В ДОРОЗІ ДО УКРАЇНИ

Івана Михайловича Дзюбу в час його високого ювілею (26 липня виповнилося 90 років) особливо і представляти мабуть не треба: академік, письменник, автор понад 30 книжок, громадський діяч, Герой України (2001), але для покоління, яке виросло вже в незалежній країні, варто хоча б коротко розповісти, що саме він зробив, аби країна стала вільною.

Власне, знаменитим Іван Дзюба став, коли досягнувши віку Ісуса Христа, написав працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» і надіслав керівництву УРСР в надії, що нагорі дослухаються і «виправляться». Не почули. Натомість рукопис поширився у «самвидаві» і побачив світ за кордоном: українською, російською, англійською, французькою, італійською, китайською мовами. Працю молодого вченого радянської влада розцінила як загрозу системі, адже автор виступив на захист права українців на рідну мову, використання її в усіх сферах і проти русифікації. А це суперечило позиції Кремля, вона не змінилися і через піввіку. Навіть в сучасних реаліях з Москви вказують незалежній державі якою мовою розмовляти. Так «Інтернаціоналізм чи русифікація?» стала актуальним і фаховою працею, памфлетом, для України двох століть – минулого і нинішнього.

Але за свої погляди талановитий вчений і публіцист тоді поплатився спочатку кар’єрою, а згодом і свободою. Так сталося, і, певно, невипадково, що поява «антирадянської» праці співпала в часі з першим в СРСР публічним протестом проти політики влади з участю Івана Дзюби. У вересні 1965 року він разом із Василем Стусом і В’ячеславом Чорноволом під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» в кінотеатрі «Україна» висловили обурення таємними арештами в середовищі української творчої інтелігенції. Дзюба втратив роботу у видавництві, але під «ковпаком» репресивної системи залишався.

У січні 1972 р. під час проведення провокаційної операції КДБ «Блок» Іван Дзюба був затриманий, виключений зі Спілки письменників у квітні 1972р. і заарештований. Засуджений на 5 років позбавлення волі за «антирадянську діяльність». У листопаді 1973р. помилуваний. Робота коректором у заводській газеті була приниженням, але і порятунком від нестатків, яких письменник і родина зазнавали впродовж кількох десятиліть.

Тільки у 1984р. поновлений у Спілці письменників, а реабілітований у рік проголошення Незалежності України. В той же рік йому присуджено Державну премію імені Т.Г.Шевченка.

У 1989  році він стає одним із співзасновників Народного Руху України. На відміну від багатьох сподвижників не йде до парламенту, але не відмовляється очолити в 1992 році міністерство культури України, в якому працював по 1994рік. В 1999 -2005рр. очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Якраз тоді і пощастило познайомитися з Іваном Михайловичем. Було це після відвідин Держкомтелерадіо з проханням про підтримку газети «Донеччина», яку я редагував у Донецьку. Зустрічався з тодішнім головою Іваном Драчем і його заступником Віталієм Абліцовим. Так от пан Віталій і познайомив з Дзюбою.

 – А я вас уявляв людиною зі старшого покоління, – зізнався через декілька хвилин розмови Іван Михайлович, і ми почали згадувати незабутніх земляків з Донеччини, які не лише для мене, а й самого Дзюби вже стали історичними постатями в літературі: Павло Байдебура, Григорій Кривда, Андрій Клоччя… Я був у ситуації обізнаний, адже сучасні письменники краю активно співпрацювали з газетою.

Своєю чергою Дзюба в 90-і слідкував за газетою і знав як ми потерпаємо за свою патріотичну позицію, і намагався підсобити нам хоч якось. Клопотав зокрема листом в облдержадміністрацію – безрезультатно. Але заступництво відомого вченого і державного діяча допомагало нам вистояти.

Ну а співпраця з академіком стала системною. Через обласну газету Дзюба немов наживо спілкувався з земляками, згадуючи своє дитинство в селі Миколаївка Волноваського району, де народився 26 липня 1931р. роки навчання в школі села Оленівські Кар’єри (тепер Докучаєвськ), Сталінському педінституті (тепер Донецький національний університет імені Василя Стуса у Вінниці). Судячи з листів до редакції, спогади про пережите Дзюбою і донеччанами в трагічні 1940-50  роки минулого століття, читачі сприймали з помітним зацікавленням. У своїй книзі «Спогади на фінішній прямій» він писав, як радянська влада русифікувала Донбас, та і всю країну.

