. Це трієчники, або ті, хто потрапив під їхній вплив.
Якщо раніше Радянський Союз боровся з американським імперіалізмом, і ти про це, мій московський друже, пам’ятаєш, то сьогодні, кажуть ворожі ЗМІ, двобій відбувається всередині громадян бувших соціалістичних республік. За логікою кремлівських миротворців, виявляється, війни в Молдові, Грузії, Україні та у багатьох інших країнах світу – це національно-визвольні війни проти націоналістів, а не пряма агресія Росії. Бо там, де звучить російська мова – то «исконно русская земля» – територія великого російського народу. «Вони об’їлися сала і після того влаштували між собою бійку. Ми тільки встановлюємо мир, здійснюємо заходи такі, як при приєднанні до Росії Кавказу. Пригадуєте: «Кавказ дрожи, идет Ермолов»? Мій московський друг знає, нехай і український читач повіре, як мені боляче про це все писать. Москва багато чого мені дала. В 1987 році я захистив докторську дисертацію у Московському державному університеті ім. Ломоносова (МГУ), роком пізніше отримав звання професора. Хоча побутові сценки зі мною, з людиною з українським акцентом, не були такими, як в науці, райдужними, але вони за Вашої, друже, підтримки видалися мені комариними укусами. Я завжди буду вдячний за Ваші виступи на вченій раді філософського факультету. Після виступу перекладача моїх робіт Чень Сюміна (Китай), в якому він розповів, як комсомольці його країни шанують твір «Воспитание прекрасным» у його перекладі, доцент Московського педінституту ім. Крупської (обласного) намагалася спростувати його висновки. Тоді виступили Ви з аналізом глави «Естетика і математика» і як використовуєте цей матеріал у своїй лекційній роботі на факультеті математики.
Ми були поколінням тих, хто бачив, як Радянський Союз боровся за мир в усьому світі. Зараз є свідками того, як наступниця Союзу Росія валиться і ризикує загинути під руїнами своїх уламків! Росія добуває собі славу в основному не за рахунок наукових відкриттів, а за рахунок воєн. Підрахуйте, колего, скільки часу Росія перебула у війнах у ХІХ і ХХ століттях і Вам стане зрозумілою її природа. Путін зазвичай приходе, щоб зруйнувати своєрідність народу, щоб зламати все, що відрізняє людину від дикої тварини, приходе на чужі території, щоб власне кажучи, як приходив Гітлер, чи хтось інший з диктаторів-завойовників. Путін та його поплічники нагадують хижого звіра, що уполював трав’яноїдну здобич. Йому немає діла про те, що десь плачуть (тварини також плачуть) малолітні діти – його завдання од пуза наїстися, висмоктати із жертви кров. Ф.М. Достоєвський запевняв: виховне значення батьків зводиться переважно до одного – забезпечити своїх дітей біфштексом з кров’ю. Можливо такий раціон харчування і є джерелом звіринних інстинктів у росіян? Така обстановочка на раніше окупованій Слов’янщині, а тепер майже прифронтовій полосі української землі.
Незважаючи на вище означену соціально похмуру погоду, літературний побратим Віктор Петрович Скрипник, професійна діяльність якого – Слово, Образ і Час, видав книжку про наше сьогодення. Увесь невеликий тираж розійшовся між друзями і знайомими, залишилося два примірники – один обіцяє подарувати мені: «Приїзди!»
Погода не зважає на капризи людей. Сьогодні, у нашому непортовому містечку, все спокійно і тихо, то чому б і не поїхати, зайвий раз не пірнути у простір і час, у ту ауру, де простір стає географічною точкою, інколи зникає, і світом опановує безчасся. Дорога – це завжди безчасся, нагода пізнати себе через зустрічі і прощання, бо спілкування, через яке проходить кожен із нас, на просторах огрому душі вирощує нові сади думок і почуттів.
У кожного з нас дві дороги: та, яка веде по землі, і та, яка спонукає до злету і забезпечує сам політ – «ти літай» каже тобі твоя природа і великий спокусник – випадок. у них є ями і ямища, трапляються перехрестя, вони рідко пролягають в одній площині, ще рідше перетинаються.
Пораду «ти літай» мало хто сприймає серйозно, бо не знає, що у нього є крила. Не пір’їсті крила, а крила, зіткані із бажань, прагнень емоційної пристрасті, що проситься в політ.
Ще є дві найскладніші дороги, про них люди неохоче згадують. Це дорога від себе і дорога до себе. Для мене настільки вони зрозумілі і близькі, бо народжені в часи радощів і смутку, краще висловлю їх у віршованій формі.
Йду я від себе
Тисячу зим
Через громи та блискавиці.
Йду я до себе
Білий, як дим.
Не діставшись своєї криниці.
Стихає мелодія
Надірваних жил,
Гасне надія на неіснуюче,
На те, чого прагнув,
Думками лиш дорожив –
Прощатись із ним боляче.
А на шляхах велелюдних
Новесенькі віхи – стовпи.
Орієнтуються на них
атовпи,
Марнують змарноване
у мареві,
Як марнували
учора
я і ти.
Тролейбус, подарований місту сином впливового чиновника у вдячність за те, що його (він зараз у Лондоні), містяни оберуть народним депутатом парламенту, котиться повільно, ніби той пароплав заходить у морську гавань. І оця повільність тролейбуса і беззвучне довкілля, як той бальзам на зранену нічною канонадою душу. Грізна музика страху, не пояснювальна словом, наводить на думку про можливий повтор окупаційних вибриків росіян, вибач, друже, твої земляки заслуговують і більш кріпкого слова. А чому ординцям і не повторити свої злодіяння: з Бахмута до Слов’янська один танковий кидок, місцевість пристріляна ще в 2014 році, у членів «русского мира», аж жижки трусяться від почутого слова «Путін», готові в будь-яку хвилину вивести на звірину тропу темноволосої ночі скажених псів, за спинами яких посуне російська армія і наймані колаборанти.
Військова техніка не забариться – підтягнеться з Горлівки. Російська дипломатія завжди тримає порох сухим – і на цей випадок не упустить нагоди, щоб перед усім світом виставити Україну в таких фарбах, що цивілізовані уряди задумаються: чи варто цей народ, який не здатен відстояти свободу і незалежність свою, пускати у Європейський дім? Очорнити свого супротивника росіяни мастаки, на нашій пам’яті ніби націоналістами і розіп’яті хлопчики, і спалені села, і розірвані снаряди у центрі міст, коли насправді перед камерами позували переодягнені російські штурмовики.
Від таких страхітливих думок серце охоплює тривога, яка з часом стає клінічною. Отак сотні років разом і поруч та й живемо. А сусідка що? «Москва сльозам не вірить», «Умом Россию не понять». Під цими гаслами формувалася держава загарбницького типу. Її кордони постійно розширялися: від вод тихоокеанських аж до фінських скель гриміло російське слово. І ніяким ні сльозам, ні словам не вірила і не вірить. За другу світову війну Німеччина дорого заплатила, кожен з українців те відчув, а чи заплате Росія за Донбас і Крим?
Сумнівно: для азіатської держави головне фізична сила і гроші, а не чесне у світі ім’я. І так було завжди: «Все мое – сказало злато. Все мое – сказал булат: Все куплю – сказало злато. Все возьму, – сказал булат» (О. Пушкін). (Ці та інші думки цитуються з пам’яті). Російська держава не обділена ні грошима, ні зброєю і цим користується вповні для нових, ще страшніших злодіянь у цілому світі. Правда, сьогодні гроші відіграють іншу, як у ХІХ ст. роль. Сьогодні гроші не замінник товару, а сам товар. І знову слово О.С. Пушкіну: «Паситесь мирные народы / Вам недоступен свободы клич/…Вас надо резать или стричь». Ось звідки ростуть нинішні пропагандистські ідеї русского мира. Все мистецтво було кинуте на оборону честі царя і Отєчества, як пізніше партійних вождів. А сьогодні на створення фейків про вчора дружніх народів, українців, наприклад, ніколи не було, їх придумав, каже Путін, граф Потоцький.
