(ВІЙНА РУЙНУЄ СІМ’Ї І ЗАСТАВЛЯЄ РОБИТИ НЕЛЕГКИЙ ВИБІР)
Про талановитого художника з Київщини Володимира Болвановича я міг би розповідати годинами. Може, тому, що колись гостював у нього в Тбілісі? Так, тоді, на початку 80-х, я повною мірою скористався тією обставиною, що мій земляк, українець з діда-прадіда, опинився в Грузії. Спочатку військова служба у цій сонячній республіці, потім одруження, народження доньки… Володимир відкривав для мене Грузію, а я відкривав його невгамовну, непосидючу натуру і щире українське серце. Щоправда, вже тоді задумувався: а чи міг би я ось так, надовго, покинути Україну? Навіть серед гостинних грузинів мені б не вистачало земляків, рідного слова, рідної пісні… Але Володя зміг; таких інтернаціональних родин в СРСР було вже чимало, а ставало щораз більше. Дружина – росіянка (якщо мені не зраджує пам’ять – з давніх переселенців на Кавказ), друзі – грузини… Та й вірменів чимало. Володимир товаришував навіть з геніальним Параджановим, автором фільму «Тіні забутих предків». Був членом Спілки дизайнерів Грузії, особисто спілкувався з першим секретарем ЦК компартії Грузії – Едуардом Шеварднадзе. Але стрімкий розвал Радянського Союзу вніс безжальні корективи у плани художника. На долю родини Болвановичів випало чимало випробувань. З бідної Грузії початку 90-х довелося переїхати на трохи заможнішу Кубань. Кілька років там, а потім на рідну українську територію – в промисловий Донбас. Тут переважало російськомовне оточення, та все ж, були українські ЗМІ, мова вивчалася в школі. Нібито ніщо не віщувало біду, до «русской весны» 2014 року було все спокійно; але вже в квітні цього року в одному з віршів Володимира Бловановича з’явилися такі рядки:
Невже за поворотом, недалеко
«Косата» жде старого римаря?
Трішки дивно мені було вчитуватися в оце «старого»… Бо тоді, в Грузії, йому не було й тридцяти. Виходець з Київщини займався бойовими мистецтвами, дельтапланеризмом, підводним плаванням. А тут вже сам себе називав «старим римарем»… римувальником, себто. Час летить… І надто він скромний, щоб величати себе поетом. Але ж деякі його рядки, написані в 2000-му році, виявилися не те, що вдалими, але навіть пророчими:
На горизонте появился новый лидер,
Поборник правд, бывший КГБ-ист
Прошу вас, умоляю, люди бдите:
Возможно, место дурака займет фашист!
Я так зрозумів, що «дурак» – це Єльцин, а фашист – це нинішній лідер Росії, про якого вся Європа співає сороміцькі пісні.
А вже в 2015 році Володимир у своїх віршах засуджує не лише каїнів-братовбивць з Росії, але й британців, німців, французів. Попереджає, що й до них може прийти «чума з триколором». І несподіваний, як для донеччанина, радикалізм: «Нечисть треба зараз бить, виганяти з хати!».
Більшість володиних віршів – російською, та все ж, я пишу про свого друга дитинства, як про людину, яка в певний момент рішуче зробила український вибір. Коли його будинок в Макіївці було зруйновано обстрілами, родина виїхала на Кубань. Не в Кубань зразка 20-х років минулого століття, коли українська масово вивчалася в школах і в інститутах. А в зросійщену і зазомбовану Кубань 21-го століття, у якій його відмова прийняти російське громадянство стало для корінного населення… шоком. Дружина і донька прийняли, а він – ні. Але Володимир твердо зробив вибір: осінь його життя буде пов’язана з Україною. Шкода, що на Кубані залишилася дружина, донька і внучка. З останньою тепер можна спілкуватися лише по скайпу. Але Надійка дуже любить дідуся, попри велику віддаль між ними. Тож не все втрачено. А що земляки, мешканці київського Надросся? Вони різні. У нас не прийнято надто довго рефлексувати над тим, хто звідки виїхав, і хто який вибір зробив. Тому й трапляється, що ходять вільно сепаратисти вулицями Києва, Харкова та Одеси. А, водночас, мало переймаємося тими, хто намагається загоїти роз’ятрену рану в душі. Щоправда, журналістка з Таращі Наталія Шпильова написала про Володимира статтю з дуже романтичною назвою: «Поцілований Богом». Написала тепло, і я підписався б під кожним словом у ній. Але дуже хотілося б, щоб не лише окремі журналісти, а всі українці уважно ставилися до тих, хто зробив нелегкий, але правильний вибір на користь України. Особливо, якщо це люди немолоді. Треба, щоб осінь їхнього життя була максимально наповнена золотими барвами.
Сергій ЛАЩЕНКО
Ще схожі публікації:
Чимало славних своїх синів зростила земля Новоазовська. Споконвічні хлібороби й мореплавці, вони завжди в тяжку для Батьківщини годину зі зброєю в руках відстоювали її честь і свободу, до кі...
На окрайці території, де стовбичать високі терикони, вивершені із гільз стрілецької зброї та артилерійських систем, триває збройна лихоманка. Тутешні шахти (точніше, те, що від них ще залишилося) стал...
Майбутнє кожної людини, її родини та й усієї України цілком залежить від того, яку дорогу в житті нам доля обирає в дитинстві. Складний і непередбачений отой шлях, який починається з виховання дітлахі...
В.В. Жнакін народився 22 вересня 1941 р. у с. Садове Великоновосілківського району Донецької області. Трудову діяльність розпочав токарем Торезького електромеханічного заводу. Після служ-би в армії на...
22 січня у Костянтинівському ліцеї відбулося кілька виховних тематичних заходів, присвячених Дню Соборності та Свободи України Ліцеїсти ще раз доторкнулися до сторінок історії нашої країни на годин...
«В колі друзів веселий, як мім, говіркий, ніби шофер професора, я роблюся німим і глухим, де вживається мова агресора. Нею хай белькотять шпигуни, і беруть інтерв’ю в полонених... Я німий від кошмарів...
