ХТО 19 СЕРПНЯ 1991 РОКУ ВИЙШОВ ЗА УКРАЇНУ НА ДОНЕЧЧИНІ

СПОГАДИ УЧАСНИКІВ ПОДІЙ, ЩО ПРИЗВЕЛИ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

 

 Серпневий путч 1991 року не лише не вберіг СРСР від розпаду, а несподівано стрімко пришвидшив цей процес. Проголошений у Москві так званий ГКЧП(ДКНС – Державний комітет надзвичайного стану вживаємо в російській абревіатурі – ред.) вже в перші дні не знаходив підтримки в республіках. Але якщо в Києві центральна влада вичікувала – 19 серпня в Донецькій міській раді депутати засудила путчистів у своєму зверненні. В той день свою позицію висловили рухівці. Потужно пролунав на захист демократії  голос страйкових комітетів і Незалежної профспілки гірників: 80 шахт  Донбасу призупинили роботу. На третій день – 21 серпня переворот провалився. Це стало поштовхом до  проголошення Верховною Радою 24 серпня Акту про Незалежність України

 

  Про те як у містах області влада і жителі реагували на інформацію  з Москві і хто були  ті донбасівці, які не побоялися засудити путч і фактично виступили за державність України. Журналіст Ігор ЗОЦ наживо поспілкувався з активними  учасниками історичних подій, а деякі свідчення, оприлюднені в медіа раніше, наводимо з посиланням на першоджерело.

 

ЯК ДЕПУТАТИ ПОДОЛАЛИ СВІЙ СТРАХ І ХТО ХОТІВ ЇХ АРЕШТУВАТИ?

 

На «Радіо Свобода» 25 серпня 2016 року пролунала передача «Донбасс 91»: яку роль зіграв Донбас у становленні Незалежності України?» з якої оприлюднюємо фрагменти спогадів на той час депутатів Донецької міськради Сергія Зікєєва (1952-2020) і Сергія Фурманюка, активіста Ігоря Розенка з Костянтинівки.

 

 «Мені зателефонували вранці 19 серпня і сказали одну фразу:« Включи телевізор », – згадує Сергій ЗІКЄЄВ.- Там повідомляли про створення ГКЧП…»

  «Я вийшов на балкон. Внизу стояла машина КГБ(Комітет державної безпеки вживаємо в російській абревіатурі-ред.)  Біля неї – два співробітника, які дивилися на мене знизу вгору. А я на них – зверху вниз, – описує те ранок Зікєєв. – Я поїхав на роботу. Підійшов до цих КГБшниками і сказав: хлопці, я їду громадським транспортом, машина вам не знадобиться. Вони – без коментарів. Нічого не сказали ».

 

Того ранку з різних кінців Донецька депутати стікалися в сторону міської ради. «Я дружину попросив, щоб вона не турбувалася, але все ж на всякий випадок зібрала сумку з речами. Згадав 37-й рік, що там у людей було в тривожних валізках … Це було дійсно дуже страшно. Я їхав тролейбусом, і всі люди були напружені. Коли я приїхав до міськради і побачив своїх однодумців, то стало якось легше, незважаючи на те, що у дворі стояло 2 автобуси міліції – «омоновський» загін, а також 3-4 порожніх автобуса. Тобто за нами, за депутатами, вже приїхали », – згадує Зікєєв.

 

  Навколо міської ради ОМОН Усередині загальне сум’яття. Ініціативна група з п’яти депутатів, в числі яких Сергій Зікєєв, стала писати проект заяви Донецької міськради з приводу того, що відбувається в країні: «Я пам’ятаю, як приїхав Рибак Володимир Васильович (за часів президента Януковича спікер Верховної Ради – ред.) Він тоді був головою виконкому одного з районів Донецька. Рибак потрясав заявою ГКЧП (напевно, стенографістки вже зафіксували по радіо або по телевізору) і кричав: «Ось тепер буде порядок!» Бігав Микола Янович Азаров. Вони все кучкувалися окремою групою – активісти КПРС ».

 

«Пам’ятаю, як Азаров бігав по сесійній залі з папером в руках. Це виявився список депутатів, які повинні були потрапити під перші арешти у зв’язку зі змінами в країні », – доповнює Сергій ФУРМАНЮК.

 

У такій обстановці міська рада намагається прийняти заяву з приводу подій в Москві. А в документі – ніякої дипломатії: в ньому сказано, що стався антиконституційний державний переворот, що міська рада вимагає повернути Горбачова, не підкоряється ГКЧП і переймає на себе всю владу в місті.

