В ДОРОЗІ ДО УКРАЇНИ

Івана Михайловича Дзюбу в час його високого ювілею (26 липня виповнилося 90 років) особливо і представляти мабуть не треба: академік, письменник, автор понад 30 книжок, громадський діяч, Герой України (2001), але для покоління, яке виросло вже в незалежній країні, варто хоча б коротко розповісти, що саме він зробив, аби країна стала вільною.

Власне, знаменитим Іван Дзюба став, коли досягнувши віку Ісуса Христа, написав працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» і надіслав керівництву УРСР в надії, що нагорі дослухаються і «виправляться». Не почули. Натомість рукопис поширився у «самвидаві» і побачив світ за кордоном: українською, російською, англійською, французькою, італійською, китайською мовами. Працю молодого вченого радянської влада розцінила як загрозу системі, адже автор виступив на захист права українців на рідну мову, використання її в усіх сферах і проти русифікації. А це суперечило позиції Кремля, вона не змінилися і через піввіку. Навіть в сучасних реаліях з Москви вказують незалежній державі якою мовою розмовляти. Так «Інтернаціоналізм чи русифікація?» стала актуальним і фаховою працею, памфлетом, для України двох століть – минулого і нинішнього.

Але за свої погляди талановитий вчений і публіцист тоді поплатився спочатку кар’єрою, а згодом і свободою. Так сталося, і, певно, невипадково, що поява «антирадянської» праці співпала в часі з першим в СРСР публічним протестом проти політики влади з участю Івана Дзюби. У вересні 1965 року він разом із Василем Стусом і В’ячеславом Чорноволом під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» в кінотеатрі «Україна» висловили обурення таємними арештами в середовищі української творчої інтелігенції. Дзюба втратив роботу у видавництві, але під «ковпаком» репресивної системи залишався.

У січні 1972 р. під час проведення провокаційної операції КДБ «Блок» Іван Дзюба був затриманий, виключений зі Спілки письменників у квітні 1972р. і заарештований. Засуджений на 5 років позбавлення волі за «антирадянську діяльність». У листопаді 1973р. помилуваний. Робота коректором у заводській газеті була приниженням, але і порятунком від нестатків, яких письменник і родина зазнавали впродовж кількох десятиліть.

Тільки у 1984р. поновлений у Спілці письменників, а реабілітований у рік проголошення Незалежності України. В той же рік йому присуджено Державну премію імені Т.Г.Шевченка.

У 1989  році він стає одним із співзасновників Народного Руху України. На відміну від багатьох сподвижників не йде до парламенту, але не відмовляється очолити в 1992 році міністерство культури України, в якому працював по 1994рік. В 1999 -2005рр. очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Якраз тоді і пощастило познайомитися з Іваном Михайловичем. Було це після відвідин Держкомтелерадіо з проханням про підтримку газети «Донеччина», яку я редагував у Донецьку. Зустрічався з тодішнім головою Іваном Драчем і його заступником Віталієм Абліцовим. Так от пан Віталій і познайомив з Дзюбою.

 – А я вас уявляв людиною зі старшого покоління, – зізнався через декілька хвилин розмови Іван Михайлович, і ми почали згадувати незабутніх земляків з Донеччини, які не лише для мене, а й самого Дзюби вже стали історичними постатями в літературі: Павло Байдебура, Григорій Кривда, Андрій Клоччя… Я був у ситуації обізнаний, адже сучасні письменники краю активно співпрацювали з газетою.

Своєю чергою Дзюба в 90-і слідкував за газетою і знав як ми потерпаємо за свою патріотичну позицію, і намагався підсобити нам хоч якось. Клопотав зокрема листом в облдержадміністрацію – безрезультатно. Але заступництво відомого вченого і державного діяча допомагало нам вистояти.

Ну а співпраця з академіком стала системною. Через обласну газету Дзюба немов наживо спілкувався з земляками, згадуючи своє дитинство в селі Миколаївка Волноваського району, де народився 26 липня 1931р. роки навчання в школі села Оленівські Кар’єри (тепер Докучаєвськ), Сталінському педінституті (тепер Донецький національний університет імені Василя Стуса у Вінниці). Судячи з листів до редакції, спогади про пережите Дзюбою і донеччанами в трагічні 1940-50  роки минулого століття, читачі сприймали з помітним зацікавленням. У своїй книзі «Спогади на фінішній прямій» він писав, як радянська влада русифікувала Донбас, та і всю країну.

