ЖИВУЧІ  МІФИ ПРО РІДНИЙ КРАЙ

Не так давно на телеканалі «Капрі» показали сюжет про святкування 333-ї річниці села Золотий колодязь Добропільського району. 333 роки – це відверта вигадка, так як ця дата не підтверджена жодним історичним документом. Це яскравий приклад пострадянського «совка», а точніше вже «донбаського совка». Більш того, саме історія Золотого колодязя – це наочний приклад фальсифікації історії України.

Я особисто знайомий з людиною, яка написала «легенду» про Золотий колодязь. Міф був створений, як це не дивно зараз звучить, на замовлення обкому партії. Я не маю особливих претензій до автора з цього приводу. У нього є виправдання – такий був час!
Дивує інше. У минулому році я був в гостях у цієї людини і запитав: «Вже давно немає СРСР, немає комуністичної партії. У нас інша держава, інша ідеологія. Чому б не розповісти людям, як створювалися історичні міфи за радянських часів?» Тоді отримав шокуючу відповідь: «Ні. Нехай все залишиться, як я написав».

З точки зору історичної достовірності легенда про Золотий колодязь не витримує ніякої критики. Її написав не історик, не краєзнавець, а радянський журналіст. До слова, на той час дуже типова картина. Досить згадати головний міф Мирнограда (Димитрова) – початок будівництва шахти «Центральної» в 1911 році, з якою пов‘язують заснування міста. Це теж відверта брехня, яка теж зведена в ранг «історичної події».

*   *   *

Основною метою будь-якого краєзнавчого дослідження повинен бути пошук документа, що підтверджує раніше існуючу версію про ту чи іншу історичну подію; або, навпаки, спростовує вже усталену в суспільстві думку з приводу конкретного історичного факту. Тільки маючи конкретний документ, а ще краще декілька документів, можна констатувати: така подія дійсно мала місце в нашій історії або виявлені документи спростовують реальність цієї події.

Однак, відсутність будь-якої документально обгрунтованої бази, в роки панування радянської ідеології не завадило «узаконити» цілий ряд вельми сумнівних і відверто абсурдних за своїм змістом так званих «політичних рішень» в області історії та краєзнавства. Особливо це далося взнаки у визначенні дат заснування населених пунктів і їх подальшого перейменування. Не став винятком і Добропільський район.

Золотий Колодязь – один з найстаріших населених пунктів нашого регіону, село з багатим історичним минулим. Однак складена радянськими журналістами легенда відтіснила на другий план реальні історичні події, які саме і складають історію села Золотий Колодязь. Останнім часом багато говорять про патріотизм і любов до малої Батьківщини. Справжній патріотизм повинен грунтуватися на знанні історії своєї малої Батьківщини, а не на міфах і легендах, складених в кабінетах райкомів партії і редакцій місцевих газет.

КАЗКА  ПРО  ЗОЛОТИЙ  КОЛОДЯЗЬ.

Казка про Золотий колодязь написана людиною, яка зовсім не орієнтувалася в реаліях того часу і, відверто кажучи, яка не мала навіть елементарних знань про той час.

Давайте розглянемо легенду про село Золотий Колодязь, виходячи з реалій того часу. Відповіді на багато спірних питань тут лежать на поверхні і не вимагають глибоких знань і особливої підготовки у дослідника.

ЛЯП №1. «ЗОЛОТА МОНЕТА».

*Слово «ляп» походить від слова «ляпсус», що означає «обмовка, мимовільне упущення, промах».

 

«Цар Петро I кинув в колодязь золоту монету …» У первинному варіанті це був золотий рубль. Але … рубль, як грошова одиниця Російської імперії, з’явився тільки в 1762 році і був… срібним. Золотий рубль з’явиться лише в 1897 році завдяки грошовій реформі, що проводилася тодішнім міністром фінансів С. Ю. Вітте. Тому рубль в поспіху «замінили» на золотий червонець.

Дійсно, золотий червонець був в зверненні за Петра I, але карбувати його стали тільки… в 1701 році. Тому автору легенди терміново довелося вводити в свою «правдиву історію» іноземну валюту. Так в легенді з’явилися гульдени і талери. З талером все зрозуміло: він хоча і був у той час в обігу, але ніколи не був золотим! Ще цікавіша ситуація з гульденом. З XV століття його також карбували лише срібним, але в дослівному перекладі «гульден» позначає «золотий»…

ЛЯП №2. «КОЛОДЯЗЬ».