Мій московський друже, у Вас, в Росії по частині пропаганди одна Скабєєва чого варта. Як розкриє свого рота на весь екран телевізора, мимоволі згадується мій дід Михайло Леонтієвич, який у таких випадках казав: ” На світі немає чогось такого, що не можна було б пошкодити. особливо це стосується людини. Інколи дивуєшся, хто це рече її устами, хто керує її руками?” Не знаю, яким був у Гітлера Гебельс, але Скабєєва із його племені зіпсованих. Це точно.
Звідки ж тоді в Росії взятися людині, яка має інщі, як зараз світоглядні принципи, ми ж не забули: вона вихована ще й “Моральним кодексом будівника комунізму”, “радянським образом життя”, набором правил поведінки “радянської людини”.
Не ждіть від Росії прояву навіть найелементарніших моральних і християнських чеснот. Популярні російські актори сучасності приїздять на фронт пострілять «по живим мішеням» щоб потім розповідать, як це кльово: «ти його цілиш в голову, а попадеш в шию- все рівно наповал, бо я такий сміливий і рішучий». Курсантів військових училищ також привозять, щоб ті набували навичок стріляти по бандерівцям. На Донбасі проходе випробування нової зброї. І всі оці поїздки на передову не пов’язані з якимись ризиками. Українське командування забороняє стріляти у відповідь. Порушення наказу веде до арешту, і скільки тих захисників Вітчизни перебуває сьогодні за гратами? Що ж до Росії, то вона і справді сльозам не вірить. Росія вірить, повторююся, у військову силу і гроші, які добуваються, як і у будь-якій успішній війні, ще й почуттям ненависті до супротивника і до всього того, що з ним пов’язане, насамперед – культурою.
Що це я намислив собі і звідки взявся цей дух втоми і приреченності безпросвітної темної журби? Раніше, як пам’ятаєте московський друже, мій характер не знав такої зажури. Згадайте, як нам було весело після комуністичного суботника у ресторані «Україна». І скільки було сміху від того, що мені замість українського борщу принесли щі і повар ресторану «Україна» не знав рецепту приготування всесвітньо відомої страви. А тепер? З яких таких широт оця війна припленталась на наші голови? І хто за все це відповість? Навіщо оці муки, коли є більш глобальні і вічні питання, чи є життя після життя, чи так ото через якихось 50-100 років постукають тобі усамітненому, і велять на вихід «без вещей». Виявляється, які – небудь ярославскіє реб’ята візьмуть тебе на мушку- і був такий. І справді, колись таки був. Часто трапляється, людині і сон хороший снився, а вранці вийшов у власний двір, козу погодувать – і в хату не повернувся. Ніхто й не скаже: загинув при виконанні службового обов’язку, бо убили як лося на полюванні. Навіщо тобі такий кінець? Навіщо споконвічні проблеми смислу життя, щастя, любові довічної, коли з часом все мине, піде в землю, все прахом стане? Кому знадобиться оця моя сповідь? Якби ж вона на вершині була, а так… Та, зрештою, у кожного з людей своя вершина. Як і в гір. В одного – це бугорок, у іншого – пагорбок, у третього – Говерла. У кожного те, що записано у його Книзі Буття. Заспокойся – нема крил – гепнешся об землю, як Ікар. Чи не краще як я зараз, низько нахилити голову і закрити очі, так при небезпеці роблять страуси – тоді непримінно щезнуть всі гризоти. Треба тримати компас у напрямку вічності. Розпалися всі до цього існуючі імперії, ще одна залишилася «для запаху». Розпадеться й Російська. Таке підтверджують багаточисельні факти. Цитую с. 190 згаданої книги В Скрипника: «На чисельних прикладах автор (О.О. Горобець) показує, що ліліПутін корчить із себе Наполеона, а діє методами Сталіна, Гітлера та інших тиранів. Цьому сприяє психотип громадянина Росії як індивідуума. Академік І.П. Павлов ще в 1932 році писав: «Повинен висловити свій сумний погляд на російську людину- вона має таку слабку мозкову систему, що не здатна сприймати дійсність як таку. Для неї існують тільки слова. Її умовні рефлекси координовані не діями, а словами». Російський філософ І.О. Ільїн більш категоричний: «Росія – найбільш паскудна до блювоти мерзенна країна у всій світовій історії. Методом селекції там вивели жахливих моральних виродків, в яких саме поняття Добра і Зла вивернуто навиворіт. Упродовж своєї історії ця нація борсається в лайні і при цьому прагне потопити в ньому увесь світ” У 2013 році в Росії вийшла друком книга О. Григоренка «Мебет. История человека Тайги». Для головного героя смисл життя – споживацтво. Воно й привело його у стан дикості. Це слова не когось там, а визначних росіян про росіян, а їм треба вірити, якщо мислити з погляду вічності. Очевидно І.П. Павлов і І.О. Ільїн, О.Григоренко говорять не про царів і секретарів-попередників Путіна. Мова тут іде про народ, окрему взяту одиницю. А це вже дуже серйозно: люди мають такий вибір, якого заслужили, Путін з’явився не з позаземних цивілізації.
Українська людина приречена жити в складному й тривожному світі. Світ, як сімена клена плаксивої осені: покружляє тебе покружляє, затим байдуже кине під ноги заклопотаних перехожих, дощі помиють- перемиють на тротуарі залишений порох і понесеться він у море океану вічної невідомості. Такий кругообіг в природі, про що нам розповідали в початковій школі, такий хід людської історії, про що нам вбивали в голови університетські професори- носії радянських систем свідомості. Цей ген живучий. Ще й сьогодні про що б там не говорили наші сиволочі корифеї на своїх лекціях: чи про наші відносини з Росією, чи про українську історію в конкретних картинках і без, у них завжди проглядається туга за радянським способом життя і присутній незримий марксизм-ленінізм. А це -18-19 століття Європейської цивілізації. Скільки років нам забороняли читати З. Фрейда- ото настільки ми й відстали у пізнанні людини і світу. ” Все сі круте, все сі верте-ніц на місті не стоїть” – пояснюють гуцули основний закон діалектики.
Тротуаром біжать в коротких юбочках дівчата в училище. Жовтий листик клена повзе по шибці вікна тролейбуса, двірники нагортають цілі купи осіннього дива і “Над сонною этой листвой, встает тот нежданно мгновенный, пронзающий душу покой. (Н. Заболотский). Від того спокою стає безпечно і лячно як у танкові під час наступу.
До тролейбуса зайшла тілиста молодиця із пекучими очима і до нестями в короткій юбці. Плюхнулась на сидіння, поклала сумочку, при позолоченому ланцюжку, на коліна. Та декольтовану кофтину нічим було доточить, і на її виріз, гаптований голубою смужечкою ситця, напливала біла маса тіла, так буває, коли із країв діжі нависає готове до печі тісто.
Їду від подруги – зануда редкая. Ти у неї питаєш: «Як здоров’я» – для годиться питаєш, а вона може годину розповідать про свої болячки. Ти у неї питаєш «Як діла?», а вона тобі базарить про якусь Нюньку кирпату. Ти щось балакаєш по дєлу, а вона тобі щось як отчубуче – хоч стій, хоч падай….Єле вирвалась.
