ЗАХИЩАЮТЬ УКРАЇНУ

Нарис Володимира Патоли із циклу Робота для піхоти

 «Закат»

Життя дається тільки раз, і люди «списуються» швидко…

Грудень 2019

– «Знову пронесло», – дещо відсторонена думка з нотками фаталізму на краю свідомості. Кулі зіграли свою неповторну мелодію барабанним дробом по легкій броні бойової машини піхоти. І якимось неймовірно неприємним інструментом по оголених нервах екіпажу. Після таких «симфоній» сивіють раніше. Та про це можна буде подумати потім. А зараз, якщо вже «бляшанка» витримала й усі живі, – у Євгенія є важливіші проблеми.

Лінія гриміла усіма кулеметними калібрами. До анонсованого перемир’я залишалися лічені хвилини. Цинічний російський окупант традиційно «почав» режим тиші парою пострілів зі станкових протитанкових гранатометів СПГ-9 та продовжив «стрілкотнею», з неабиякою пролетарською ненавистю спустошуючи стрічки й магазини. За декілька сотень метрів самотня куля одиночного пострілу, яка з характерним свистом влетіла в задню стінку оборонної позиції просто через бійницю, повідомила: під прикриттям кулеметів працюють російські снайпери. Цього разу щось неприємно зашкребло уже по моїй душі. Нерви не залізні. Звісно, наші воїни «огризалися», як кажуть, «у повен зріст».

Чітко, грамотно, весело та відчайдушно українська піхота робила свою дурну, непросту і смертельно небезпечну справу. Як і шість років до цього, як і сотні разів після. Потом і кров’ю вписуючи на сторінках історії боротьби за волю України події грудневого дня 2019 року. У невеликому населеному пункті, назви якого я не знав до 2014 року, і з радістю прожив би, не дізнавшись. На ділянці оборони 28 окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України…

Через півроку. Травень 2020

Українські військові відзначали День піхоти. Командувач Сухопутних військ Збройних Сил України Генерал-лейтенант Олександр Сирський вітав воїнів-піхотинців там, де це найважливіше – безпосередньо  на лінії вогню. Він вивчав обстановку на передовій і вручав заслужені бойові нагороди оборонцям  позицій в районі Павлополя, Новотроїцького, Мар’їнки, Красногорівки, Авдіївки, Пісків та інших населених пунктів, чиї назви не сходять із заголовків щоденних новин через постійну вогневу активність російських окупаційних військ. Всюдихід влетів по поганій польовій дорозі у розташування чергового опорника. Я змінив об’єктив камери і вийшов з машини, не приховуючи радості від того, що зараз нагороджуватимуть справжніх героїв. Адже сплутати цих хлопців з кимось просто неможливо. Поєднували нас декілька цілком звичайних для них і відверто «яскравих» та непростих для мене днів. Усмішку Євгенія при зустрічі не приховала навіть «карантинна» маска…

За півроку до того. Грудень 2019

Його взвод гостинно прийняв на декілька днів військового кореспондента. Бойові дії у населеному пункті – одні з найскладніших. Стіна, камінь, цегла чи металева конструкція, яка здається міцним укриттям, уже за мить може стати тисячею осколків, запущених у смертоносний політ нестримною вибуховою силою ворожого снаряду.

Власне, коли почалася специфічна донецька степова «дискотека», кореспондент, тобто я, в силу певних обставин, опинився не зовсім у тому місці, де мав бути. Коли усе закінчиться, «Закат», який намагаючись переконатися, що з гостем усе добре, потрапив під ворожий вогонь, скаже: «то все дрібниці, ми ж були під захистом броні».  Забувши, як зовсім недавно сам називав «беху» «бляшанкою», що витримує попадання хіба що з легкої стрілецької зброї, він не дорікне за те, що сталося, жодним словом. Тому що такий у нього характер: не звинувачувати, а діяти.

Записати розмову з командиром взводу, старшим прапорщиком Євгеном на позивний «Закат» вдалося уривками і не з першого разу. Вічно заклопотаний, нерозлучний зі своєю радіостанцією, він, здається, практично не відпочивав. І, все таки, ми знайшли час поговорити.