«Цар… кинув в колодязь золоту монету …» Одним із слабких місць складеної легенди є оцінка автором подій двох – трьохсотрічної даності з позиції сьогоднішнього дня. Мало того, що ця людина була абсолютно відірвана від реалій того часу, вона ще й намагалася реконструювати ті події, використовуючи сучасні терміни і знання. Як не парадоксально звучить, але саме слово «колодязь» є ключовим у розвінчанні легенди. Що таке колодязь?

У словнику Єфремова – «це вузька, глибока яма, захищена від обвалів яма для добування води з водоносних шарів землі». А що розуміли під колодязем в другій половині XIX століття в Харківській губернії, до складу якої входило село? Колодязь – «нарочито викопаний резервуар для води, оброблений великим міцним зрубом» (1872 рік). Так ось ще на початку XIX століття в Російській імперії криницями називали «джерела, витоки і навіть маленькі струмки». Штучні ж колодязі, на відміну від поточних, іменувалися «копанями або копанками». Іншими словами, цар Петро I в кінці XVII століття мав кидати монету в якусь ямку або якийсь струмочок, а назва села повинна була бути Золота копань, а ще точніше – Срібна копанка

Топонім «Золотий колодязь» відноситься до так званим складовим, що дуже характерно для російської топоніміки того часу (30% всіх назв).
Він складається з прикметника «Золотий» (в якості основного компонента) і географічного терміна «колодязь». При освоєнні нових земель або при переміщенні по невідомій місцевості люди давали власні назви географічним об’єктам. У посушливих районах таким об’єктом міг стати колодязь (криниця, джерело, струмок). Прикметник «золотий» стосовно терміну «колодязь» може мати відразу кілька значень (райський, п’янкий, чудовий, дивний, солодкий). Можливо інше значення – багатий, корисний.
Слово «колодязь» з додаванням різних епітетів часто вживалося в назві населених пунктів Російській імперії і, зокрема, Харківської губернії. Крім Золотого, були Білий колодязь (в Харківській, Воронезькій, Оренбурзькій і Курській губерніях), Зелений колодязь (в Харківській губернії) і Срібний колодязь (в Орловській і Тульській губерніях). Ці населені пункти були розташовані «при струмках того ж імені».

ЛЯП №3 «ПОМІЩИК»

«Царя зустрів місцевий поміщик зі своєю челяддю …» Присутність поміщика в легенді – це укорінений совковий стереотип. За роки радянської влади склалася така думка, що власники наших сіл жили тут. З абсолютною впевненістю можна стверджувати зворотне. Більш того, багато хто з них ніколи і не були тут, а, може бути, і навіть не знали, знаходяться  їх володіння.
«Поява» поміщика в легенді була викликана необхідністю «зафіксувати» сам факт перебування царя в цій місцевості. При абсолютній відсутності «свідчень» в інших джерелах (хроніки походу, мемуари його учасників, рапорти, акти межування, тощо) необхідний був «місцевий свідок». Власник поселення, як не можна краще, підходив на цю роль. Але виникає банальне запитання: де він жив? В землянці, курені з очерету або в мазанці? У нього, як у пана, повинен був бути «панський будинок»…

Більш того, поміщику потрібна була і прислуга. Хтось повинен був його обслуговувати, годувати, обробляти поля і вести господарство. До ліквідації Запорізької Січі (1775 рік) в нашому краї були лише нечисленні козачі поселення. Але одна справа – маленький хутір, який міг легко «сховатися» в балці з густою рослинністю, з населенням, яке було постійно готовим до відбиття збройного нападу. І зовсім інша – селянське поселення з розміреним способом життя. З обов’язковим землеробством і з перспективою на будівництво церкви на самому видному місці. Іншими словами, ні про яке велике поселення в ті роки не могло бути й мови. Ніяких відомостей про такий населений пункт на землях Ізюмського полку досі не виявлено.