– Вона що, чокнута? Ку-ку пригальмовує? – серйозно питає моя сусідка
– Так, мало того за кожним реченням каже: “Даруйте”. Я слухала, слухала, потім не витримала: “У мене нічого дарувать. Іди до Рената Ахматова, може щось перекине”.
– Це той Ахматов із Пролетарки? Я чула про нього, а в натурі не знаю. Якщо із пана пан- може щось і перепаде, якщо із хама пан- шукай вітра в полі. Наступила коротка пауза. Нова пасажирка похитала головою: «Нема ума на базарі не купиш, а без нього – ну ніяк, щитай каліка».
– Тому й постійно долдонить, що вона красива й розумна. Я їй на те: «Морська свинка не має ніякого відношення ні до свині, ні до моря. Так і ти на сто кілометрів до краси і на двісті до розуму. Розуму хоч ніхто не баче, що його нема, а краса вона ж на долоні. Так що заспокойся із своїми забаганками, од них із сил вибилася, тільки мовчу.
Закінчилося літо та й осінь добігає кінця. А там наступлять холода -зиму вовк не з’їсть. Цього місяця, кажуть по радіо, буде ще тепло. Синички окупували садок, ріже повітря крилами відлітаюче у вирій птаство. Граки нікуди не спішать. У них одна турбота- висадить у землю якнайбільше горіхів, щоб стало їжі на довге життя. Так Росія. Розселяє по усьому світові своїх громадян (сьогодні це Крим), а потім через кілька років заявляє: «Это исконно русская земля», і пхає туди «русский мир». Та коли щось нашкодять ( Донбас) – «нас там нет», «это они сами между собой, комбайнеры и шахтеры». І усім оцим баєчкам світ ніби аж вірить, здається усі забули застереження чи прохання В. Маяковського, якого Сталін називав «найталановитішим поетом нашої епохи», до усіх допутінців: «Москаль на Україну зуби не скаль!»
В мої роздуми враз увірвався голосний гуркіт гвинтокрила. Я не встиг глянути у бік незвичного рокоту мотора, як машина зникла за лісовими хащами, в напрямку великого міста, де військовий шпиталь.
Минулої ночі південний краєвид міста підсвічувала ваша, тобто російська артилерія, десь у житловому кварталі свистіли розірвані снаряди і люди не спали. Одні молились, інші посилали прокльони тим, кого нечиста сила принесла красти і сіяти зло, забирати молодість – генофонд нації, надію і біль матерів. Ранок намагався усіх заспокоїти. Легкий туманець накрив сірістю ягуру, туди ближче до полудня, піднявся в гору, заповнивши околицю міста, і ліниво подерся до хмар. Мокрило і час від часу визирало сонце… Людям не до красот природи – війна у розпалі, незважаючи на заяви президентів, парламентів, міністерств. Зараз пауза: війни не видно і не чутно. Тільки доносяться поодинокі м’які ляски, ніби то діти бавляться саморобними пістолетами із бузини. У тролейбусі затишно, людей небагато і ті малоговіркі та то тільки на перших порах. Коли гармати замовкають, розв’язуються людські язики.
На передніх сидіннях тролейбусу розгорілась гаряча дискусія про нинішню війну і вчорашній мир. «Хіба це перше протистояння, чи останнє?»… «Кажуть в дискусії народжується істина. Не вірите! Коли б це було так, то істина народилася б ще за царя Панька, коли земля була тонка: коліном проб’єш і воду п’єш!» «Ось послухай: після примирення обидві сторони залишаться незадоволеними. Істину визначає результат, коли стає зрозуміло хто сильніший, а хто слабший, хто мисливець, а хто здобич».
– Чим він собі думає, ось-ось зима, а дітей вигнано з обжитих окопів у чисте поле, – каже жінка з високою зачіскою на голові. – Розведенням це називається. Чи він як той циган, у якого питають: «Що б ти робив, коли б тебе поставили царем»? «А що, – відповідає, – треба щось робити? Дня три посидів би на троні, а там би вкрав кусок сала і тільки мене й бачили». Правду народ каже: «Циган зна, од чого болять гузна. Нашому обранцю народ дав віжки в руки, от він і пробує: а раптом все получиться? – Пробує, ніби не знає: знання коштують дорого, а не знання – ще дорожче. В школі треба було вчити патріотизму, а не історії. А так ніхто не знає історіїй ні за що не відповідає і градус почуттів до України на нулю.
– Одна, не знаючи, спробувала, – не заспокоюється жінка з високою зачіскою на голові, – та народила трійню.
Усьому світові відомо, так і ви, мій московський друже, знаєте, домовленості з вашою країною не варті того паперу, на якому, вони написані, а українськтим правителям як пороблено: лізуть в пащеку удава, ніби той загіпнотизований кролик. Таки забули залізне правило російських патріотів: «не раздобыть нам гордой славы, покуда кровь на пролилась!»
Тільки тепер я помітив- біля сидіння жінки стояла милиця. Я згадав: хтось розповідав, якійсь жінці років два тому по коліно відрізали ногу. Але до цього часу,- розказує вона колегам – вчителям, чешеться п’ятка. Бувша волонтер і фронтовичка просинається вкрита росою холодного поту, мацає порожнє місце постелі – а раптом відросла нога? Тролейбус пригальмував і зупинився- десь на маршруті сталася аварія. Поруч зупинилося кілька елітних машин, що ніби притислись до паркану бувшого завода «Машмет». На паркані, пригадую, тоді було написано метровими літерами: «Все силы на выполнение советской пятилетки!». Я запитав у дідугана при кроватці:
– Якщо тепер віддамо усі сили, то як ми, обессилені, будемо виконувати наступну п’ятирічку?
– Дурний ти, хлопче, та й не журишся – сказав по-батьківськи м’яко і тепло. За мить у нього проснувся комуніст, який розстрілював повсталих моряків Балтійського флоту (сам розповідав на лекціях перед учнями шкіл) і закричав на мене: – Та хто ти? Сопляк. Будеш критикувать справи партії? Нічого, я взнаю з якої ти комсомольської організації. Хай тобі сипнуть жару під хвіст. Ми помремо – світ рухне. Сучасна молодь не витримає натиску капіталізму. Ось побачиш…
Покоління, яке пережило голодовку та війни, носить у собі відбиток плямованої крові. Перехрещені кістки, що час від часу випливають з темних глибин підсвідомості, додають страху. Цей страх накинув на шию Свободи зашморг, тепер тіпається бідолашна Воля в конвульсіях, і хіба люди винні у тому, що стали палачами і стукачами? «Господи, звертаюсь в такі хвилини до Бога, прости моєму ближньому, бо глупота його не має меж, як і його мудрегальські забаганки. З якою молитвою мені ще звернутись до Тебе щоб врозумив Путіна і той припинив вбивати наших хлопців – воїнів і не обстрілював міста і села? Ми хворе покоління, у нас не виходить з Національним вибором, підкладена міна і під покоління ХХІ століття- у хворому тілі не може жити здоровий дух. Ви, мій російський друже, ближче там до Кремля, підкажи Путіну що палка буває на два кінці і закони діалектики ніхто не відміняв. Вам все це відгукнеться – ще й як. Ось побачите, не ви, так ваші діти.
Повсякденне життя пливе раніше визначеною ходою, воно іде і не має йому кінця й зупину. Вранці діти ідуть до школи, робітники до праці, увечері баси фокстроту кличуть до ресторанів, вогні притонів яскраво горять – там за столом чинуші совість пропивають, заливають очі награбованим майном. Й надалі поглиблюється розкол між багатими і бідними, розкішшю і убогістю.