Чоловік професійний військовий. Проходить службу за контрактом з 2007 року. Спочатку, пригадує Євгеній, займалися з товаришами здебільшого обслуговуванням техніки, підвищенням бойової готовності. Вистачало і стройових оглядів, і паперової тяганини, без яких важко уявити повсякденну службу мирного часу. Поки не настав дві тисячі чотирнадцятий рік…

На базі бригади створили, батальйонно-тактичну групу, яка вийшла до Тузли, прикривати морське узбережжя на півдні, щоби ворог не зайшов з моря. Коли на Донеччині почалася активна фаза бойових дій – Євген із підрозділом потрапив туди. Разом із 72-ю бригадою пройшли пекло боїв в районі Амвросіївки. Підрозділи розкидало війною по блокпостах. Маринівка, Петрівське, Савур-могила. Не існувало суцільної лінії оборони, нормального зв’язку. Ворога можна було очікувати з усіх сторін.

– Найгарячіше, напевне, було у 2014 році на День Незалежності, коли нас накривали ураганами, – згадує Євген. – Спочатку почали «обробляти» мінометами. А ми, через те, що часто міняли місця базування, – встигали копати тільки «ямки» кожен під себе. Виривається коло, в глибину десь сантиметрів 70. Туди сідаєш, і ще глибше, сантиметрів 40-50 викопуєш місце під ноги, так, що там можна сидіти. Зверху натягували «бронік». У таких колодязях ховалися від артобстрілів.

Було не зрозуміло, яка чисельність ворога, хто звідки наступає. Не вистачало нормального зв’язку. Особовий склад нерідко був пригнічений. Техніка – виснажена, бо на той період часу підрозділ уже місяця півтора працював по ділянках передової. Звичайно, хлопці своїми силами підтримували техніку, наскільки це було можливо.

– Зараз набагато краще, – каже Євген, – тому що налагоджено постачання, кожен знає своє місце, свій пост, свій ВОП (взводний опорний пункт – прим авт.). Зараз більше позиційна оборона, хоча вона і вважається маневреною. Поки всі стоїмо на своїх позиціях, служба налагоджена, зв’язок. Та й самі уже навчилися, звикли. І рівень військовослужбовців став набагато кращим ніж був тоді. І офіцери навчилися багато чого, і солдати і сержанти.

• Які особливості противника?

– Я і для себе розумію, і хлопцям розказую, що треба бути завжди готовим. По окопу ходити в засобах індивідуального захисту, з аптечками. Тому що життя дається тільки раз, і люди «списуються» дуже швидко. Якщо сам себе не вбережеш – то мало хто тебе вбереже. Окупанти так і працюють, по-підлому. «Нема, нема – та й є». Тільки і приходять повідомлення майже кожного дня, що десь 200-й, десь 300-й…

• Чим «працюють»?

– В основному втрати від снайперів і протитанкових ракетних комплексів. То з ПТРК підіб’ють машину, то снайпери підповзуть та вистежать когось.

• Розумію, що також «дякуєте», якщо шостий рік воюєте і живі?
• Огризаємося звичайно.
• Як ставиться до Вашої служби сім’я?

– У 2014-му році я одружився. У 2018 розлучився. Дітей не маю. А зараз то є якісь відносини, то немає. Як може бути нормальне життя, сім’я, коли на це, якщо чесно, немає часу? В основному люди і йдуть з армії не через грошове забезпечення чи харчування, а через те, що в кожного, хто тривалий час носить погони, постає питання: чи далі продовжувати воювати чи обирати сім’ю. Багато кому дівчата або жінки говорять прямо: вирішуй, або далі служи, або час задуматися про майбутнє. Тому що роки йдуть, життя іде, багато для кого, як наприклад для мене, з 14-го року…

• Чому Ви особисто досі залишаєтеся у війську а не вирішуєте особисті питання?

–  Якщо усі займуться своїми справами – лінію нам не втримати. Комусь треба бути тут. Крім того, Бог його знає, де зараз простіше. Добре там, де нас немає. Та і, напевне, звичка уже.

