Захищаймо українську!

Щороку до Дня рідної мови, запровадженого з 2000 року рішенням ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО, у ЗМІ з’являються матеріали з історії виникнення й переслідування української мови. Цю тему регулярно висвітлює й газета «Злагода». Так, 16.02.2017 року була опублікована моя інформація про книжку «Мова – душа народу» з підзаголовком «Документи про заборону української мови (ХVІІ – ХХ ст.)» Ніни Вірченко – доктора фізико математичних наук, професора НТУУ «КПІ», академіка АНВШ України, заслуженого працівника освіти. Доказову базу нищення нашої мови вона розпочинає з 1626 року, коли Київський митрополит Йосиф склав акафіст до Святої Варвари й, за тодішніми правилами, дозволу на друкування попросив у Московського патріарха. Філарет погодився, але за умови перекладу хвалебної пісні Варварі російською мовою. Вслід за цим вийшов наказ вилучити з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.

Через рік указом царя Михайла, першого з династії Романових, та патріарха Московського Філарета, який був його батьком і співправителем, наказано було книги українського друку зібрати й спалити.

Доклали зусиль до нищення нашої мови й усього українського, у тому числі й запровадження назв Гетьманщина, Малоросія, а потім просто губерній Російської імперії, Петро І, Катерина ІІ та інші царі-імператори, їх сатрапи обрати і поплічники. Найбільш відомий з них міністр внутрішніх справ П. Валуєв, який 1863 р. видав циркуляр про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».

Оце дикунське твердження неодноразово повторювали російські шовінисти імперії, а після жовтневого перевороту 1917 року й більшовики, які багато говорили про право націй на самовизначення, про інтернаціоналізм, а самі вогнем, штиком і шаблею відновлювали Велику Росію, яку 1922 року найменували – Радянський Союз.

Щоб не вдаватися в подробиці, як жилося українцям у «братському» Союзі, наведу кілька рядків з вірша «Долг Украине» написаному 1926 року співцем революції Володимиром Маяковським:

«Мы знаем,
Курит ли,
Пьет ли Чаплин;
Мы знаем
Италии безрукие руины;
Мы знаем,
Как Дугласа
Галстук краплен…
А что мы знаем
О лице Украины?
Знаний груз
У русского тощ –
тем, кто рядом,
почета мало…
Знают вот
украинский борщ.
Знают вот
украинское сало,
и с культуры
поснимали пенку:
кроме двух
прославленных Тарасов –
Бульбы
и известного Шевченко, –
Ничего не выжмешь,
Сколько ни старайся.
А если прижмут –
Зардеется розой
и выдвинет
аргумент новый:
возьмет и расскажет
пару курьезов –
анекдотов
украинской мовы.
Говорю себе:
Товарищ москаль,
на Украину
шуток не скаль.
Разучите эту мову
на знаменах –
лексиконах алых, –
Эта мова
величава и проста:
«Чуєш, сурми заграли,
Час розплати настав…»

Ні, поет не закликає до помсти, він хотів «чтобы стали всех моих стихов слова полновесными. как слово «чуєш» і попереджав, що «трудно людей в одно истолочь, собой кичись не очень.»

В. В. Маяковский не «кичился» ні своїм походженням, ні своїми досягненнями, але гордився своїм українським корінням. Його бабуся Єфросинія Осипівна Данилевська – двоюрідна сестра Григорія Петровича Данилевського, відомого письменника, нашого земляка (народився 1829 р. в с. Данилівка Ізюмського повіту), завдяки і його зусиллям КХА залізницю прокладено повз його рідну садибу, через Слов’янськ, Краматорськ, Костянтинівку та інші міста Донбасу. У зв’язку з 150-річчам залізниці, а також із 190-ми роковинами з дня народження Г. П. Данилевського краєзнавці Донеччини намагалися відкрити на вокзалі ст. Слов’янськ пам’ятну дошку. Але керівництво залізниці дозволу не дало. Відписалися, мовляв не один Данилевський ту залізницю будував.