 

-Заява була підготовлена. Всі сиділи в залі. Я її зачитав і запропонував депутатам підписати, – каже Сергій Зікєєв. – Ніхто не ворухнувся. Я розумів, що мені потрібно першому зробити цей крок – поставити свій підпис. Я відчував, що мої ноги буквально вросли в підлогу. Я не міг рушити. Такий тваринний страх! Я не знаю, як зробив ці кроки, але підійшов до столу, взяв ручку – а рука трясеться … Поставив підпис. Напевно, 5 секунд було тихо. А потім, і я згадую це з гордістю, депутати Донецької міської ради встали і пішли підписувати цей документ!

 

 Проти путчистів висловилися в ці дні багато міст України, але заяву з такими словами – антиконституційний державний переворот – не прийняв більше ніхто, крім Донецька.

 

19 серпня посилає свою позицію до Києва навіть маленька Костянтинівка: демократичні активісти міста пишуть телеграму Голові Верховної Ради Леоніду Кравчуку про непідтримку ГКЧП. «Підписали всі, віднесли на пошту, щоб відправити, з цим теж були проблеми, адже такі телеграми були важкувато відправляти, але у нас на пошті були свої люди. Телеграму все-таки відправили », – згадує костянтинівський рухівець Ігор РОЗЕНКО.  Після 2014-го як воїн АТО пройшов майже всі «гарячі точки» Донеччини.

 

Варто пам’ятати, що все це відбувалося в умовах ще тієї, радянської дійсності: що значить для демократичних активістів з невеликого містечка Донбасу написати таку телеграму всупереч сигналу з Москви? А якщо путч переможе? – повідомляється на сайті «Радіо Свобода» 25.08.2016.

 

Цими днями Сергій ФУРМАНЮК, який тоді був заступником голови фракції «Демократична ініціатива» в Донецькій міськраді зробив важливі доповнення про події 19 серпня. За його словами кворуму для проведення сесії все-таки не було і правильніше називати  засідання зібранням депутатів. За відсутності голови міста О.Махмудова головував його заступник Бичков, а текст звернення готували керуюча справами виконкому Ірина Зоря, Борис Бронфман, керівник нашої фракції Геннадій Сидоров…

-Сам текст невеликий за обсягом: ми називаємо дії ГКЧП антиконституційними, засуджуємо їх  і закликаємо дончан зберігати спокій і порядок у місті, – розповідає Сергій Фурманюк. –  Не підписали звернення депутати М.Азаров, В.Ландик, В.Ковальчук з ДАІ і деякі інші представники так званої партноменклатури. Депутат Верховної Ради УРСР Юхим Зв’ягільський перед підписанням якось непомітно зник із зали. Текст в той же день відправили до редакції газети «Вечерний Донецк», де він і був надрукований 20 серпня. А я із однодумцями по фракції та активістами відправився увечері 19-го на площу імені Леніна спілкуватися з людьми, роздавати листівки і роз’яснювати нашу позицію…

Запитую в Сергія Фурманюка про список від Миколи Азарова з кандидатами на арешт.

– Ніхто з нас його в руках не тримав, але хтось угледів що в ньому 15-20 осіб депутатів та активістів, під номером три була Євгенія Ратнікова,  Фурманюка невідомі записали під п’ятим номером… Хотів би зазначити, що в ті кілька років Донецька міськрада була однією з найдемократичніших в країні нарівні з Львівською і Київською…Нашій фракції «Демініціатива» не соромно за пройдений шлях.     

 

«САМОСТІЙНІЙ УКРАЇНІ МОСКОВСЬКА ХУНТА НЕ УКАЗ!»

 

Своєю чергою Ілля ШУТОВ, на той час юрист і активний діяч Крайової організації Народного Руху наполягає, що вчинки рухівців у ті дні мали значний вплив на перебіг подій у Донецьку. Йдеться про акцію в центрі міста 19 серпня 1991р.

Згадує Микола ТИЩЕНКО, один із очільників Руху, науковець:

-У той день о 14.00. донецькі рухівці Мефодій Бондарук, Геннадій Бутко, Валерій Волохов, Всеволод Гаркуша-Божко, Дмитро Жувак, Микола Захаров, Володимир Мазанов, Василь Савчук, Микола Тищенко, Сергій Целінський, Ілля Шутов пікетували сесію Донецької міськради з вимогою не визнавати і не виконувати розпорядження ГКЧП і керуватися в своїй діяльності Декларацією про державний суверенітет України.

-Я не думаю, що цей пікет дуже вплинув на подальший перебіг великої політики. Та я думаю,що так починалася українська Незалежність…Досі не доводилося чути,щоб подібна акція 19 серпня дня відбулася в якомусь іще місті України.

-Ніхто не знав чим усе могло закінчитися, – запитую.

-Ну, мені майор КГБ деякі перспективи змалював за годину до акції…Але я подумав: нащо воно хлопцям треба знати і так обстановка була нервова…

Збереглося історичне фото Геннадія Гордієнка пікетувальників, на яких чітко видно гасла, за які ще кілька років тому радянський режим карав ув’язненням. Між тим Володимир Мазанов тримав плакат із написом «Не дамо московській хунті запрягти Україну в фашистське ярмо!», Валерій Волохов – «Самостійній Україні московська хунта не указ!» Ще хтось тримав плакат «Не дозволимо 37 року!»

За словами співорганізатора акції Іллі Шутова після пікетування, яке завершилося мирно, частина рухівців перемістилася до приміщення міськради, а сам зайнявся роз’яснювальною роботою серед служб виконкому щодо необхідності бойкоту ГКЧП. Пан Шутов стверджує, що Микола Тищенко теж долучався до  підготовки тексту звернення, яке депутати підписали 19 серпня.

 

ЯК ОПЛОМБУВАЛИ ДОНЕЦЬКИЙ ОБКОМ ПАРТІЇ

 

22 серпня в Донецьку  опломбували приміщення однієї з найбільших в СРСР партійних організацій – обком. КПРС припинила своє існування на Донеччині. На рівні країни це сталося 25 серпня, на наступний день після проголошення незалежності.

Ось що згадує Микола ВОЛИНКО, на той час член Донецького міськвиконкому, один із лідерів страйкового руху на Донбасі в 1989-91рр., наразі голова Незалежної профспілки гірників  Донбасу «Солідарність»:

-Зранку 19 серпня мене не було в Донецьку, але в другій половині дня і вночі у страйкомі ми  обговорювали ситуацію. Не тільки дончани, підтягувалися представники з інших міст. Вирішили на знак протесту проти ГКЧП закликати шахти зупинитися, не підкорятися розпорядженням з Москви. Ми написали звернення до Голови Верховної Ради Леоніда Кравчука про свою непокору ГКЧП і це була підтримка Києва. В ті дні вже страйкували  80 із 200 шахт Донбасу і їх кількість могла різко зрости. Я так скажу: в той період страйкоми були реальною владою на шахтах…

Водночас ми розуміли, що можуть початися арешти. 19 серпня в страйком приходили з обласних управлінь КГБ й МВС з погрозами: «Ми вас не будемо арештовувати, ми вам дамо чайку попити – будете все життя горобцям дулі крутити». Було страшно, так, адже перебудова освіжила в пам’яті радянські репресії 1937 року, а з іншого боку ми відчули себе сильними і готові були битися.

Події розгорталися настільки стрімко, що я вже точно не пам’ятаю якого вечора – 21 чи 22 мене від страйкому, а Сергія Зикеєва від міської ради відправили опломбовувати приміщення обкому партії. Я запросив приєднатися журналіста «Комсомольской правды» Віктора Косяка і той не приховував своєї радості від такої місії. Зустрів нас Петро Симоненко і майже всю ніч в очікуванні першого секретаря обкому ми спілкувалися на диктофон. На моє запитання чому жоден з 18 мільйонів комуністів  не вийшов захищати Горбачова, відповіді не було, та це і не мало вже жодного значення.

Тим часом приміщення обкому були опломбовані, а працівники змогли прийти і забрати свої особисті речі…« Я мимоволі згадав 2014-й: перед тим як бойовики «Оплоту» увійшли в Донецьку міськраду – співробітників попередили за три дні і вони повиносили не тільки особисті речі, але й комп’ютери, оргтехніку…А якби так було в 91-му », – додає Микола Волинко.  

Ситуація в місті після провалу путчу змінилася кардинально і я питаю гірника як реагували комуністи на втрату влади?

-Були перелякані, боялися, що з ними зроблять те, що нам обіцяли: вила і Сибір…За півроку багато з колишніх компартійних функціонерів почали повертатися в керівні крісла під прапором незалежної України, але то вже інша історія. 

 

ПОГРОЖУВАЛИ «БОСИКОМ ПОГНАТЬ В СИБИРЬ…»

 

  Анатолій ТИЩЕНКО, депутат міськради Димитрова (Мирноград) на початку 90-х років, шахтар, ветеран праці.

  – Прийшовши 19 серпня  1991 року в першу зміну на роботу, тоді працював машиністом підйому горизонту 380 метрів шахти  імені Димитрова, я довідався про події в Москві…

   Що найбільше запам’яталось  у ті дні ?   Мені як депутату, неодноразово доводилося виступати як на шахтарських, так і мітингах Народного Руху України.  Спілкувався на зустрічах з виборцями, мешканцями вулиць, інтереси яких представляв у міськраді.   Допомагав  літнім  та багатодітним  людям, сприяв благоустрою вулиць мого  виборчого округу… Був, як кажуть, публічною людиною.  Напевно це та моя українська мова найбільше дратувало   здебільшого  нащадків тих, кого завезли з Росії у хати й будинки  померлих від голоду українців  на початку тридцятих, а також уральців та сибіряків, що понаїхали  сюди у кінці 60-тих- 70 років . Одні  з насмішкою запитували: «Как  ты? Очко играет?», інші, із іронією казали: «Мне тебя жаль». Один із парторгів шахти в минулому, пенсіонер ,зустрів мене запитанням : «Товариш Тищенко, как себя чувствуете»? На це я відповів, що він мені ніякий не товариш. « Смотри мне. Босиком погоним в Сибирь!»-почув у відповідь.

А 20 серпня мені та трьом моїм колегам, депутатам – рухівцям надійшли «запрошення» з’явитися на 10 годину 22-го, в кабінет секретаря міської ради Григорія Нікітенка, одного із дев’яти членів місцевого ГКЧП.  Комусь буде здаватися дивним, але починаючи від Москви і закінчуючи самим «захудалим» містечком, були створені ГКЧП, до складу яких входило, як і у Москві,  по дев’ять  осіб!  У Димитрові це  міський голова Михайло  Скиба, секретар міської ради Григорій Нікітенко, керуюча справами, декілька директорів підприємств міста,  ну і, звичайно  ж, представники силових структур.

    З’являємося  у зазначений час.  Заходимо до кабінету. Присіли. Окрім секретаря, там знаходилися ще два місцевих заколотники: депутат, головний міліціонер Димитрова та кагебіст. Ми сміливо дивимось на них, вони, крім кагебіста, мимо нас. Перериваючи  довгу паузу, депутат Сергій Фомін, звертаючись до Григорія Нікітенка запитав: Для чого нас викликали? Той  зам’явся. На що я сказав: Та хіба незрозуміло для чого? Не бачиш, хто тут сидить? Хотіли зв’язати нам «лапті» , а самі опинилися в них.    Зі словами : Нам із вами нецікаво,- піднімаємося і виходимо. Оскільки ми всі були шахтарями, то зайшли в страйковий комітет і розповіли  про наше «спілкування» з гекачепістами. Там і було прийняте рішення про термінове проведення позачергової сесії . Про її хід ,виступи депутатів та представників громадськості, пропозиції, рішення докладно написала красноармійська газета «Маяк» у статті «Синдром путчу».

    На цій сесії, яка проходила у Палаці культури ім. Артема було гаряче. Також було підтримане  майбутнє  винесення на міський референдум питання  про відокремлення Димитрова від Красноармійська та розширення складу міськвиконкому.

 А 4-го вересня  над її куполом Верховної Ради у столиці  замайорів національний  синьо-жовтий стяг. Того пам’ятного  дня я не був у Києві, але все те дійство спостерігав  по телебаченню. Відчуття радості і гордості за Україну  переповнювали. Відразу дзвоню  секретарю міськради Григорію Нікітенко і запитую чи дивиться він  ТБ та чи знає, що відбулося  в столиці . Чую стверджувальну відповідь і пропоную  підняти на будівлі міськради синьо-жовтий прапор. Цитую нашу розмову дослівно:

Г.Н. –  Так, немає прапора.

Я – Принесу свій.

Г.Н. – Так , завтра субота.

 Я- Григорій Григорович, це не має значення, я з депутатами  вивішу. Потрібна ваша згода!

Г.Н.- Вивішуйте.

     Вранці 5-го вересня ми – троє  депутатів – шахтарів Станіслав  Лущан,  Сергій Фомін і я відшукали драбину в підвалі міської ради , вийняли із флагштока на фасаді міської ради червоно-синій прапор, уже неіснуючої  УРСР, і вставили туди древко національного синьо – жовтого прапора. Так Димитровська міська рада  стала першою в Донецькій області над будівлею якої  замайорів синьо-жовтий прапор.

 

   «НЕФОРМАЛИ У РВАНИХ ШКАРПЕТКАХ ПЕРЕМОГЛИ!»

 

Володимир БЕРЕЗІН, журналіст, засновник політичного клубу «Пошук» і депутат Артемівської міськради в 90-х роках минулого століття в інтерв’ю Громадському медіа порталу Бахмут IN.UA розповів:

–Я був депутатом на той час. Путч був у понеділок 19-го, а в середу призначили сесії міськради. Я прийшов на сесію, до мене підходили, руки тиснули якісь директори, які раніше особливо не віталися. До цього ми були в очах загалу і міської ради «неформали в рваних шкарпетках» і тут за один-два дні все змінилося. Вони дивилися на нас знизу до гори! Путч показав, що «Пошук» працював недаремно, неформали у рваних шкарпетках перемогли!

Тоді я вийшов і сказав:

–Прошу провести референдум для повернення місту його історичної назви.

Це було дуже ситуативно. Я наполягав на тому, що треба писати не перейменування, а повернення. Голова міста Олексій Рева сказав: давайте демократично спитаємо людей. Всі одноголосно проголосували «за». Вони боялися, що будуть репресії до комуністів як у Москві. Все перевернулося – нас тоді боялися. Через три дні зрозуміли, що путч, це там десь у Москві, а тут усі комуняки залишилися…

Пригадується, як Василь Махненко, коли почався путч, прийшов до нашого «Білого дому» і прилюдно спалив свій квиток члена КПРС.

 

«НІЧОГО В НИХ НЕ ВИЙДЕ!»

 

Іван БІРЧАК, журналіст (Бахмут), в 1991 р. очолював обласну організацію Демократичної партії України:

–Коли сталося ГКЧП, мені сказали в міліції, що в СІЗО готують камери, я був серед десяти людей, яких мали арештувати. Ми випускали тоді незалежну газету «Бахмут», сиділи в мене, працювали. Мені дзвінок з КГБ:«Ну що догралися? Колега Борис Синіцин каже: «Нічого в них не вийде!» А на душі дуже тривожно було. В будинку культури міста якраз виступав народний депутат і директор заводу «Перемога праці» Іван Марченко на підтримку ГКЧП…

На той час я очолював обласну організацію «Демократичної партії України». Мені показали стенограму, там, де були заходи на підтримку ГКЧП. І вже почалися репресії проти журналістів, які говорили про цю стенограму. Беру текст, їду в Донецьк, де мені вперше в житті довелося виступити в прямому ефірі обласного телебачення. Говорив про те, що було б країною, якби перемогли путчисти. І хоча вже проголосили незалежність України,  приходили співробітники КГБ, питали, де я взяв стенограму. Довелося вигадувати. Така була інерція, що радянська система не поспішала йти в минуле.


 

Матеріал підготував Ігор ЗОЦ.

Ще схожі публікації:

ЕЛЕКТРОННА ТРУДОВА КНИЖКА – ЗРУЧНИЙ СЕРВІС ДЛЯ КОЖНОГО
ЕЛЕКТРОННА ТРУДОВА КНИЖКА – ЗРУЧНИЙ СЕРВІС ДЛЯ КОЖНОГО ЩОБ ОФОРМИТИ ПЕНСІЮ, НЕОБОВ’ЯЗКОВО СТАВАТИ В ЧЕРГУ   Пенсійний фонд України осучаснює процедуру подання документів. Із введенням в дію Постанови...
Погляд з 20-річної висоти: що трапилося у серпні 1991 року?
Вже вкотре перечитую свої публікації 20-річної давнини, аналізую події тієї пори і знову роблю висновок, що День Незалежності України треба святкувати не 24 серпня, а 1 грудня Що трапилося у серпні...
Часопис “Донеччина” від 20 грудня 2016 року № 45 (15936)
Призначений головою військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський ще влітку 2015-го року, з перших днів своєї роботи на посаді, заявляв про необхідність відновлення телевежі на Карачуні і визнач...
Потворне самозвеличення на крові
  «…Думали, що ми вже на дні, але знизу знову хтось постукав». Цей відомий саркастичний вислів став настільки популярним у потойбічному Донбасу (так ще називають тимчасово окуповані території ...
Александра Коссе: учитель вчителів
Директор школи ... По-різному вимовляють люди це словосполучення. Учні - з трепетом і хвилюванням, вчителі - з повагою, а іноді і з острахом ( адміністратор все ж-таки!), Батьки, в основному, сприймаю...
На сцені – «Пампушечки»
   Восени  2015 року у Старомлинівському сільському центру культури і дозвілля декілька небайдужих місцевих жіночок вирішили організувати тут танцювальний колектив. Директор закладу культури Л...

The Author

Ігор ЗОЦ

Донеччина © 2016 Frontier Theme