Вчора із сусідньої вулиці органи взяли батька і сина – працювали на російську розвідку. У сусідів по вулиці і за вухом не засвербіло. Люди, як люди: при небезпеці боягузи, в таких як ми умовах – уярмлені хохли. Останні слова я сказав уголос і мій сусід – мужчина років шіфстидесяти, але ще не переступив, як на вигляд – поріг надій і сподівань: густе волосся скибами, живі очі, офіцерська виправка, миттєво відреагував: “Не розкидайтеся словами. Мало хто знає, що ха-хол в івриті означає Птах Фенікс. Він здатен відроджуватись з попелу. Хіба на так? Ви ж бачите, після тривалої сплячки народ відроджується в його фізичній і духовній сутності. Я у ту мить подумав: «Ось якими людьми засіяно мою землю – розумними і красивими. І всі ці чесноти поступово зникають».
Війна стає звичною формою існування. Убивають, в Росію везуть заводи – ніби так і треба. Звикаємо. Он Ізраїль все життя воює, пристосувався якось? А що поробиш? Кілька століть підряд Росія доїла Україну, тепер молока їй мало, захотілося гов’ядинки, та подавай їй ще роги й ратиці.
Будь яка війна закінчується миром, тобто воюючі сторони доходять згоди, компромісу. Добре зналася на компромісах моя стара. Коли ми з кумом Савкою не доходили згоди звідки починать смалить кабанця (він каже з голови, я кажу- з хвоста) вона радила: «Починайте з середини». І діло відразу зрушувалося з мертвої точки. На середину Росія не погодиться, бо у нас гібридна війна, – вона стала можливою саме зараз, бо ХХІ століття і повинно бути переповненим подіями емоційного характеру, раціоналізм залишається надійним фундаментом життя, але відходе на другий план. З-під паркану ошатного будинку вискочило собача і погналося, здіймаючи собачий ґвалт, за тролейбусом.
– Ти диви, – спокійно каже мій супутник, укусить захотіло, чи що? Усівшись зручніше, меланхолійно продовжує:
– Що таке гібридна війна? Ото як у пісенці: «Рабинович стрельнул, стрельнул промахнувся и попал немножко в меня».
Це, виявляється, «чуть-чуточку» і є гібридна війна, хоча вона й забрала тисячі українців убитими і пораненими, незважаючи якою вони говорять мовою і до якої ходять церкви. Такі діла здійснюються, ніби ми на якомусь дикому острові і ніхто нас не бачить і не чує. Росіяни кажуть, «то вони ( тобто ми) між собою» і Європа, не червоніючи, туди ж, – «а ми до цієї війни яким боком?» Можливо правду пишуть історики, що сучасних європейців предки українців захистили від татаро-монгольского іга, можливо правду кажуть, що Росія є правонаступницею Золотої Орди? ” Ну і що? Коли Росія напала на мирну, обеззброєну Україну?». «Тоді, коли народ вирішив вступати в Євросоюз, заховатись під ядерну парасольку НАТО». «Зрозуміло, проти кого оця війна?» «У першу чергу проти Європи, тієї ж Польщі, Німеччини, Англії, Франції і т.п.» Все у світі починається з «чуть-чуть». У цих словах причаїлося багато смислів загадок у тому числі й загадка людини і її дому буття.
Скоро і моя зупинка. Передайте Віктору Петровичу, я читаю його статті і згадую, як ми з ним не піво, а пиво пили, він тоді приїхав із Барвінкова, там хата його батьків.
– Від кого привіт? – питаю.
– За паспортом я пишуся Таковський. Таковський – «такий собі». А вообщє, мене називають ім’ям, яке я виборов своїм талантом- поетом називають. Тож і скажете: від поета – вас одразу усі зрозуміють. Я дивуюсь, як ви мене не знаєте…
– Такі люди і без охорони. Ану щось з останнього….
– Будь ласка, із задоволенням: «Хлопець русоволосий, командир безвусий/ Зустрів волонтерку молоду/ Він ішов до машини / І моргнув дівчині:/ Завтра розгориться кривавий бій/ Бий ворога сильніше!/ Повертайся скоріше/Командир українських бійців”. Та ось які вчора пішли в наступ рядки:
– В нас правда Єдина і воля єдина/ Єдиний в нас клич і порив,/ Ніколи, ніколи не буде Вкраїна/ Рабою москальських катів.
– Так це ж майже Бажан.
– Може й Бажан.
– А як ви так… Поет-академік,- всесвітньо відомий – і ви.
– Я з дитинства мріяв стать поетом. в період розвалу СССР вступив у спілку письменників. Членом спілки я став, а письменником не вродило. Тоді й винайшов цей спосіб видавати себе за того, ким я не є. І ось уже добрий десяток років ніхто й носа не підточив, бо ніхто, нічого не читає, обивателю однаково що дощ, що божа роса…Байдуже отим юнакам і юнкам, що он біжать тротуарами, а отим старухам Ізергіль, що стоять біля ларька буквою «Ги», їм давно вже все по Фені. Їхнє життя висить на кінчику голки медичного шприця і кожного дня регламентується кількістю ковтнутих пігулок. І оце заради них я буду шукати потрібного слова, тобто душу розривають на шмаття і кріпко тримати нерви в кулаці, знаючи, що ніхто мене читать не буде. Російська ж пропаганда у цей час працює і в день і вночі і в будні і в свята- засіває Україну фейками, які добре приживаються і буйно квітнуть, бо справжнього, наступального протистояння не має. Скажіть мені на милість, хто зараз користується паперовими носіями? Особливо мова йде про те, що написано на, вибачте, суконній мові. Так, то ми її загнали в середньовічну мануфактуру своїм почуттям меншовартості. У мене невістка в дитсадочку, так вона каже, варто появитися російськомовній дитині в їхньому україномовному середовищі, так відразу всі діти переходять на мову завойовника. Я не бачу вихода із цієї ситуації. То не такий я вже й грішник, замінивши «німецьких» на «москальських». Гітлер і Сталін – близьнюки- брати. Ще у 1939 році вони розділили Європу. Це голуба мрія Путіна, але без України поділити Європу у нього руки короткі. Про це знає й сам кремлівський посіпака, та і Європа не сліпа. Нафтодолари щось таки важать, та не все вирішують. Люди не ті, що колись жили у військових союзах.
Поет, точніше – лжепоет, попрямував на вихід, на прощання кинувши мені правицею. Я не відповів, про себе назвавши його «харизматичним злом». У мене на малій батьківщині бувалі люди про таких кажуть: «Розумна голова та дуракові дісталася». Раптом він повернувся, підійшов, взяв долоні моєї руки і спитав: «Можно я трохи поумнічаю? Наші достоїнства є продовження наших недоліків. – Поправивши подушечку краватки, додав: «Я сочиняю куплети про Путина. Ось один із багатьох: «На закаті городом тьоті Каті / Ходе Путін з кочергой/ І хто його знає/ Чого він блукає / Чого він блукає/ І хто його знає».
Дверцята тролейбуса зачинилися, рушив тролейбус – зникли слова і пропала, ніби провалилася фігура поета. Через три зупинки мене зустрів Віктор Петрович – високий та стрункий, у лівій руці тримає книжку, у правій невідомо навіщо- ціпок. Раніше, пригадую, він любив спостерігати за сходом, тепер, з усього видно, спостерігає захід сонця. Обкладинка книги тепер модна – кольору національного прапора, синього і жовтого. Чомусь згадався «Пилипко» А. Головка: «У нього очі сині-сині, неначе волошки в житі». «Журналістські «цеглинки» в будову нової України справляла приємне враження. Побачивши мої очі, автор задоволено потер руки: – Так це ж книжка! Газета живе один день, журнал – місяць, книга – це лист у вічність, спосіб передачі духовної інформації від покоління до покоління. Скільки ця естафета буде тривати, скільки й буде жити книга!»