Нагадаю, що це «поселення» знаходилося на території, яка, висловлюючись сучасною мовою, входила в інтереси Ногайської Орди. Не варто забувати, що ординці останній похід по цій території зробили в 1769 році, а фортеця Ізюм і землі, розташовані набагато північніше, неодноразово зазнали нападу ногайців. Життя на території, яка реально піддається грабіжницьким набігам, було пов’язано з великим ризиком…
А тепер увага. Самий небезпечний, з точки зору сьогодення, момент цієї казки. Повідомляється, що російський поміщик зі своїми кріпаками зустрів московського царя на території, яка на той час ще не належала Московській державі (ці землі офіційно відійдуть до складу Росії лише… у 1775 році). Тобто фіксується факт наявності російського поселення ще за.. 80 років до початку примусового заселення російськими кріпаками цієї території. «Донбаський совок» сам дає «козирну карту» представникам «руського миру». Вони можуть справедливо зауважити: «Мы тут уже были еще при Петре! Вы же сами об этом пишите и рассказываете до сих пор!!!»

ЛЯП №4. «АЗОВСЬКІ ПОХОДИ».

«Цар, повертаючись з Азовського походу …» Почнемо з того, що походів було два – в 1695 і 1696 роках (може автор і не знав про це). При цьому варіант з першим походом відкидався відразу ж з кількох причин. Головна з яких та, що, при всьому бажанні, Петро Олексійович ніяк не міг виявитися в цих місцях. Більш того, після того, як 2 жовтня 1695 року було знято облогу Азова, цареве військо поверталося пішки «по пустельній місцевості». З настанням заморозків почалися епідемії і голод. З великими втратами воно дісталося до Москви. Такі подробиці походу явно «не вписувалися» в гарний сюжет легенди.

В обох походах цар добирався з-під Азова водним шляхом. У 1696 році – по Дону. З огляду на невдачі і промахи попереднього походу, військо тепер рухалося туди вздовж Дону та Волги. І тільки загони Клауса Рігемана і Івана Мазепи знову йшли по території Дикого поля. 19 липня 1696 фортеця Азов здалася.

Хто, куди і яким шляхом добирався додому? Тепер дуже детально, щоб виключити будь-яке «а може все ж таки заїхав…». Згідно хроніки другого Азовського походу першими (31 липня) були відпущені запорізькі козаки з наказним отаманом полковником Яковом Лизогубом, 2 серпня з-під Азова в Воронеж (водою) виступив Преображенський виборний полк, 5 серпня від Азова відійшов по воді Лефортов виборний полк 12 серпня водою на Воронеж пішов Морський регімент. А 15 серпня 1696 року через Азова по воді на Тульські залізні заводи відправився Петро I.
І, нарешті, 16 серпня виступили в похід суходолом всі інші війська (Семенівський полк з генералом Іваном Чамберсом, Бутирський полк з підполковником Олександром Гордоном і інші полки).

Іншими словами, Петро І ні за яких обставин не міг виявитися в Золотому колодязі ні в 1696 році, ні в якому іншому!

ГОЛОВНИЙ ЛЯП. «ЛЕВШИН»

Появою поміщика на прізвище Левшин (Лёвшин) в легенді автор, здавалося б, зробив неможливе: він поєднав простір і час. Іншими словами, вибачаюсь, «впихнув невпиху…» – ну, ви здогадалися). Похід 1696 року і дворянин Олексій Андріанович Левшин, цар Петро I і сільце Золотий Колодязь – це люди, події та назви з різних часів і епох. Життєві шляхи героїв легенди ніколи не перетиналися. Тому фраза з легенди «поміщик Левшин заснував село в 1686 році» – це з тієї ж області, що і само відвідування царем цього села. Відверта брехня! Оскільки Левшин отримав ці землі в якості рангової дачі за часів Катерини II. І раніше 1775 року ніяк не міг значитися серед власників цих земель.

Олексій Андріанович Левшин був старшим сином надвірного радника Андріана Степановича і Матрони Василівни Зибіної. Він служив в імператорській Лейб-гвардії, але за станом здоров’я змушений був залишити службу в чині прапорщика. Саме О. А. Левшин і заснував сільце Золотий Колодязь в 1776 році (точніше отримав ці землі).

