Захищаймо українську!

 

Щороку до Дня рідної мови, запровадженого з 2000 року рішенням ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, у ЗМІ з’являються матеріали з історії виникнення й переслідування української мови. Цю тему регулярно висвітлює й газета «Злагода». Так, 16.02.2017 року була опублікована моя інформація про книжку «Мова – душа народу» з підзаголовком «Документи про заборону української мови (ХVІІ – ХХ ст.)» Ніни Вірченко – доктора фізико математичних наук, професора НТУУ «КПІ», академіка АНВШ України, заслуженого працівника освіти. Доказову базу нищення нашої мови вона розпочинає з 1626 року, коли Київський митрополит Йосиф склав акафіст до Святої Варвари й, за тодішніми правилами, дозволу на друкування попросив у Московського патріарха. Філарет погодився, але за умови перекладу хвалебної пісні Варварі російською мовою. Вслід за цим вийшов наказ вилучити з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.

Через рік указом царя Михайла, першого з династії Романових, та патріарха Московського Філарета, який був його батьком і співправителем, наказано було книги українського друку зібрати й спалити.

Доклали зусиль до нищення нашої мови й усього українського, у тому числі й запровадження назв Гетьманщина, Малоросія, а потім просто губерній Російської імперії, Петро І, Катерина ІІ та інші царі-імператори, їх сатрапи обрати і поплічники. Найбільш відомий з них міністр внутрішніх справ П. Валуєв, який 1863 р. видав циркуляр про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої «не было,  нет и быть не может».

Оце дикунське твердження неодноразово повторювали російські шовінисти імперії, а після жовтневого перевороту 1917 року й більшовики, які багато говорили про право націй на самовизначення, про інтернаціоналізм, а самі вогнем, штиком і шаблею відновлювали Велику Росію, яку 1922 року найменували – Радянський Союз.

Щоб не вдаватися в подробиці, як жилося українцям у «братському» Союзі, наведу кілька рядків з вірша «Долг  Украине» написаному 1926 року співцем революції Володимиром Маяковським:

«Мы знаем,

Курит ли,

Пьет ли Чаплин;

Мы знаем

Италии безрукие руины;

Мы знаем,

Как Дугласа

Галстук краплен…

А что мы знаем

О лице Украины?

Знаний груз

У русского тощ –

тем, кто рядом,

почета мало…

Знают вот

украинский борщ.

Знают вот

украинское сало,

и с культуры

поснимали пенку:

кроме двух

прославленных Тарасов –

Бульбы

и известного Шевченко, –

Ничего не выжмешь,

Сколько ни старайся.

А если прижмут –

Зардеется розой

и выдвинет

аргумент новый:

возьмет и расскажет

пару курьезов –

анекдотов

украинской мовы.

Говорю себе:

Товарищ москаль,

на Украину

шуток не скаль.

Разучите эту мову

на знаменах –

лексиконах алых, –

Эта мова

величава и проста:

«Чуєш, сурми заграли,

Час розплати настав…»

Ні, поет не закликає  до помсти, він хотів «чтобы стали всех моих стихов слова полновесными. как слово «чуєш» і попереджав, що «трудно людей в одно истолочь, собой кичись не очень.»

В. В. Маяковский не «кичился» ні своїм походженням, ні своїми досягненнями, але гордився своїм українським корінням. Його бабуся Єфросинія Осипівна Данилевська – двоюрідна сестра Григорія Петровича Данилевського, відомого письменника, нашого земляка (народився 1829 р. в с. Данилівка Ізюмського повіту), завдяки і його зусиллям КХА залізницю прокладено повз його рідну садибу, через Слов’янськ, Краматорськ, Костянтинівку та інші міста Донбасу. У зв’язку з 150-річчам залізниці, а також із 190-ми роковинами з дня народження Г. П. Данилевського краєзнавці Донеччини намагалися відкрити на вокзалі ст. Слов’янськ пам’ятну дошку. Але керівництво залізниці дозволу не дало. Відписалися, мовляв не один Данилевський ту залізницю будував.

Отут і виникає питання: а М. Горький один у 1891 році декілька днів жив у Слов’янську, ремонтував оту залізницю? В пам’ять про цей «подвиг» на стіні вокзалу висить чавунна плита з відповідним написом. Навіть під час великої реконструкції 2012 року її не пошкодили. Хоча, якби ми знали все про великого пролетарського письменника, то…

Недавно руки дійшли до томика М. Хвильового, який з 1991 р. прикрашає одну з моїх книжкових полиць. Знав, що Микола Хвильовий – (1893–1933) – український письменник, автор численних художніх творів і публіцистики, відстоював право української культури та літератури на самостійний розвиток. Потрапив у розряд націоналістів, піддавався гонінням. У 1933 р. застрелився.