2. « Слава Україні!- Героям слава!»
Останнього часу в пресі і навіть з вуст очільників держави побутує думка, що поняття «минуле» і «майбутнє» – анахронізми, сучасне молоде покоління пов’язує свої життєві орієнтири тільки з теперішнім, яке мислилось не інакше,як константу,що знаходиться на дорозі зминулого в майбутнє. Я не збираюся встрявати в теоретичну дискусію з цього приводу, але я повинен сказать, що я розумію під слососполученням « з погляду вічності?». На мою думку, воно охоплює три площини часу: минуле, сучасне і майбутнє. Сучасне, якщо воно комунікує з минулим і майбутнім, завжди вічне. Мир, краса, добро, щастя, здоров’я і все інше, чого прагне нормальна людина – вони вічні і в своїй статиці і в динаміці. Тобто, з «погляду вічності» строго не пов’язано з календарем, це скоріш за все творчо удосконалююча константа, що в різні періоди історії набуває неоднозначних форм, які то приживаються, то забуваються, то пристосовуються до поточного моменту. Скажімо, в останні роки відновлюються і набувають нових, більш жорстокіших якостей традиції російського царату, московського комунізму; зокрема, мова про патріотизм. В трактуванні української дійсності такі почуття характеризуються як український буржуазний націоналізм, мазепинщина, махновщина, бандерівщина… перелік штампів можна продовжувати. В данному листі до свого московського друга я звертаюсь до всіх українських і російських вчених, аби вони проаналізували внутрішнє розуміння ( свідомо-зосереджений акт) з актом комунікації в Україні і як позначилося на генетичному коді населення трьохсотлітня русифікація? Про таке навіть зараз в часи вседозволеності не пишуть. Ці питання із арсеналу вічних, для розуміння вони даються важко, важко навіть для пера, різця і пензля. Скільки існує людство, скільки й висить над його головою питання: коли закінчиться війна, суперечки між одиницею і загалом, Особистістю і Державою? Коли? Віктор Скрипник мовою журналістського пера доводить, вона, суперечка, – перестане тоді, коли громада згуртується навколо таких цінностей, які ведуть до більш-менш сталого, гармонійного життя. Коли народ навчиться поважати себе, свою державу і чистосердечно з його вуст звучатиме клич воїна -захисника: «Слава Україні! – Героям Слава!» – Цей клич – дух епохи, обличчя Часу, портрет подвижників нації.
Надія на те, що цієї ночі висплюсь, не справдилась. А хто сказав, що всі ночі для сну? Закохані пари, насолоджуючись дарованими пестощами – любощами у темну ніч? Оноре де Бальзак у свої тридцять вісім казав Віктору Гюго: «Юначе, одна шлюбна ніч коштує пів роману. Але немає жінки, з якою проведеш ніч і той час вартував би роману». Для нього ніч існувала для творчості. Коли темінь розчинялась у світлі дня, а письменник ще не встиг вихлюпнуть на папір свою душу, закривав вікна, засвічував нові свічки І продовжував пошук художньої правди, бо лише вона гарантує довголіття письма.
От і я зараз у пошукові. Чомусь згадався той дощовий день, коли ми з Вами, моськовський друже, бігали столичними музеями, підбирали ілюстрації до моєї майбутньої книги. Як тоді з Ризького вокзалу потрапили в «Марьїну рощу» і які тоді сталися пригоди, «Могло бути й гірше», – ви заспокоювали мене.
В кофейникові кава клекоче, сім’я наморена спить, а ми з Віктором Петровичем Скрипником, вірніше, з книгою ним писаною, «Журналістські «цеглинки» в будову нової України», намагаємось вирішити проблеми ваги світової. Журналіст доводить: розкол між Україною і Росією продовжувався увесь період їх сусідського існування і поглиблювався з кожним роком, можливо б і тут , в 1991 році Україна не відійшла від Росії, – пише В. Скрипник, – якби у планах М. Горбачова і Б. Єльцина вона не залишалась в ролі житниці, кочегарки і металургійної бази. «А керувать будуть тільки росіяни, планували Єльцин з Горбачовим, – ну, а на другорядні можна допустити й представників інших націй» [c. 9]. Росіяни добре засвоїли історичні уроки: «Правий той, у кого більше прав: у мисливця чи в здобичі, у переможця чи в переможеного» – риторичні питання. Така реальність у творові, який безперечно про історію історії і історію особистості як самого автора, так і числених героїв його книги. Правда мудрі люди кажуть «історія збреше», я б сказав не збреше, а не завжди дотримається правди факту.
Оскільки статті в газету писані у різний період незалежної України (1991 – 2019рр.), то їхні теми носять дух епохи. Тема висвітлення героїзму – завжди, особливо в епоху глобалізації, важка тема. Ще О. Блок вважав, що « героические поступки всегда подозрительны». Щоб бути успішним, герой літератури соц.реалізму повинен мати якусь ваду, наприклад , пристрасть до риболовлі. Це ж треба, партія велить всі сили покладать на будівництво світлого майбутнього, а він одягає гумові чоботи, бере крошню (павука) і чвалає до озера. Викликають багато запитань героїчні вчинки юних сучасників. Читач, напевне, замислювався, чому у в’язницях місяцями сидять фронтовики і волонтери, а ті, хто їх туди «упакував»: живуть як у Бога за пазухою? Не знаєте? І я не знаю чому. Думать треба! І мені і вам. А це важко. А взагалі. не перебивайте сон. Я нічого не знаю і знать не хочу. Хочу нічого не відать, а спать, спать, спать. Я не хочу, щоб якесь незрозуміле мурло дивилося на мене Юпітером, хай люди стануть схожими один на одного, як колгоспники, чи заводські робітники. Тоді й буде щастя, бо не буде велетів, одні гноми, які позбавлені довгого, сталого почуття.
З чим пов’язаний цей жорстокий присуд великого поета про підозру героїзму? На нашу думку, з питанням взаємодії понять «герой» і «ідеал». М. Мамардашвілі ідею ідеалу називає диявольською ідеєю. Бо вже в Єванглії проводиться відмінність між Христом і Антихристом. Відмінність полягає у тому, що Антихрист – це чистий ідеал… є щось диявольське у тому, щоб обмежувати себе «ідеалом» (Мамардашвілі М. К. Мысль под запретом // Вопросы философии – № 5. – 1992. – С.112.). Ідеал передбачає слідувати строгим правилам закону і відкидати все те, що пов’язане з історією свого народу, тобто, звільняє від власної свободи, від соціуму, від етнічної спільності і надає право безмежно захоплюватиссь героїчними сторінками лише сумісного з іншим народом життя, яке протікає в річниці інтересів чужинців. До того ж, не допускається думка дослідити, як все це позначається на на генетичному коді титульної нації диктаторське панування культури іншого народу, який механізм розуміння (свідомо зосереджений акт) зовнішніх реалій комунікації і в зв’язку з цим зміна гуманістичних орієнтирів особистості.
Для свого епістолярію я взяв двох героїв із книги В. Скрипника – досить для уявлення про настрій українських громодян. До того ж, мій московський друже, В. Скрипник у своїх журналістських розслідуваннях уникає будь – яких домислів і міфіф, щоб «підігнати» свого обрання під стандарт «героя», покажемо це на прикладі нарису «Загинув, рятуючи слов’янців». Автор, скоріш за все, грунтує сюжет на правді факту. При такому підході домисел доречний у тій мірі, в який він відповідає характеру героя, з’ясуванню сутності речей. Можливо і завдяки тій документалізованій призмі, через яку баче світ автор, він і зажив слави талановитого журналіста.