Влітку 2005-го року в Донецьку відбувся форум україністів світу – одним із ініціаторів його проведення на своїй малій Батьківщині був Дзюба, а інформаційну підтримку взяла на себе наша редакція. Ми підготували спецвипуск і кожен з делегатів отримав змістовну «Донеччину». Матеріал Дзюби теж був там, а текст доповіді про Донецьку складову української культури ми згодом друкували уривками.

«Це був останній конгрес Міжнародної асоціації україністів, проведений не в Києві», – нагадав якось один із активних його учасників, професор Донецького національного університету Анатолій Загнітко.

Під час форуму Іван Михайлович встиг навідати свою малу Батьківщину, пам’ятні з дитинства Оленівські кар’єри. Все змінилося, стало іншим…

З обранням у 2010р. проросійського президента наступ на міцніючі паростки українського духу посилився по всій країні, зокрема і в Донецьку. Так несподівано позбувся посади ректора Донецького національного університету Володимир Шевченко, який підтримував Почесного доктора ДонНУ Івана Дзюбу і дуже пишався, що випускниками вишу є три Герої України – Василь Стус, Іван Дзюба та Віктор Смирнов (плавець – паралімпієць). І сам ректор теж був Героєм України. З його відстороненням втратила актуальність ідея Дзюби передати свою власну бібліотеку рідному вишу.

Тим часом узурпація влади в одних загребущих руках призводила до абсолютно диких, як для сучасної країни, рішень. Так у Донецьку Ворошиловський райсуд заборонив громаді відзначати 24 серпня 2011-го День Незалежності біля пам’ятника Т.Г.Шевченку! Та люди все одно зібралися, однак кількох активістів влада намагалася потім засудити. Все більше ставало зрозуміло, що йдеться про знищення України.

У той тривожний час виникла ідея поспілкуватися з інтелектуальним опонентом чинної влади Іваном Дзюбою про те, чому опинилися в такій ситуації, коли рівно через 20 років країну намагаються повернути в ув’язнення, з якого вона вирвалася. Не зволікаючи підготував запитання і відправив їх електронною поштою, знаючи, що Івану Михайловичу ліпше самому написати, ніж спілкуватися наживо. Сподівався, що за місяць отримаю відповідь, однак помилився – днів за десять інтерв’ю було в редакції і вийшло під заголовком «Академік Іван Дзюба: Хай кожен іде своїм шляхом. Але бажано, щоб цей шлях вів до України, а не від неї…».

Дозволю собі зупинитися тільки на одному, але дуже характерному фрагменті. Відповідаючи на запитання про те, чи є якась логіка в розвитку українського суспільства, Дзюба написав:

«Колись класик говорив, що результат людських дій завжди виходить не таким, на який люди сподіваються (мався на увазі суспільний результат суспільних дій). Зрештою, це відома істина, підтверджена всіма революціями в світі. І все-таки якась логіка мабуть є. Вона в тому, що суспільна людина дедалі менше згоджується терпіти насильство, і тому перемога насильства й зла не буває довговічною. Навіть, після найтемнішої ночі зійде сонце, хай і захмарене.»

Ну хіба не пророчі слова менш як за два роки до Революції Гідності!

Вийшло те інтерв’ю в «Кримській світлиці», а згодом у книзі спогадів Івана Дзюби «Не окремо взяте життя» (2013) під символічною назвою «Донеччиною» починав – «Донеччиною» завершую», адже саме в «Радянській Донеччині» в 1950-му з’явилися перші студентські замітки майбутнього всесвітньовідомого вченого.

Але життя триває попри випробування, які випали на долю України і від яких застерігав літературознавець в своїх працях, починаючи від класичної «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

…Вже в статусі викинутого з окупованого Донецька українця мені вдалося побачитися з ученим у Києві. Зустріч його помітно схвилювала, бо я ще примудрився з нагородою прийти: краєзнавці області на чолі з Валерієм Романьком відзначили легендарного земляка знаком «Почесний краєзнавець Донеччини». Згадали спільних знайомих: хто виїхав з буремного краю, а хто залишився через життєві обставини. Насамкінець Іван Михайлович порадив звернутися до професора Станіслава Кульчицького з Інституту історії НАНУ, який видав «Донецьку рану України» Дзюби, мовляв, може знайдеться примірник і для мене. Так згодом і сталося.