Отут і виникає питання: а М. Горький один у 1891 році декілька днів жив у Слов’янську, ремонтував оту залізницю? В пам’ять про цей «подвиг» на стіні вокзалу висить чавунна плита з відповідним написом. Навіть під час великої реконструкції 2012 року її не пошкодили. Хоча, якби ми знали все про великого пролетарського письменника, то…

Недавно руки дійшли до томика М. Хвильового, який з 1991 р. прикрашає одну з моїх книжкових полиць. Знав, що Микола Хвильовий – (1893–1933) – український письменник, автор численних художніх творів і публіцистики, відстоював право української культури та літератури на самостійний розвиток. Потрапив у розряд націоналістів, піддавався гонінням. У 1933 р. застрелився.

Звичайно ж, його майже забули. Та з початком «Нового мислення», українського національного відродження М. Хвильового згадали. В Москві, у бібліотеці «Дружби народів» з ініціативи і в перекладі Олександра Руденка-Десняка, який на той час був головним редактором журналу «Дружба народів», вийшла збірка вибраних творів Миколи Хвильового «Синий ноябрь». Мою увагу привернула стаття «Україна чи Малоросія?» Перечитав. Це, виявилося, дискусія автора з Андрієм Хвилею, і не тільки з ним, про проблеми культурної революції. Цікаво, дуже цікаво. Раджу прочитати. Краще в оригіналі, українською. Особливу увагу зверніть на відповідь М. Горького – російського пролетарського письменника О. Слісаренку – українському пролетарському письменнику, який пропонував перекласти повість «Мать» на українську мову і в скороченому вигляді надрукувати для молоді України.

Подаємо відповідь дослівно мовою оригіналу:

«Уважаемый Алексей Алексеевич, я категорически против сокращения повести «Мать», мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди ставя перед собою одну и тоже цель, не только утверждают различие наречий – стремятся сделать наречия «языком» – но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия.

При старом режиме я – посильно – протестовал против таких явлений. Мне кажется, при новом режиме следовало бы стремится к устранению всего, что мешает людям помогать друг другу.

А то выходит курьезно: один стремится создать «всемирный язык», другие же действуют как раз наоборот.

А. Пешков»

На конверте стоит: M. Gorki (М. Горький). В письме дата: 7/5-26. Sorrento.

Лист, зазначає М. Хвильовий, не потребує коментарів: він говорить сам за себе. Навіть в авторі «Буревісника», навіть у цій людині, яка хоче грати роль «совісті землі руської» навіть у ній сидить великодержавник, проповідник російського месіанства і «збирач землі руської».

Незважаючи на шалений спротив товаришів по більшовицької партії і братів по Союзу, Україна продовжувала боротьбу за збереження національного символу – мови. Значних успіхів в українізації УРСР досяг Микола Скрипник, який у 1927–1933 рр. був міністром освіти республіки. За це його звинуватили в націоналізмі й довели до самогубства.

Потім великий диктатор і творець імперії зла, як величали Радянський Союз, Йосиф Сталін уявив себе великим філологом й особисто розробляв правила правопису з метою «зближення мов». Зараз українці намагаються повернути українській її самобутність, що викликає супротив певної частини населення, яке де-факто не визнає себе українцями, хоча де-юре є громадянами України й за Конституцією мають знати державну мову й користуватися нею.

Ситуація ускладнилася після утворення в Україні антиукраїнської, проросійської партії «Опозиційна платформа – За життя», представники якої пройшли і до парламенту, і до місцевих рад. Тепер вони намагаються збити Україну з Європейського курсу, повернути її в орбіту Москви. Для цього знову запустили в цю небезпечну гру мовну карту. На жаль, правоохоронні органи, які б мали захищати інтереси держави та її громадян, не завжди реагують на порушення законів. Результат – відверті сепаратисти, прикриваючись гаслами поновлення дружби з Російською Федерацією, нічого не роблять для припинення окупації Криму і багатьох районів Донбасу. На місцях вони бойкотують роботу рад.

У Слов’янську, наприклад, до цього часу не сформовано керівні органи, не ухвалено бюджет на 2021 рік, що унеможливлює фінансування життєво важливих робіт, соціальних виплат, тощо. Звичайно, це викликає напругу в суспільстві й вимагає покласти край свавіллю антидержавницьких депутатів.

Віктор СКРИПНИК.

м. Слов’янськ.