Оперуючи фактами із життя подполковника Могилки Костянтина Вікторовича, якого за виняткову мужність і героїзм, незламність духу у боротьбі за незалежну українську державу, вірність військовій присязі посмертно удостоено звання «Герой України», В. С. Скрипник змушений, зображаючи повсякденність, обмежити домисел межами строго реалістичних засобів: «Вилетіти 6 червня у збільшеному складі – до семи штатних членів екіпажу додався досвідчений штурман – наставник 22-річного колеги. Пройшли над Слов’янськом, Миколаївкою й повернули додому, на Чугуїв. Висотомір показував 4050 метрів. Над центром Слов’янська о 17:04 прогремів вибух, машину підкинуло вгору» [с. 170].
Так сталося, що я був свідком цієї історії. Все відбувалося на моїх очах. В той день я їхав з лікарні (був на перев’язці) через центр, мене на блок –посту зупинила жінка, обмацала з ног до голови і дозволила їхати своїм маршрутом. Краєчком ока я побачив Хмельового, капеесесного секретаря міської партії, як той котив сміттєву урну на барикаду, саме у той момент я почув вибух і чорний шлейф диму від падаючого літака, почув галас «визволителів». А історія з літаком така: «Екіпажу АН 30 – Б стало відомо, що керівництво самопроголошеної ДНР оголосило солідну премію за збитого «розвідника» Добавку обіцяли за кожного члена екіпажу живого чи мертвого. То ж українське командування черговий рейс вирішило здійснити на висоті понад 4 тисячі метрів. Звідки їм було знати, що терористи одержали з Росії нові переносні зенітно-ракетні комплекси, які контролюють багато за десять кілометрів».
Особливо, коли мова йде про конфлікт «Копаючи» реалії життя, В. Скрипник віднаходить у ньому конфліктні сторони, головні рушійні сили будь- якого твору. В ситуації К. Могилки конфлікт втрачає умовну оболонку і набуває конкретно-документальну основу. Конфлікт у творі В. Скрипника узагальнює фундаментальні, органічні і довгострокові риси соціальної психології людей донецького краю.
Не знаю, як кого, мене «Журналістські «цеглинки… » спонукають багато думать. Наприклад, аналіз життя і творчості видатної постаті України Івана Михайловича Дзюби – нашого земляка донбасівця – якого називають «гуманітарною аурою суспільства». При пануванні соціалістичної культури, коли ворогів шукають і знаходять там, де світиться інтелект і віє ароматом вишуканої інтелігентності, було б дивним, якби він не потрапив під прес тоталітарної машини, а із здобуттям Незалежності не мав всенародного визнання. «І. М. Дзюба – констатує В. Скрипник – був одним з співзасновником Народного Руху України, у 1992 – 1994рр. працював міністром культури, обраний дійсним членом АН України. Він автор 30 книжок, сотень публікацій в журналах і газетах, у тому числі зарубіжних. »
В1981 році йому присвоєна Національна премія ім. Т. Шевченка, а в 2001 р.- звання Герой України». Із усіх друкованих робіт я б виділив книгу «Інтернаціоналізм чи русифікація», яку згадує В. Скрипник. Як копіткий науковець, Іван Михайлович переважно на ідеях творів В.І. Леніна довів, що поняття інтернаціоналізм, вживане радянською пропагандою, немає ніякого відношення до тих тлумачень, які поширені в Радянському Союзі і країнах соціалістичного табору. Заборона національних мов, прав підросійщених народів – це, швидше за все, великодержавний шовінізм. І хіба це було не так? В одному вузі засперечалися між собою два викладача. Один каже іншому: «Нам делить нечего – мы оба русския». Після партзборів я запитав у Григорія Євтєєвича: «Хіба так можна в сім’ї братніх народів?» Він нічого не сказав. Приблизно в подібній ситуації Петро І відповів Павлові Полуботкові: «Мы завоевали Украину и можем с ней делать что нам заблагорассудится». І робили. Мене не пускали до захисту кандидатської п’ять років, поки не втрутився Петро Юхимович Шелест (1973), докторську чотири роки, поки не постукав у двері національний рух.
Праця «Інтернаціоналізм чи русифікація» була заборонена і за її переховування світив не малий термін увязнення. Хоча І. Дзюба і не ховався – надсилав у ЦК КПРС, дарував однодумцям, невідомо як потрапила за кордон і там була надрукованою. Зрештою, Івана Дзюбу «засудили до п’яти років ув’язнення, Верховна Рада УРСР у листопаді 1973 р. помилувала його, а в 1991 р. він реабілітований» [с. 215]. Коли Іван Михайлович сидів у вязниці, визначний письменник і перекладач Лукаш написав заяву, в якій просив відповідні органи посадить його замість Дзюби на тій підставі, що у нього немає сім’ї, а у Дзюби є. От що таке моральний авторитет!Я пригадую ті часи. Зі слів Анатолія Пахарєва (тодішній керівник лекторської групи Донецького обкому КП України) Дзюбу примусили переробити текст для зарубіжного читача. Твір «Антидзюба», – вивчався усіма обкомами партії. Вирішили: не варто оновлену книгу давати у тираж: розлогі цитати з оригіналу ще з більшою силою загострюють національні почуття. Дзюба належить до «шістедисятників», які зробили багатющий внесок у побудову незалежної держави. Українські «шістедесятники» відрізняються від подібних у світі визвольних рухів перш за все загостренням уваги на національному питанні, пошуком нових форм художнього вразу. Така риса прослідовується не лише у Драча і Стуса. Вона просвідчується крізь тінь серпа і молота навіть у Олійника (хитрий як лис Олійник Борис). Тут той випадок, коли нове, модернове мистецтво (зокрема екзистенціалізм) народився разом з «новою людиною» і новою формою її виразу. Дехто з теоретиків цього громадського руху вважає, що справжніми борцями є ті, хто виступав проти радянської влади і постраждав від неї. Я дотримуюсь іншої думки. Все залежить від психотипу людини. У Дзюби він один, у Стуса – інший, не схожий навіть на психотип О. Тихого, хоча всі вони донбасівці і двоє з них загинули в таборах знущань і неволі.
Аналізована книга, як увесь демократичний рух, зіграв належну роль у побудові держави Україна. Велику, та не вирішальну. «У співдоповіді на Першому Всесвітньому форумі українців 21 серпня 1992 р. І. Дзюба говорив: «Біда наша, яка може виявиться фатальною в тому, що демократичні сили не створили ні теоретичних концепцій, ні тривких організаційних структур, які б відповідали потребі захисту конкретних соціальних інтересів трудівників і водночас узгоджували б цей захист із процесом демократичного державотворення. Натомість роль оборонців трудового люду намагаються – і не без успіху – нести противники незалежної України, поборники тієї системи, яка протягом 70 років здійснювала найжорстокішу в світі експлуатацію і довела суспільство до нинішнього стану» [с. 216]. Роздумуючи над текстами аналізованої збірки «Журналістські «цеглинки» в будову нової України» (текстів я нарахував рівно 100) кожен з нас, читачів, створює свій внутрішній текстовий простір, в якому відкриваються нові світи знань, народжуються до того новідомі переживання, почуття гніву, печалі, радощів. Не може бути всезагальним (у В. Маяковського: «Общие слезы из глаз», «Единица Ноль», – маса – це круто. Все назване і не назване воно не колективне, а моє, твоє, його, не можна комусь продати і подарувати, як дарують квіти, чи книгу. Ним можна поділитись, збагатити когось, якщо воно не матеріальна річ, а духовна. Саме таким шляхом проходить модернізація національного характеру. Адже наш громадянський зріст завдячений нашим великим попередникам в національній справі, усвідомлюємо ми, чи не усвідомлюємо. Ми ставимо питання Хмельницькому, Мазепі, Кравчуку, які вони собі не ставили і представники минулих звитяг відповідають нам, відкриваючи нові смислові глибини. Така діалогічна зустріч поколінь, ідей, образів збагачує нас та формує із нас громадянина і патріота.