Влітку 2005-го року в Донецьку відбувся форум україністів світу – одним із ініціаторів його проведення на своїй малій Батьківщині був Дзюба, а інформаційну підтримку взяла на себе наша редакція. Ми підготували спецвипуск і кожен з делегатів отримав змістовну «Донеччину». Матеріал Дзюби теж був там, а текст доповіді про Донецьку складову української культури ми згодом друкували уривками.

«Це був останній конгрес Міжнародної асоціації україністів, проведений не в Києві», – нагадав якось один із активних його учасників, професор Донецького національного університету Анатолій Загнітко.

Під час форуму Іван Михайлович встиг навідати свою малу Батьківщину, пам’ятні з дитинства Оленівські кар’єри. Все змінилося, стало іншим…

З обранням у 2010р. проросійського президента наступ на міцніючі паростки українського духу посилився по всій країні, зокрема і в Донецьку. Так несподівано позбувся посади ректора Донецького національного університету Володимир Шевченко, який підтримував Почесного доктора ДонНУ Івана Дзюбу і дуже пишався, що випускниками вишу є три Герої України – Василь Стус, Іван Дзюба та Віктор Смирнов (плавець – паралімпієць). І сам ректор теж був Героєм України. З його відстороненням втратила актуальність ідея Дзюби передати свою власну бібліотеку рідному вишу.

Тим часом узурпація влади в одних загребущих руках призводила до абсолютно диких, як для сучасної країни, рішень. Так у Донецьку Ворошиловський райсуд заборонив громаді відзначати 24 серпня 2011-го День Незалежності біля пам’ятника Т.Г.Шевченку! Та люди все одно зібралися, однак кількох активістів влада намагалася потім засудити. Все більше ставало зрозуміло, що йдеться про знищення України.

У той тривожний час виникла ідея поспілкуватися з інтелектуальним опонентом чинної влади Іваном Дзюбою про те, чому опинилися в такій ситуації, коли рівно через 20 років країну намагаються повернути в ув’язнення, з якого вона вирвалася. Не зволікаючи підготував запитання і відправив їх електронною поштою, знаючи, що Івану Михайловичу ліпше самому написати, ніж спілкуватися наживо. Сподівався, що за місяць отримаю відповідь, однак помилився – днів за десять інтерв’ю було в редакції і вийшло під заголовком «Академік Іван Дзюба: Хай кожен іде своїм шляхом. Але бажано, щоб цей шлях вів до України, а не від неї…».

Дозволю собі зупинитися тільки на одному, але дуже характерному фрагменті. Відповідаючи на запитання про те, чи є якась логіка в розвитку українського суспільства, Дзюба написав:

«Колись класик говорив, що результат людських дій завжди виходить не таким, на який люди сподіваються (мався на увазі суспільний результат суспільних дій). Зрештою, це відома істина, підтверджена всіма революціями в світі. І все-таки якась логіка мабуть є. Вона в тому, що суспільна людина дедалі менше згоджується терпіти насильство, і тому перемога насильства й зла не буває довговічною. Навіть, після найтемнішої ночі зійде сонце, хай і захмарене.»

Ну хіба не пророчі слова менш як за два роки до Революції Гідності!

Вийшло те інтерв’ю в «Кримській світлиці», а згодом у книзі спогадів Івана Дзюби «Не окремо взяте життя» (2013) під символічною назвою «Донеччиною» починав – «Донеччиною» завершую», адже саме в «Радянській Донеччині» в 1950-му з’явилися перші студентські замітки майбутнього всесвітньовідомого вченого.

Але життя триває попри випробування, які випали на долю України і від яких застерігав літературознавець в своїх працях, починаючи від класичної «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

…Вже в статусі викинутого з окупованого Донецька українця мені вдалося побачитися з ученим у Києві. Зустріч його помітно схвилювала, бо я ще примудрився з нагородою прийти: краєзнавці області на чолі з Валерієм Романьком відзначили легендарного земляка знаком «Почесний краєзнавець Донеччини». Згадали спільних знайомих: хто виїхав з буремного краю, а хто залишився через життєві обставини. Насамкінець Іван Михайлович порадив звернутися до професора Станіслава Кульчицького з Інституту історії НАНУ, який видав «Донецьку рану України» Дзюби, мовляв, може знайдеться примірник і для мене. Так згодом і сталося.

У 2018р. цю актуальну книжку перевидали, і я з радістю і тривогою гортав ще незаймані сторінки за пару десятків кілометрів від лінії зіткнення на Донеччині. Там особливо гостро відчуваєш написане автором:

«Хоч би якою стала Донеччина в наступні роки…– миру і спокою не буде ні в Україні, ні на Донеччині. Довічний володар Російського царства Путін не відмовиться від своїх зазіхань і не послабить провокацій та диверсій – не лише на Сході України. Однак за будь – яких обставин на Донеччині житимуть не самі лиш ідейні ліліпутінці й темні шалапутінці, а й люди, які вже відчувають, або ще відчують, що їх вплутали в чужу жорстоку гру. Пережите впливає і вплине на погляди і настрої багатьох. По різному. Хтось прозріє. Хтось утвердиться в своєму українстві. Хтось звинувачуватиме Україну в усіх бідах війни і ще більше озлобиться… Але над усіма тяжітиме пам’ять смертей, каліцтв і руїни. І якщо не всі, то багато хто з них будуть невільниками своєї злоби й ненависті. Або своїх моральних травм. Або своєї пам’яті.

Це буде найтяжча спадщина. І як їй дати раду? Як з нею буде жити?»

Багато добрих слів уже написано про Дзюбу в ювілейний для нього рік, а скільки ще почує особисто! Його творчий доробок настільки великий, змістовний, глибокий і багатогранний, що про нього фахово мають говорити літературознавці, правозахисники, філософи, культурологи. І точно скажуть, бо як зауважив член-кореспондент НАНУ Анатолій Загнітко «Іван Дзюба постійно перебуває на передньому краї – там, де схрещуються думки у двобої і де вирішується питання не тільки сучасного Української Держави, але насамперед її майбуття».

А ще Іван Михайлович Дзюба, який ніколи не був спортсменом, мені чомусь видається бігуном, якому суперники пророкували поразку і перешкоджали на дистанції, а він настільки змужнів на битих українських дорогах, що сам відміряє шлях й далі долає свій марафон. Нам, шанувальникам, лишається вітати переможця і пишатися, що ми є сучасниками цієї видатної особистості.


Ігор ЗОЦ, журналіст з Донеччини. Укрінформ, 26.07


На знімках: Іван Дзюба (другий зліва) у колі учасників Міжнародного конгресу україністів у Донецьку (2005р.) Поруч Дзюби теж лауреат Шевченківської премії Микола Жулинський, а донецькі митці Василь Рябенький і Василь Василенко отримають найвищу державну премію в 2014р.

 Кандидат філологічних наук Марія Кушмет з книгою свого земляка з Волноваського району Донеччини (2013).

Ще схожі публікації:

Різдвяний подарунок від комунальників
Напередодні Різдва Христового, 5 січня, дід Петро витяг з поштової скриньки папірець. О, подумав, комунальники шлють святкові «подарунки». Не помилився. То був рахунок на квартплату. У кімнаті діду...
Свідки козаччини
    Виблискує банями залита сонцем старовинна Свято-Покровська церква. Здалеку видно ті виблиски, за два-три десятки кілометрів. А за церквою, в садках, ховається давнє козацьке село Гришин...
МОРЕ БЕЗ СМІТТЯ
    Цими днями завершилася акція «Eco Callenge», в якій взяли участь готельєри Азовського узбережжя з Маріупольського району Донецької області (Маріуполь, Юр’ївка, Білосарайська Коса, Мелекіне, Ялта,...
ОКЕАН ВРАЖЕНЬ. Побільшало віри, що «Все буде добре!»
У Краматорську на Донеччині відбувся концерт популярного гурту «Океан Ельзи». Перші хвилі пісенного «Океану Ельзи» почали накочуватися на наш прифронтовий Донбас у вигляді афіш та безкінечних розмо...
ПІДТРИМКА ВЕТЕРАНІВ – «ПОРУЧ»
  Центр соціальної адаптації ветеранів АТО і їх сімей з такою оптимістичною назвою діє в Краматорську п’ятий рік і за цей час зроблено чимало. Як вважають фундатори громадської організації «Союз вете...
Донецький вимір Биківнянського мартирологу Згадуємо Федора Олександровича Гладкова
  Багато хто з нас чув про Бабин Яр у м. Києві, Рутченкове поле у м. Донецьку або Суччю балку у м. Луганську, але мало хто знає про Биківню. Мало хто сьогодні хоче вірити в розправу над власним наро...

The Author

Ігор ЗОЦ

Донеччина © 2016 Frontier Theme