Звичайно ж, його майже забули. Та з початком «Нового мислення», українського національного відродження М. Хвильового згадали. В Москві, у бібліотеці «Дружби народів» з ініціативи і в перекладі Олександра Руденка-Десняка, який на той час був головним редактором журналу «Дружба народів», вийшла збірка вибраних творів Миколи Хвильового «Синий ноябрь». Мою увагу привернула стаття «Україна чи Малоросія?» Перечитав. Це, виявилося, дискусія автора з Андрієм Хвилею, і не тільки з ним, про проблеми культурної революції. Цікаво, дуже цікаво. Раджу прочитати. Краще в оригіналі, українською. Особливу увагу зверніть на відповідь М. Горького – російського пролетарського письменника О. Слісаренку – українському пролетарському письменнику, який пропонував перекласти повість «Мать» на українську мову і в скороченому вигляді надрукувати для молоді України.

Подаємо відповідь дослівно мовою оригіналу:

«Уважаемый Алексей Алексеевич, я категорически против сокращения повести «Мать», мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди ставя перед собою одну и тоже цель, не только утверждают различие наречий – стремятся сделать наречия «языком» – но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия.

При старом режиме я – посильно – протестовал против таких явлений. Мне кажется, при новом режиме следовало бы стремится к устранению всего, что мешает людям помогать друг другу.

А то выходит курьезно: один стремится создать «всемирный язык», другие же действуют как раз наоборот.

                                                                         А. Пешков»

На конверте стоит: M. Gorki (М. Горький). В письме дата: 7/5-26. Sorrento.

 

Лист, зазначає М. Хвильовий, не потребує коментарів: він говорить сам за себе. Навіть в авторі «Буревісника», навіть у цій людині, яка хоче грати роль «совісті землі руської» навіть у ній сидить великодержавник, проповідник російського месіанства і «збирач землі руської».

Незважаючи на шалений спротив товаришів по більшовицької партії і братів по Союзу, Україна продовжувала боротьбу за збереження національного символу – мови. Значних успіхів в українізації УРСР досяг Микола Скрипник, який у 1927–1933 рр. був міністром освіти республіки. За це його звинуватили в націоналізмі й довели до самогубства.

Потім великий диктатор і творець імперії зла, як величали Радянський Союз, Йосиф Сталін уявив себе великим філологом й особисто розробляв правила правопису з метою «зближення мов». Зараз українці намагаються повернути українській її самобутність, що викликає супротив певної частини населення, яке де-факто не визнає себе українцями, хоча де-юре є громадянами України й за Конституцією мають знати державну мову й користуватися нею.

Ситуація ускладнилася після утворення в Україні антиукраїнської, проросійської партії «Опозиційна платформа – За життя», представники якої пройшли і до парламенту, і до місцевих рад. Тепер вони намагаються збити Україну з Європейського курсу, повернути її в орбіту Москви. Для цього знову запустили в цю небезпечну гру мовну карту. На жаль, правоохоронні органи, які б мали захищати інтереси держави та її громадян, не завжди реагують на порушення законів. Результат – відверті сепаратисти, прикриваючись гаслами поновлення дружби з Російською Федерацією, нічого не роблять для припинення окупації Криму і багатьох районів Донбасу. На місцях вони бойкотують роботу рад.

У Слов’янську, наприклад, до цього часу не сформовано керівні органи, не ухвалено бюджет на 2021 рік, що унеможливлює фінансування життєво важливих робіт, соціальних виплат, тощо. Звичайно, це викликає напругу в суспільстві й вимагає покласти край свавіллю антидержавницьких депутатів.     


Віктор СКРИПНИК.

м. Слов’янськ.


 

Ще схожі публікації:

Єдина країна. В обіймах друзів
    Стає доброю традицією обмін культурним надбанням між Костянтинівським районом та містом Вижниця Чернівецької області. Так, на початку червня делегація Костянтинівського району в...
Бойки на Донеччині
Добре знаю, що гуцули, лемки, бойки та деякі інші українські етнічні групи живуть у гірських районах Західної України. Прикарпатців, верховинців доводилося зустрічати і в наших краях - чоловіки приїзд...
Великодня паска
Цими днями в Донецьку завершився перший в Україні конкурс великодніх пасок, у якому взяли участь представники 28 хлібозаводів з Одеси, Харкова, Дніпропетровська, Луганська і, звичайно ж, господарі фес...
Українська мова і література в освітньому просторі Донеччини
    Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, роз...
Александра Коссе: учитель вчителів
Директор школи ... По-різному вимовляють люди це словосполучення. Учні - з трепетом і хвилюванням, вчителі - з повагою, а іноді і з острахом ( адміністратор все ж-таки!), Батьки, в основному, сприймаю...
Як донеччани Нестора Махна вшанували
Минуло століття як на Південному Сході України почався повстанський селянський рух під проводом  Нестора Махна ( 1888-1934). До територій, де Махно мав значну підтримку входили і села теперішнього Пок...

The Author

СКРИПНИК Віктор

Донеччина © 2016 Frontier Theme