Важко сказати, що чекає на цю книжку тоді, коли в Україні з’являться нові громади і культура буде розвиватися за ознаками регіонів, по землях, як я бачив в Німеччині. Я упевнений, що цей твір, як джерело історичних фактів і емоційної пам’яті, будуть вивчати школярі. Кремлевські гуртоправи довели: людство дійшло до такої межі, коли в новому тисячолітті треба оглянутися, подивитися в дзеркало історії і замислитися про те, що там попереду, за горизонтом? І пам’ятати: ХХІ століття- це століття Людини, її прав і життя. Якщо ХХІ століття не буде таким, а чи збережеться воно взагалі в цивілізованій подобі? Світ, як усе у ньому, змінюється, набуває нових обрисі і смислів. « Та як би мої батьки подивилися із свого вічного спокою, вони б не впізнали…» «Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та», – гукає з вічності Павло Тичина. А що нам обіцяє Завтра? Тримайте руку на пульсі історії про війну і без та читайте книгу В.П. Скрипника, то й все буде добре.
3. Шановний московський друже по ХХ століттю!
На цьому тижні, перебираючи домашній архів, я натрапив на матеріал не відправленого до тебе листа. Мені здається він має цінність, бо зафіксував історії мить, яка стала знаковою у поясненні причин і наслідків цілої епохи.
Напередодні вивозу Радянського війська з Європи, приїзду М.С. Горбачова в Берлін з цього приводу, руйнації Берлінської стіни, що височила між двома Німеччинами – Східною і Західною, я крокував вулицями Берліна, любуючись архітектурою та чистотою міста, і поступово напливало задоволення: «Ну, здається, – думав я, – буде приемно коротати час». Бо й справді, поїзд на Магде¬бург, куди мене відряджено, відправляєтъся аж увечері. За цей час потиняюсь вулицями, потраплю у якийсь музей. Можливо удасться щось перекусить – у магазинах їди навалом. Проїжджаючи лісисті місця німецьких земель (у них не області – землі), я бачив бурий глинозем – а у магазинах ковбаси більше як п’ятдесят сортів. Як це? Хіба таке можливо?
Перед поїздкою був перевтомлений від повсякденних справ, а голова переобтяжена дріб’язковими клопотами, то й не міг спокійно обмізкувати, куди й чого я їду. Отже, їду я, автор книжок, які вийшли в Киеві, Москві, Китаї, в Магдебурзьку Вищу педагогічну школу читати курс лекцій з марксистсько-ленінської естетики. Починаю гортати в пам’яті імена. Несподівано для себе з’ясовую, що Маркс (німець) і Ленін (еврей по батькові) особливого відношення до естетики не мали, а мали Баумгартен, Кант, Гегель, Шеллінг, Шиллер – німці, і я нащадкам отих великих філософів їду читати курс з естетики? Такі думки розчавили, мене морально, так фізично розчавив Бог черепаху.
Як над степом у небі колобродять хмари осінньої пори й несподівано їх, прошпилює з літа повернена блискавка, так і мене зупинив і пронизав різкий незнайомий голос. Німецьку ми «проходили», погано знали, старші заспокоювали: «Зачем в стране советской учить язык немецкий?» Ото що залишилося, від набутого ополченського за німців – ото й увесь багаж знань.
– Ніхт ферштейн, – відповів я, а сам придивлявся: довжелезна машина білого кольору, а на ній напис «Совавтотранспорт» – на таких сьогодні везуть з Росії на окупований Донбас «гуманітарну поміч». Під виглядом будматеріалів: гармати й набої до них.
– Моя твоя не понімає, – переклав з німецької. А сам і далі придивлявся до водія: бравий чоловік років сорока, здивувався моїй російській, а не німецькій мові. Сів у кабіну. Розговорились. Виявляється, з Московського заводу шампанських вин везе продукцію – кілька сотень ящиків шипучого вина в подарунок німецьким геносам (товаришам). Завтра пообіді прилітає М.С. Горбачов з державним візитом…
Після моєї лекції екзальтовані юнаки та юнки стукали пишучими ручками (це в них аплодисменти) швидше з ввічливості – у повітрі висіла напруга й не¬спокій. На мене сірою хмарою насунулось дитинство, у свідомості випливло німецьке «джеркотіння» (мова) й оці чудові хлопці – студенти – показались мені у військовій формі періоду другої світової війни.
Чоловічий склад кафедри запросив у ресторан. Виявляється, у кожної ка-федри є марки для частування гостей, для поїздок і ще не знаю чого. Їздили ми в Галь, запрошували на домашні гостини – мабуть таки за гроші з бюджету кафедри.
Підвипили. Розв’язалися язики, зігрітий увагою, я почав «умнічать». Тоді один доцент старшого віку візьми та й скажи, як грім серед ясного неба.
– Як там Слов’яногірськ? І відразу пояснив:
– Я був у боях між Слов’яногірськом і Краматорським.
Почалися спогади якихось деталей відступу німців. Ті факти, які я наво- – див, він не сприймав, а слова «українська земля», «український народ» – різали вухо. Для нього існувало поняття «Росія» і похідний від неї словотвір.
Якось у мій двокімнатний номер готелю завітала одна фрау – жіночка з сусіднього до Слов’янська містечка. Поговорили з нею не менше двох годин. Вийшла заміж за німця, є дочка. Працює економістом на фабриці. У матеріальному забезпеченні немає ніяких скрут, як і в усіх німців. Сумує. На заводі завідувачка відділу кадрів – уже старша жінка – також російськомовна з України. Вони раз на місяць зустрічаються. Наплачуться і розходяться по своїх місцях. Єдиний недолік у чоловіка- любе порядок у домі. Хоче, щоб посуд у шкафу блищав і сіяв паркет підлоги, натертий лаком. «Нічого. Я його перевиховаю: уже звикає ходити в неначищених туфлях. За десять років- а саме такий я визначила термін перевиховання- він у мене стане справжнім совєтським чєловєком».
Познайомився з Борисом Б. Завідувач кафедри філософії Академії суспіпьних наук при ЦК КПРС. З Москви приїхав на запрошення магдебурзької молоді читати лекцію про цивілізацію й революцію. Через товариство «Знання». У них усе як у нас, тільки по-німецькому: і партія, і комсомол, піонерія. І суспільні товариста – копія наших. І державний устрій як у нас, тільки життя людей міст і сіл багато чим відрізнялося від нашого. У них уже був комунізм, як його визначав К. Маркс у «Філософсько- економічних рукописах», писаних у 1844 році. А у нас… Колгоспно-радгоспна система – хіба не феодалізм ХХ століття з усіма його кріпосницькими прикметами? І зараз, у XXI столітті, у період Незалежності, не все виходить, як у людей. То що ж ми за народ такий? У Бога теля з’їли, чи за які гріхи нам послана кара Небесна? На найкращих у світі чорноземах переважаюча частина населення живе за межею бідності, та від кожної нової влади не перестає «жданики» їсти.