• Що скажете про інформаційне середовище?

– У 2014-15 роках зовсім не було нічого нашого, ані по радіо, ні по телебаченню. Зараз звісно веселіше. Конкретно тут вперемішку: половина каналів російських, половина українських. «Армія ФМ», до речі, ловить. Але у 2014-15 роках було гірше. Можна було слухати тільки «армію ДНРа». Воно казана-що, навіть і не держава, але у них були свої потужні радіостанції, які транслювали програми, а в нас і того ще не було.

– Ворожа пропаганда заважає?

– Було б смішно, звісно ж, вірити, що ми завжди воювали з «робітниками, шахтарями і трактористами». Шахтарі уже напевне давним-давно всі перебиті. Мені здається, там узагалі місцевих дуже мало залишилося, таких, що служать. Коли провідував їх Кобзон, а там через одного бурят. Танкіста отого з обгорілою головою показували, пам’ятаєте: « – Бурят? – Как я рад…»

– Чому Ваш позивний «Закат»?

– Колись був мобілізований офіцер, виконуючий обов’язків командира роти з таким позивним. У чотирнадцятому році. Він потім перевівся на інше місце служби. А я найстаршим залишався на ВОП-і. По радіостанції за звичкою викликали на позивний: «Закат». І так воно до мене «причепилося» від попереднього командира.

– Тільки-що одиночні постріли за вікном – що це було?

– Або наша відповідь, або орки «відпрацьовують», коли немає видимості. Туман, як зараз, дощ іде, погана така погода, у прилад нічного бачення практично нічого не видно. В тепловізор – теж. Ворог нерідко прострілює ділянку, боїться щоби ми не зайшли.

– А ворожі ДРГ можуть зайти до нас?

– Думаю, зважаючи на те, що ми нормально дивимося за своєю територією, – то в принципі зайти вони не повинні. Все оглядається, немає таких закритих місць, куди можна було б обійти. Усе під наглядом. У нас регулярно проводяться заняття. Даються різні команди: «кругова оборона», «напад з тилу», «з флангів». Кожен знає по якій команді куди бігти, усі займають свої позиції.

– Зараз от «стрілкотня», хвилини три вже час від часу, а поки ніяких команд,ніхто нікуди не біжить. Як ви визначаєте, коли ситуація дійсно небезпечна?

– Коли хтось щось на посту виявляє – доповідає командиру. Командир приймає рішення. І піднімає резерв. До речі мій взвод зараз знаходиться в резерві командира роти. Усі, хто зараз тут – відпочиваюча зміна. Зриваємося на ноги і біжимо на позиції.

– А хлопці, які зараз на варті, той самий 18-річний Кирило наприклад. Не переживаєте за них?

– Звісно переживаю. За всіх переживаю. Є прилади нічного спостереження, засоби зв’язку, зброя. Налагоджена система спостереження та оборони. Якщо що – хлопці повідомлять.  І звісно ми довіряємо одні одним, упевнені, що товариш не підведе. Інакше тут неможливо.

– Що було найскладнішим під час цієї війни?

– 14-й рік. Багато було неприємного. Під артобстрілами страшно. Коли був «турбуючий» вогонь всю ніч, хочеться в туалет вибігти, а страшно, бо прильоти близенько, і незрозуміло, де буде наступний. Думаєш: раптом вибіжиш і не пощастить. Доводилося терпіти до ранку. Перша кампанія – Авмросіївський район. Друга кампанія – ці місця, Марїнка, траса, високовольтна лінія Курахове-Донецьк, Новомихайлівка, Славне, Березове. У 2015 році там стояли. Потім наступ на луганському напрямку. У Станиці Луганській були. Потім у Новотроїцькому…

– Противник з тієї сторони?

– Вікно на фланг виходить. Тут тричі крутнувся, і можна забути що з якого боку.

– Доводилося втрачати друзів?

– Не так, щоб поряд. Бувало, про хлопців, з якими починали у чотирнадцятому році, приходили звістки. Ту нашу роту розкидали на всю бригаду. По різних батальйонах опинилися. Іноді читаєш повідомлення – людина, яку добре знаєш, з якою пліч-опліч пробули немало часу…

– Що плануєте з сім’єю на майбутнє?

