«Я бачу…» – забуте ім’я земляка Віталій Сергійович Сніжний – жертва сталінських репресій

Я бачу –

під небом блакитним

тріпоче

скуйовджений стяг,

де наскрізь

осончений вітер

над городом

крила простяг.

І чую:

каньйонами вулиць

вирує гучний водопад,

що з гулом,

розхлюпаним гулом,

у гирло майдану

впада.

Сьогодні

машинам не грюкать,

а слухать

натхнених пісень

Закурені лиця і руки

ми втрем

об розхмарений день.

Ми вийшли

на сонячні площі

з заводу

й копальні-нори

і маршем

повітря полощем,

щоб дихали знов димарі,

щоб завтра

обвітрені груди

і очі, що сонце пили,

схилити

на гості погруддя

станків –

золотих кораблів.

(Я бачу… // Пролетарська правда. 1928. 1 травня)

Цей вірш належить маловідомому для більшості з нас, сучасних мешканців Донеччини, да і усієї України, людині, котра жила у бурхливі і важкі часи становлення радянського тоталітарного режиму 1920-1930 років. Цією людиною є уродженець Донеччини, котрий намагався поза усе донести своє слово людям, і насамперед дітям.

Віталій Сергійович Сніжний – поет, письменник, журналіст і педагог пройшов поза уваги більшості сучасних дослідників, як і його творчість, та не дивлячись на це він залишив яскравий творчий доробок у своєму нетривалому житті.

Народився майбутній письменник і педагог у 1898 році в багатодітній селянській родині Микити Юхимовича Курочки та його дружини Єфросинії Михайлівни в селищі Сніжне (зараз — місто Сніжне Донецької області). Та у 1930 році письменник Микола Микитович Курочка офіційно змінює своє ім’я та прізвище на Віталія Сергійовича Сніжного, в пам’ять про місце свого народження, яке він майже і не знав, бо родина на початку 1900-х років переїжджає в пошуках кращої долі до Далекого Сходу. Отримавши педагогічну освіту в різних установах, у 1926 році Віталій Сергійович переїжджає до України, де своє життя присвячує педагогічній діяльності. Хоча за своє життя він змінив низку різних робіт, та останнім місцем праці стає все ж таки педагогічне училище в м. Городня Чернігівської області, де він працював викладачем української і російської мови та літератури. Та увесь цей час Віталій Сніжний не полишав свою літературну й журналістку діяльність.

Свій літературний хист Віталій Сергійович проявив ще в молоді роки, і вже у 1917 році друкує свій вірш в українській газеті «Хвиля України» (м. Хабаровськ) під псевдонімом Микола Курочка. Та лише в Україні його письменницький талант розкривається на повну міць. У 1930 році виходить повість «Машиніст Петрик», у 1931 р. поема «Китайчатко Тао» та книга поезій «Стугонить країна», у 1933 р. науково-популярна книга для дітей «Ракета». Окрім того, в різні роки Віталій Сніжний працює в редакціях газет «Червоний стяг» (Чернігів), «На зміну» (м. Київ), «Комуніст» (м. Київ) та друкується в інших газетах.

Але радянській владі думаючи і вільно висловлюючи свої думки, освідченні люди не потрібні. 23 червня 1935 року Віталій Сергійович Сніжний був заарештований та звинувачений в участі у «контрреволюційній націоналістично-терористичній організації, яка готувала націоналістичні кадри до збройної боротьби проти радянської влади».

Нажаль потрапивши в жорстокі пазури радянського НКВС людині важко вистояти. І під тиском слідчих Віталій Сергійович визнає свою участь в контрреволюційній організації, яка має «терористичні тенденції проти українського керівництва». Проте в своїй заяві 21 серпня 1935 року він пише: «Контрреволюційною діяльністю я на справді не займався, до існуючого ладу ставлюсь з повною довірою й щиро хотів би бути корисним суспільству». Та це не допомагає. І 22 жовтня 1935 року на судовому засіданні Військового трибуналу Київського військового округу Сніжного Віталія Сергійовича визнають винним та засуджують до позбавлення волі строком на 10 років із конфіскацією майна.

Своє покарання Віталій Сергійович відбуває спочатку у Карагандинському виправно-трудовому таборі, а з серпні 1936 року у Соловецькому таборі 8-го відділення Біломорсько-Балтийського комбінату. У той же час перебуваючи на засланні у таборі Віталій Сніжний особливо не змінював своїх поглядів і переконань про життя й суспільно-політичний стан України. В одній із розмов у таборі він зазначав: «…папугою бути не хочу. – Писати про те, що друкують, не можу, бо його тут немає, а писати про дійсність заборонено, бо дійсність така, від якої волосся стає дибки, а щоб волосся не ставало дибки, його змушують стригти». Від так, в очах радянської влади і перебуваючи в таборі Сніжний В. вів «антирадянську агітацію».

І вже Особлива трійка УНКВС Ленінградського округу виносить рішення про розстріл Віталія Сергійовича Сніжного. Вирок виконано було 8 грудня 1937 року. Точного місця поховання невідомо і сьогодні. Лише з початком процесу реабілітації за добу хрущовської відлиги у 1959 році Військова Колегія Верховного Суду СРСР встановила, що обвинувачення стосовно Сніжного та інших осіб за його справою є необґрунтованими, внаслідок чого вирок був скасований, а справа припинена у зв’язку із відсутністю складу злочину.

Як ми знаємо політичні репресії одного з кривавих режимів ХХ сторіччя обірвали життя і творчу діяльність не тільки Віталія Сергійовича Сніжного, а й багатьох інших талановитих людей. Та доля Сніжного повинна яскраво ілюструвати нам як відбувалось декларативне слідство, як виносилися бездоказові рішення у добу сталінського режиму і до чого це може призводити, щоб вже в наш час цього ніколи не повторювалося. Тому саме ми завжди повинні пам’ятали про безвинні жертви політичних репресій радянського режиму та любити й боронити свій край і свою рідну Україну.

Микола Бривко

Почесний краєзнавець Донеччини.Науковий співробітник НІМЗ «Биковнянські могили»