А все, на мою думку, від того, що інтелігенція і громадянське суспільство не здатні, чи не хочуть поставити чітку межу між минулим і майбутнім. Сучасного не існує, існує хаос, не якесь тіло, а принцип, за Платоном, безперервного становлення тіла. Можливо, у тому хаосі успішні народи знаходять імена речей, які відповідають суті історичного моменту? У нас навіть війна називається конфліктом, і окупація якось по-іншому, це для того, щоб не дратувать» Путіна. У німців немає життя тихого й бірюзового що спокійно пливе у світанковій далині. Немає у них і метушні.У них є поступ.
Якось, оглядаючи романську церкву XII сторіччя, Борис Б. глянув на годинника і вдарив себе долонею по лобі: «Мене запрошено на обід. Там буде шестеро осіб, запросив би і вас, та ви ж знаєте німецьку пунктуальність. Запрошую до себе на московську квартиру». Він поїхав дещо раніше за мене. Через тиждень, як і було домовлено, я стояв на станції метро й шукав його очима серед лавини людей, що подавав на гору ескалатор. Московська публіка видалась мені серйозною з суворими лицями, в однорідній темній одежі. Від такого антуражу я, чесно кажучи, за два тижні відвик.
Ага, ось і Б. Б. Молодчина, не заставив довго себе ждати: звичним рухом застібуючи на куртці ґудзика, скочив з розплесканих східців.
– Добре, що прийшли. Я вас читав і мені подобається…
Про себе розповів, що дружина в нього доцент, син кандидат філософії, має сім’ю й живе окремо, у Тімірязєвському районі столиці. Сказав, що квартира в нього велика, йому її давали як заступникові зав. ідеологічного відділу ЦК КПРС. Я знав ту місцину, яка називається, здається, «Стара площа», звідки ми з одним високого рангу працівником відправлялися на цековську дачу. Не¬забутнє те було враження: ріка Ока (прошу не сплутати з Сибірською рікою такої назви), куди впадає Москва-ріка, робить петлю, усередині якої – густий сосновий ліс з двоповерховими будівлями. Навколо стрибають білки й ростуть, ніби розпорошені, гриби. А там, за рікою, стоїть біла-білісінька церква і відо¬бражається у воді, якою пливуть довгошиї лебеді. Якщо я вам скажу, що лебеді плавають по церкві – хіба ви мені повірите? Казка! Будівель немає, хіба що одна, схожа на барак намагається заховатись у гущавині лісу. «Тут готуються, – каже мій супутник, – найважливіші документи ЦК. Збираються академіки й професори під керівництвом Суслова».
Тим часом ми з Б. Б. підходимо до будівлі. Це, виявляється, недалеко від площі Дзержинського, ресторану «Софія». Звідси вгору тягнеться вулиця до пам’ятника Пушкіну, редакції газети «Известия»… Заходимо в під’їзд. Кругом охорона. Квартира виявилася дійсно великою – понад двісті метрів.
Щось випили. Чимось закусили. Про щось поговорили. Здається, про Хонеккера, який він, не пригадую чому, гад. Про справи у Союзі – ні слова. По-дружньому розійшлися. От і все. Ні не все. Б. Б., як автор фундаментальних робіт з історичного матеріалізму говорив про нас. Річ його пишна й гучна зводи¬лась ось до чого: «Чому ми бідні? Тому, що дурні. Чому ми дурні? Бо бідні».


Анатолій Федь, док. філос. наук., професор.
Грудень 2019.


ПРО АВТОРА
Ситуація, що склалася в українській літературі кінця XX початку XXI століть, досить неоднозначна. В даний час на противагу стримування і утиску української культури з’являється вседозволеність, звільнення від будь-яких рамок і правил. Українська поетика виявляється на новому роздоріжжі. Естетичні наративи стикаються в їх різновекторність. Це, з одного боку, дискурс відкрито атеїстичний (як література радянського періоду, так і постмодерністська література) і приховано релігійний (метафоричний), з іншого. Як наслідок, в українській літературі одна модель відображає деконструктивний постмодернізм радянського посткультурного простору (Ю. Андрухович, В. Неборак, О. Забужко, О. Бузина, О. Ірванець та ін.), А друга являє по суті пострадянський постмодернізм, який намагається зберегти Сакральне як основне в культурі (П. Глазовий, Л. Костенко, В. Шкляр). Таким чином, українська поетика виявилася перед вибором: йти шляхом формально постмодерністським, де немає розвитку метафоричного простору української поетики, або шляхом сучасної літератури, імпліцитно містить загальнолюдські цінності.
Авторів-прозаїків, що йдуть другим шляхом, на жаль, небагато. Один з них – Анатолій Михайлович Федь. На наш погляд, його творчість являє собою нову стадію розвитку національної прози, в якій органічно переплетені її міфологічні витоки, оповідні пласти, класична традиція і сучасне творче світобачення. Домінантою книг Анатолія Федя є гіперметафорічность. Однак зміст і значення цієї характеристики виходять далеко за рамки художнього прийому. Це, скоріше, лейтмотив оригінального і цілісного стилю. У його естетиці – прагнення знайти і відобразити порядок і красу світобудови. Надзавдання, що опинилася автору по плечу. Духовність, немов музика, пов’язує матерію з духом, землю – з небом, «верх» з «низом», Тьма і Тиша – невтомні мандрівники в пошуках вічності. В оповіданні почуття мають колір, звуки то морозило, то зігрівають, а чорти невпинно кують ключі від щастя: «…треба ж їм, нечистим, навчити смертних науці, – як ставати святими без Бога».. Сміливість, лицарство, чарівність, рішучість і став чоловіком, і існують як прекрасні ціннісні символи. Символи близькі, зрозумілі, досяжні і родинні в стані «таких Людський якости, что належати до високих чеснот». Тут проза через метафору пронизана поезією і допомагає розрізнити поезію в прозі життя, вчить бачити красу і зводить розуміння в ранг «Найвищого інтелектуального почуття».
Спичак Е.Э.
канд. филос. наук, доцент (Луганск)

Ще схожі публікації:

У дев'ятий десяток -- українським шляхом
Напередодні Дня журналіста України у Слов’янську відбулася значна подія в житті майстрів пера та читачів – у центральній бібліотеці пройшов захід до восьмидесятиріччя обласної газети «Донеччина». Г...
«Донецькі» як можливий каталізатор змін у суспільстві
  Думав про це вже з самого початку війни, коли у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Львові з’явилися перші біженці з Донбасу. А ще частенько згадував давнє фото, зроблене в українському Криму ...
Тут не вживають мову агресора
«В колі друзів веселий, як мім, говіркий, ніби шофер професора, я роблюся німим і глухим, де вживається мова агресора. Нею хай белькотять шпигуни, і беруть інтерв’ю в полонених... Я німий від кошмарів...
Юрій Матущак : ДонНУ пам’ятає героя
15 лютого Юрію Матущаку виповнилося б 30 років. Історик і громадський активіст,уродженець Донецька в найтяжчий для України час пішов на її захист і віддав найдорожче в нерівному бою з російським аг...
Сонячні кола Анатолія Гливи
Своє перше десятиліття Анатолій Глива мав відзначити 23 червня 1941 р. Не вдалося. І свято, і мрії зруйнували фашисти. Вранці 22 червня вони бомбили не лише Київ, а й Васильків, де жила сім'я Гливи. О...
Часопис “Донеччина” від 26 вересня 2017 року № 34 (15963)
У Слов'янську відбулися урочисті заходи з нагоди 200-річчя від дня народження Михайла Петренка, поета-романтика, автора відомої пісні «Дивлюсь я на небо...» і низки інших творів. І хоча наразі немає д...

The Author

Редакція "Донеччини"

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme