«ШОТЛАНДСЬКА ЗАСТОЛЬНА»

 

Це оповідання написав мій батько Олексій Антонович ЗОЦ, повернувшись з Другої Світової війни, де воював з 1941 по 1945рік. В останній рік війни радянським командуванням був відряджений до Війська Польського, яке в складі Першого Білоруського фронту звільняло від фашистів Варшаву і Берлін. Капітан Олексій Зоц був нагороджений радянськими і польськими орденами та медалями. На фото він праворуч з Олесем Жолдаком,товаришем зі студентських літ по Запорізькому педінституту. Після демобілізації  О.Зоц працював викладачем в педінститутах у Кременці і Старобільську, директором школи і вчителем на Дніпропетровщині та на Донеччині. Помер і похований у Донецьку в 2004р.

«Шотландська застольна» була надрукована у «Вітчизні» – головному журналі письменників України в грудні 1946 року під псевдонімом Олександр Зоценко.

ШОТЛАНДСЬКА ЗАСТОЛЬНА

Оповідання

Ми поверталися з Берліна. Війна скінчилася, ми поспішали до рідних домівок.

23 вересня із самого ранку і до полудня їхали, ніде не відпочиваючи, і коли досягли лівого берега Одера, комбат, зупинивши головну машину, сказав мені:

  • Ану, начштабу, йди, розквартировуй батальйон!

Перед нами лежало майже порожнє німецьке село над самим Одером. Я покликав командирів рот, і за півгодини батальйон був розквартирований. Зрозуміла річ, що, дбаючи про приміщення для рот, і взводів, я не подумав, де зупинюся сам. Я йшов по вулиці, насвистуючи мелодію старої пісні. Недарма звучала у мене в голові ця пісенька, яка розповідала про те, що жінка і сім’я для козака – найгірший тягар, що жінка козацька – то шабля при боці. На війні я рідко думав, що буде далі, а тепер, через місяць-два, я буду вільним козаком. Як воно складеться, те мирне життя?

На вулиці, не стільки спустошеній війною, як просто занехаяній, скрізь валялися уламки  меблів, побите скло, брудне ганчір’я. На одному подвір’ї молодший лейтенант, вишикувавши свій взвод, усовіщав бійців:

  • Досить уже фотографуватися на фоні рейхстагу і пам’ятника Вільгельму, досить уже шпацерів по Unter den Linden, час за розум братися, товариші!…
  • Він говорив тоном буркотливого свекра, хоч у взводі були бійці, старші від нього. Взвод стояв, похнюпившись. Молодий лейтенант скінчив прочуханку кількома позачерговими нічними нарядами і, побачивши мене, підскочив із рапортом. Доповівши, він оглянув мої запорошені чоботи, неголене і невмите обличчя і сказав:
  • Може, ви ще ніде не влаштувалися? Прошу до мене… Хлопці! – гукнув він, але я перебив його:
  • Не треба, Деригус, от якраз іде мій писар.

Старший батальйонний писар Чуб мав погану звичку на всіх зупинках чи привалах зникати невідомо куди. Коли все, що він мав зробити на постої, встигав виконати хтось інший, він знову з’являвся, виправдовуючись і проклинаючи когось, хто нібито його затримав.

Тепер Чуб ішов просто на мене, ще здалека, з нахабністю винуватої людини, що хоче уникнути неприємної розмови, він волав:

  • Товаришу старший лейтенант! Вас майор кличе. Там потєха і є чим повеселитись…

«Повеселитись! – означало поїсти. Я був голодний і не став лаяти писаря, а мовчки пішов за ним.

Наближаючись до будинку, на який Чуб вказав заздалегідь, я почув дуже знайому мелодію. Пройшов ще кілька кроків. Десь тут, недалеко. Шипіла, мабуть, стара і стерта від довгого вживання, пластинка і гудів неповторний бас Михайлова:

 

Выпьем, ей-богу, ещё,

Бэтси, нам грогу стака-ан…

 

Я зупинився. Напевне, обличчя моє набрало якогось незвичайного виразу, бо Чуб стояв тихий, присмирнілий.

Може, комусь ця пісня нагадує веселу товариську вечірку? Може, для когось вона є однією з улюблених?

Я був байдужий до неї, але від цього голосу, від цих слів, давно чутих, на мене війнуло мирним, передвоєнним часом. Тут, на берегах німецької ріки, мені запахло Дніпром і Запоріжжям у червні 1941 року.

Хортиця…Січ… Романтика…

Та яка в біса романтика?! Я був у цьому місті студентом до останнього дня перед війною. На третій день війни ми одержали повістки з військкомату. Начальник другого відділу забрав наші паспорти і звелів прийти о шістнадцять нуль-нуль. Для нас це була четверта година по обіді. Ми ще були цивільними людьми.

Нас жило п’ятеро в тридцятій кімнаті на другому поверсі в будинку №33 по Дніпровській вулиці, й один із нас не одержав повістки з військкомату. Це був Льонька Архіваріус.

Безперечно, він мав і справжнє прізвище, проте ми, звертаючись, рідко називали його інакше.

Замолоду завжди думається, що коли-небудь зробиш у житті щось надзвичайне, а ми були молоді. Льонька збирав усе написане або намальоване нами і складав у свій дерев’яний чемодан. Він не гадав, що стане видатною людиною, але в майбутній величі одного з нас чотирьох (а, може, навіть і всіх) він не мав сумніву і ретельно зберігав ″гріхи молодості″ майбутніх великих людей.

Отже, коли настала шістнадцята година, Льонька лишився  ″на господарстві″, а ми пішли до військкомату за своєю новою військовою долею. Ми повернулися за годину з таємничими пакетами в кишенях. На кожнім пакеті було зазначено назву міста. Начальник другого відділу був невблаганний, і міста на пакетах так і залишилися різні.

Ми всі, крім Льоньки, вивернули з кишень останні гроші й підрахували – було 27 карбованців із копійками. Цього, за обрахунком Василя Малюка, вистачило на літр, на кілограм ковбаси і на хліб.

Чотири поїзди від станції Синельниково мали протягом наступної доби повезти нас у різні кінці Союзу.

Василь узяв кілька газет, щоб загорнути покупки, і вийшов із Льонькою. Вони довго не поверталися.

Я стояв біля відчиненого вікна. Повз будинок, як завжди, з денної зміни поверталися дівчата із заводу «29». Я всміхнувся. Із цього ж вікна ми зачіпали їх щовечора, і вони глузливо відповідали нам.

За три дні війни ми стільки пережили в думках, що все, що було перед цими трьома днями, здавалося таким давнім, наче ніколи не існувало…

Коли Василь повернувся, ми запросили двох дівчат – наших товаришок. Дівчата сиділи мовчазні.

Після першої склянки нам трохи потьмарилося в головах. Небезпека, що чекала на нас, здавалася не такою вже й страшною. Ми згадували пережите за чотири роки в цій кімнаті. Щоб не зачиняти і не завішувати вікна – світла-не світили. Коли все було випито і з’їдено, Василь підліз під ліжко і присвітив до годинника. Була перша година ночі. Поїзд із Катерининського вокзалу відходив на Синельниково о пів на третю. Вокзал був тут же, поруч.

  • Люди, – сказав Василь, – я засвічу світло і ми ще цілу годину будемо дивитися один на одного…

Ми замаскували ковдрами вікно і цілу годину дивилися один на одного. Потім Василь пішов до патефона, що стояв на столі, і крутнув кілька разів ручку.

  • Може, не треба, Вася, – попросила одна з наших товаришок. – Тепер на фронті десь вмирають люди…

Він кілька секунд мовчав, а далі рішуче відкрив кришку патефона.

  • Кохана моя, – сказав він тихо, – я ще не знаю, що таке війна, але я напевно знаю, що це не похорони. Я теж, може, буду вмирати… – він не договорив, підійшов до тумбочки і вже веселіше додав: – Навмання беру, на щастя.

Пластинка закрутилася. То була «Шотландська застольна» Бетховена у виконанні Михайлова.

Ми мовчали. Коли завмер останній звук і голка зашаруділа по пустому полі, Василь зняв пластинку з кружала патефона і чи серйозно, чи напівжартома подав її Льоньці:

  • Візьми, Архіваріус, до архіву. Повернемося – заграємо.

Ми взяли свої студентські валізки і вийшли з будинку №33 по Дніпровській вулиці…

Відтоді я не чув цієї пісеньки.

Сорок шість місяців і сімнадцять днів війни я нікого не бачив зі своїх друзів і нічого не чув про них.

У Берліні я щодня ходив до стін рейхстагу, що рясніли російськими написами, але прізвищ моїх товаришів не зустрічав ніде.

І от, ця забута пісенька. Як вона потрапила сюди, на береги Одера? А зрештою, що тут дивного?

Я відчинив двері будинку і пройшов коридором до покою, який правив, напевно, за їдальню.

Мій комбат сидів за столом і наливав горілку в три склянки, що стояли перед ним.

  • Сідай, – кинув він мені, – тут у сусідній кімнаті дві дівчини-польки. Я погано розумію їх, а вони мене зовсім не розуміють. Поговори із ними. Запитай у них, що вони тут роблять, куди збираються їхати…

Ми говорили про дорогу й їли холодне м’ясо, час від часу наповнюючи келешки. Чуб не насмілювався пити при нас і неохоче жував хліб, поглядаючи на двері до сусідньої кімнати.

Раптом вони відчинилися, і я не встиг помітити, хто виглянув звідти, бо одразу зачинилися знову. Через півхвилини із сусідньої кімнати донеслося шипіння пластинки. Я схопився з місця і рвонув двері.

Просто переді мною за столом, присуненим до вікна, сиділа дівчина і крутила ручку старого німецького патефона. Вечірнє сонце заливало її щуплу постать. Вона була сліпа.

Я причинив за собою двері, ступивши до кімнати, і став, спершись на одвірок.

  • Хто? – запитала вона, не відриваючись від грамофона. Дівчина, напевно, вже звикла до своєї сліпоти і, мабуть, тому навіть голови не повернула в мій бік.

Подруга її сиділа на дерев’яному ліжку, застеленому якимсь лахміттям. Вона оглянула мене з ніг до голови і проказала, ніби подаючи анкетні дані:

  • Старший лейтенант совєтський. Високий, сутулий, з вусами, волосся посивіле…

Сліпа зупинила грамофон.

  • Ні… – розчаровано похитала вона головою. – Його друзі були ставні, молоді, дуже ладні й веселі…

Я здригнувся.

  • Хто, чиї друзі?.. – хрипло запитав я.
  • Колеги мого, Льолека…

Вона витягла з кишені курточки засмальцьований аркуш паперу і простягла руку в повітря.

Я підхопив аркушик.

Друкованими літерами, олівцем, на ньому були вписані наші імена…

  • Він не годився для армії, він був хворий, а німці швидко посувалися по холодній Росії. Його привезли в Бізенталь. Він працював у маєтку і водився з французами. Льолек намовив французів підпалити маєток, і їх зловили… Його повісили, і він перед смертю не бачив ні одного людського обличчя – все були німці. Я дізналася з розмов свого господаря, що їх будуть вішати. Я хотіла подивитися на нього, і щоб він мене побачив. Але мене впізнали і мені викололи очі, щоб я ніколи не бажала бачити те, що мені заборонено…

Вона мовчала. Її подруга байдуже дивилася за вікно. Вона чула цю розповідь не вперше.

  • А цей папірець, – сліпа простягла руку за папірцем, – він написав мені ще перед пожежею. Він дав меню цю пластинку, а на папірці по-російському написано прізвища його колег. Наказав віддати їм, щоб грали, коли повернуться з війни. Але я ні одного з них ще не змогла зустріти… Їх було четверо, і всі вони були стрункі і молоді…

Я признався їй.

Між тим днем, коли я був молодим і безвусим, лежали сорок шість місяців і сімнадцять днів війни. Вони вкрили сивиною мої скроні і порили моє чоло передчасними гіркими зморшками. А подругу вже змалювала їй мою зовнішність. Навіщо розчаровувати уяву цієї скаліченої дитини? Я, напевно, зустріну друзів, – думав я, – якщо вони живі, та, мабуть, вони не такі тепер, як в її уяві…

  • Дайте мені цю пластинку і цей аркушик, – сказав я, – одного із цих людей я знаю.
  • Він тут? – стрепенулася сліпа.
  • Ні, його тут немає, але незабаром буду його бачити і передам.

Вона повернула обличчя до вікна. Сонце, падаючи на черепичні дахи будинків, останнім своїм косим променем торкнулося її невидющих очей, і дві великі сльози застигли на блідих щоках дівчини.


Олександр ЗОЦЕНКО.

(Журнал «Вітчизна», грудень 1946р.)


 

Ще схожі публікації:

Про найголовніше
На завершальній прес-конференції 2010 року голова ОДА Анатолій Близнюк разом зі своїми заступниками зустрілися з журналістами, щоб розповісти про підсумки роботи області та намічені цілі. Кожен із при...
Незламні люди пишуть про війну
«Ми повинні знайти Перемогу в наших душах» Віктор Харламов, 22 липня 2014 року.   Збірник поезій і прози «Атомы Судьбы» (К.2016.,МП «Леся») ,який уклав і видав власним коштом донба...
Завершився конкурс на кращий танковий взвод
Сьогодні завершився конкурс на кращий танковий взвод Сухопутних Військ Збройних Сил України. Воїни-танкісти оперативних командувань Сухопутних Військ ЗС України, - у складі танкових взводів, - протяго...
Часопис “Донеччина” від 2 червня 2017 року № 20 (15958)
У своїй повсякденній діяльності на благо односельців і суспільства учасники художньої самодіяльності Великоновосілківського району крім пісенного і танцювального жанрів до- сить часто і ефективно вико...
Синьожупанник з Кодеми
Федір Тарасович Скрипниченко народився 6 червня 1895 р. в селянській сім’ї с. Кодема Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Ріс юнак, докладно не знаючи, хто він такий, якої національності. Б...
Часопис “Донеччина” від 31 березня 2017 року № 13 (15951)
Наш Великоновосілківський район розташований у віддаленій сільській глибинці Донецької області. Та все ж земляків, які мали і мають поетичний хист, у нас чимало. Передусім варто згадати відомих у літе...

The Author

Ігор ЗОЦ

Донеччина © 2016 Frontier Theme