– Як Бог дасть. Буде вільний час – то буде сім’я.

– Чим би ви хотіли, щоби закінчилася ця війна?

– Напевне вона закінчиться так, як і почалася. Росія прийшла, і в нас почалася війна. Якщо Росія звідси піде – то і війна закінчиться. Тому що якщо ніхто не буде спонсорувати і допомагати тим силам, з якими ми воюємо – природно ніякі будівельники чи трактористи не в змозі протистояти стільки часу армії. Це війна. Усі навчаються. Там зараз «збірна російської федерації». Якісь приїжджі знедолені росіяни, які не знайшли себе в вдома – приїхали знаходити себе тут.

Дивлюся по хатах, по дорогах, по всьому – люди тут жили трошки краще ніж ми, але декому з них хотілося ще краще. Вони просили «руский мир», і він до них прийшов. Тільки нічого хорошого їм не приніс. І настав час, коли вони зрозуміли, що не вгадали. Думаю, якби повернути час назад, якби була така можливість – ті, хто виходив на мітинги з георгіївськими стрічками  і триколорами в 14-му, декілька разів задумалися б, перш ніж робити такі кроки і перш ніж виходити з проханнями «Вова введи війська». Були і наші зрадники, тоді. На початку. Вони і постраждали від цього в першу чергу.

– Чим далі від лінії фронту, тим більше «героїзму» й агресії. А які емоції будуть викликати у вас ті, хто воював на стороні ворога, через десять років після війни?

– Які емоції? Їх і зараз чисто по-людськи жаль. Ми прекрасно розуміємо, що це живі люди, одурманені, які наробили багато гріхів і розуміють, що назад у них дороги немає.

– Чи виникне бажання після війни, при зустрічі з колишнім ворогом, застрелити його?

– Ні. Навпаки, чим більше дивишся на все це, особливо коли поранені бувають, вбиті – більше починаєш цінувати людське життя.  Усвідомлюєш, що розлучитися з ним дуже легко. Втратити життя – це найпростіше. Вижити буває важко. Тому стріляти влучно треба зараз. Заради життя, а не навпаки.

– Батьки знають, де Ви?

– Так. Батько минулого року помер. Залишилися мати і старша сестра. Постійно мене просять щоби  кидав армію. «Ти вже і так там довго, хай ще кожен так, як ти, побуде». Їх можна зрозуміти.

Ваші побажання близьким?

Побажання тільки одне: щоби довше були живі і здорові. Не хочеться ні грошей, ні статків – щоби просто побільше пожили на цьому світі, довше з ними побути. Коли в розлуці отак з рідними – скучаєш за ними дуже сильно. Іноді у відпустку приїдеш так от. Біля мами дні два-три не відходиш, тільки за нею дивишся, прислухаєшся. Скучаєш…

– Виникає враження, що люди тут добріші. Що можете сказати про військовий колектив?

– Люди, як і кругом. Тут цінують щирість. Так, відносини дійсно нормальні. Наш колектив любить, щоби усе було чесно. Хай краще щось сказано грубо, але щоби всередині образ не залишалось. «Масок» та ігор тут значно менше.

Через півроку. Травень 2020

Декілька десятків динамічних кадрів, як водиться, з короткою витримкою та широко розкритою діафрагмою. Трішки слів, традиційні побажання, щоб усе 4.5.0. Детальна технічна робота командирів, подробиці якої, розкривати поки що не можна.

Наш військовий всюдихід вирушив далі, а Євгеній та його підрозділ залишилися там, де майже кожного вечора під канонаду різних калібрів вирішується доля України. Адже вони, кого нагороджували того дня, і хто проводить у складній та небезпечній обстановці кожен свій день, тримають на собі наш хиткий і нестабільний світ. Платять власними роками життя, щоби інші проводили своє безпечному затишку. Вони ті, хто поверне мирне небо над Українським Донбасом та синьо-жовті прапори над Кримом.

Володимир ПАТОЛА

фото автора