У 2018р. цю актуальну книжку перевидали, і я з радістю і тривогою гортав ще незаймані сторінки за пару десятків кілометрів від лінії зіткнення на Донеччині. Там особливо гостро відчуваєш написане автором:

«Хоч би якою стала Донеччина в наступні роки…– миру і спокою не буде ні в Україні, ні на Донеччині. Довічний володар Російського царства Путін не відмовиться від своїх зазіхань і не послабить провокацій та диверсій – не лише на Сході України. Однак за будь – яких обставин на Донеччині житимуть не самі лиш ідейні ліліпутінці й темні шалапутінці, а й люди, які вже відчувають, або ще відчують, що їх вплутали в чужу жорстоку гру. Пережите впливає і вплине на погляди і настрої багатьох. По різному. Хтось прозріє. Хтось утвердиться в своєму українстві. Хтось звинувачуватиме Україну в усіх бідах війни і ще більше озлобиться… Але над усіма тяжітиме пам’ять смертей, каліцтв і руїни. І якщо не всі, то багато хто з них будуть невільниками своєї злоби й ненависті. Або своїх моральних травм. Або своєї пам’яті.

Це буде найтяжча спадщина. І як їй дати раду? Як з нею буде жити?»

Багато добрих слів уже написано про Дзюбу в ювілейний для нього рік, а скільки ще почує особисто! Його творчий доробок настільки великий, змістовний, глибокий і багатогранний, що про нього фахово мають говорити літературознавці, правозахисники, філософи, культурологи. І точно скажуть, бо як зауважив член-кореспондент НАНУ Анатолій Загнітко «Іван Дзюба постійно перебуває на передньому краї – там, де схрещуються думки у двобої і де вирішується питання не тільки сучасного Української Держави, але насамперед її майбуття».

А ще Іван Михайлович Дзюба, який ніколи не був спортсменом, мені чомусь видається бігуном, якому суперники пророкували поразку і перешкоджали на дистанції, а він настільки змужнів на битих українських дорогах, що сам відміряє шлях й далі долає свій марафон. Нам, шанувальникам, лишається вітати переможця і пишатися, що ми є сучасниками цієї видатної особистості.


Ігор ЗОЦ, журналіст з Донеччини. Укрінформ, 26.07


На знімках: Іван Дзюба (другий зліва) у колі учасників Міжнародного конгресу україністів у Донецьку (2005р.) Поруч Дзюби теж лауреат Шевченківської премії Микола Жулинський, а донецькі митці Василь Рябенький і Василь Василенко отримають найвищу державну премію в 2014р.

 Кандидат філологічних наук Марія Кушмет з книгою свого земляка з Волноваського району Донеччини (2013).

Ще схожі публікації:

На Східному інформаційному фронті без перемін
За останні роки, особливо за попередньої влади хто тільки не демонстрував своє занепокоєння і стурбованість неготовністю України давати гідну відсіч інформаційному агресору, який весь цей час жодного ...
ЗМІ НА ДОНБАСІ: БЕЗ ЗМІН
  НОТАТКИ ПРО МЕДІА У  ВИБОРЧОМУ ПРОЦЕСІ І ПОЗА НИМ ЧИНОВНИКИ БАЖАЮТЬ СОЦІОЛОГІЇ ДЖЕРЕЛ ІНФОРМАЦІЇ Деякі українські інтернет - видання 14 жовтня привернули увагу майже сенсаційними заголовками : «У Д...
Мед, та ще й ...ополоником у селищі Дробишеве, що на Лиманщині,
Напередодні Медового Спасу у селищі Дробишеве, що на Лиманщині, за доброю традицією 13 серпня організували свято меду. Сюди привезли свою сонячну продукцію пасічники не тільки Лиманського району, але ...
Кому потрібна війн на Донбасі
Чому на Донбас лягло прокляття сепаратизму? Звідки його коріння? Чому мешканці Донбасу не бажають бути українцями? Тикають в очі, що давня наша держава – Київська Русь, а України не було. Я ніколи не ...
ЧИТАЙ УКРАЇНСЬКЕ!
На Донеччині перевидали книжку письменника-земляка Павла Куща для дітей «АБВ, або Операція «Ставкозавр». Завдяки сприянню Донецької обласної державної адміністрації, зокрема рішенню комісії з питан...
Донецький вимір Биківнянського мартирологу Згадуємо Федора Олександровича Гладкова
  Багато хто з нас чув про Бабин Яр у м. Києві, Рутченкове поле у м. Донецьку або Суччю балку у м. Луганську, але мало хто знає про Биківню. Мало хто сьогодні хоче вірити в розправу над власним наро...

The Author

Ігор ЗОЦ

Донеччина © 2016 Frontier Theme