Саме він і вважається першим власником села. Олексій Андріанович був одружений на дочці полковника Пелагеї Панасівні Беклемішевій. Від цього шлюбу у них було п’ятеро синів (Дмитро, Сергій, Іраклій, Володимир, Лука) і дві дочки (Ганна і Дарина). Згідно з актом межування 1813 року Левшини володіли 20 468 десятин землі і 386 душами кріпаків.
На його кошти в селі в 1800 році була побудована перша дерев’яна церква.
До речі, у легенді немає згадки про церкву, обов’язкову складову життя православної людини. Якщо не було такої в цьому селі, то церква повинна була бути в сусідньому селі. Тоді жителі села «при колодязі» були б прихожанами тієї церкви, при якій обов’язково велися церковно-приходські книги з реєстрацією цивільних актів (хрещення, вінчання і смерті) всіх прихожан. Така інформація про парафіян з Золотого колодязя відсутня. Будівництво ж церков на території сучасного Добропільського району датується, в кращому випадку, кінцем XVIII століття (1785 рік – в селі Шахове (Октябрське), 1794 – в селі Святогорівка).

Якщо в Золотому Колодязі церкву побудували тільки через 104 роки після описуваних подій ( якщо припустити, що село «засноване в 1686 році»), то виходить, що всі ці роки його жителі були «відлучені від церкви». Цього не могло бути!
Родовий маєток Левшиних знаходився в селі Пожиліно Єфремівського повіту Тульської губернії, що на річці Красива Меча. У селі була кам’яна Дмитрівська церква і фамільне кладовище Левшиних.

*   *   *

Я надав матеріал про Золотий Колодязь на підтримку добропільських краєзнавців. На жаль, їх дуже мало і вони знаходяться в суцільному оточенні «донбаського совка». Там декомунізація торкнулася не всіх населених пунктів. Там дуже потужний опір. Совок досі намагається всіма силами і способами зберегти хоч щось з радянської спадщини. Є, наприклад, проби «зробити» з Володимира Ульянова Володимира Хрестителя (село Володимирівка). У нас, до речі, представники влади намагалися «зробити» з комуніста Георгія Димитрова Святого Димитрія (змушений був тоді звернутися до керівника Інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича )
На превеликий жаль, визначальною досі залишається фраза: «Ну, і що, що брехня. Зате красиво і всім подобається!»

Тому легенда про Золотий Колодязь більшістю жителів району досі сприймається, як реальні події в історії села. Ось в чому і полягає головна проблема. Скоріш, наша біда.
Одним з обов’язкових напрямків краєзнавства є просвітницька діяльність.
Тому я свідомо дуже детально намагався прокоментувати цю легенду на предмет її відвертої неспроможності. Для того, щоб кожній людині, незалежно від її рівня обізнаності в цьому питанні, стало зрозуміло: легенда з реальністю нічого спільного не має. Що це відверта брехня.


 

Сергій Луковенко,

Голова міської організації НСКУ «Старий рудник»

м.Мирноград.


 

 

Ще схожі публікації:

Часопис “Донеччина” від 26 вересня 2017 року № 34 (15963)
У Слов'янську відбулися урочисті заходи з нагоди 200-річчя від дня народження Михайла Петренка, поета-романтика, автора відомої пісні «Дивлюсь я на небо...» і низки інших творів. І хоча наразі немає д...
« Історія і сучасність»
«Писано з Тору, 1642 р., червня 12 дня»              Так старший отаман Семен Забузький завершив свою відписку «государю Павлу Федоровичу Леонтьєву, Валуйському воєводі його царської величності», ...
ПОДИВИТИСЬ В ОЧІ ГЕРОЇВ
Звичайно ж невипадково, саме 24 лютого у Національному музеї історії України відкрилась виставка «Азовсталь: нові сенси». На відстані одного року з дня повномасштабного російського вторгнення в Украї...
Газета “Донеччина” від 20 січня 2015 р. № 1 (15870)
Замість Леніна - пам'ятник пісні У Слов'янську знову вирують пристрасті. Тепер навколо пам'ятника Леніну. Група активістів зробила ще одну спробу скинути Ілліча. Навіть вірьовку на нього накинули. ...
Що спільного у розвитку громад Донеччини та Львівщини?
12 жовтня на базі Краматорського АКМЦ відбувся онлайн відеоміст Львів-Краматорськ: «Адміністративна реформа в Україні та аналіз досвіду діяльності новостворених об’єднаних територіальних громад Львів...
Шлях сержанта Ісаєва
Євген Ісаєв, сержант 79 десантно-штурмової бригади, брав участь у визволенні Слов’янська. Молодий, гарний хлопець зі щирою усмішкою та просто хороша людина, яка знає що таке честь та доблесть. Позн...

The Author

Редакція "Донеччини"

Залишити відповідь

Донеччина © 2016 Frontier Theme