До 150-річчя М. О. Скрипника

І став вірний ленінець українським патріотом

У 60-ті, після служби в армії, працював термістом на АІЗі. Робота була дуже гаряча – навколо газові камерні та очкові печі, а по центру на півцеху наші, електричні. Градуси намагалися збити з допомогою аератора метрового діаметра, що дув у спину, або ж вийти на кілька хвилин на протяг. Це призводило до простудних захворювань, які лікували в домашніх умовах або ж в фізіотерапевтичному кабінеті, що знаходився поруч, в чавуноливарному цеху. Та одного разу вухо розболілося так сильно, що медсестра рекомендувала звернутися до лора. Пішов. За столом сиділа огрядна лікарка. Взяла вона мою картку, прочитала прізвище й аж підскочила:

– А отой Скрипник, націоналіст, не твій родич?

– Ні, ні! – майже закричав я, з острахом дивлячись на розчервонілу мадам грицецуєву.

Звичайно ж, наш діалог відбувався російською. Адже жили ми в епоху «розвинутого соціалізму», коли від «молдаваніна й до… карела» (фіни ще у 1918 вирвалися з «імперії зла») мали говорити тільки на «общепонятном». У Слов’янську, як і в більшості міст Донбасу, вже не було жодної україномовної школи, а на підтвердження «мудрої національної політики КПРС» міськрайонна газета «Комуніст» виходила українською.

Після смерті Сталіна М. О. Скрипника реабілітували. Про нього писали і як про вірного ленінця, творця Компартії України, і як борця за право українців говорити рідною мовою. У Харкові, який у 1918-1934 рр. був столицею Радянської України і де тривалий час жив і працював Микола Олексійович, йому спорудили пам’ятник, його ім’ям назвали вулицю.

Ім’я М. О. Скрипника присвоїли і Барвінковській СШ №1, яка наприкінці ХІХ ст. була земською і в якій Микола здобув початкову освіту. До речі, у СШ №1 в 1954-1957 рр. я здобував середню освіту. Трохи пізніше там вчилася й моя молодша сестра Люба. Вона й написала мені в армію, що школу назвали іменем М. О. Скрипника, а її частенько запитували, чи не її то родич? Мені це запитання задала дуже «просвітлена» російська шовіністка. Щоб підтвердити своє «Ні», вирішив допитати дідуся, Євдокима Кузьмича Скрипника. Він розповів, що у Великій Комишувасі Ізюмського повіту жило кілько сімей Скрипників. У нього було два рідних брата, а скільки двоюрідних-троюрідних, він і не пам’ятає. Чимало з них у пошуках кращої долі виїздили на Донбас. Цілком можливо, що серед них був і Олексій, батько Миколи.

На моє прохання барвінківський журналіст і краєзнавець В. І. Мандрика спробував провести документальне дослідження. На жаль, відповіді надходили майже однакові: все пропало у вогні страшних боїв, що точилися на цій території у 1942-1943 рр. Отже, наша сім’я з Миколою Олексійовичем рідня, яку в народі називають «сьома вода на киселі». Особисто ж я вважаю його близьким родичем, оскільки ми з ним УКРАЇНЦІ, належимо до народу з давноьою високою культурою, співучою мовою.

Микола народився 25 січня 1872 р. на ст. Ясинувата (Бахмутський повіт Катеринославської губ.) Харківсько-Азовської залізниці. Батько працював телеграфістом, помічником начальника залізничної станції, мати — акушеркою в земській лікарні. Невдовзі сім’я переїхала на ст. Барвінкова. Там Микола здобув початкову освіту. Далі навчався в Ізюмському реальному училищі, з якого був виключений за революційну діяльність (пропаганда серед селян). На цей час припадає його знайомство з українською історією та літературою, зокрема з творами Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша.

З 1897 року належав до марксистського соціал-демократичного руху. Член РСДРП з 1898 року.

У 1900 році склав у Курську екстерном іспит за реальне училище і вступив до Технологічного Інституту в Санкт-Петербурзі, де став членом української громади, але скоро від неї відійшов і пристав до Петербурзького комітету соціал-демократичної організації «Рабочее знамя».

Заарештований уперше в березні 1901 року в Санкт-Петербурзі, висланий до міста Катеринослава. У 1901 році виключений з інституту. Скрипник не закінчив навчання, став «професійним революціонером».

На початку 1902 року заарештований і висланий на 5 років до Якутської області. Дорогою втік і перейшов на нелегальне становище. Працював соціал-демократичним організатором і пропагандистом у Царицині (1902), Саратові (1902—1903), Самарі та Єкатеринбурзі (1903), Одесі (1903—1904) і Катеринославі (1904), звідки був висланий на 5 років в Кемський округ Архангельської губернії. Дорогою втік і переїхав до Одеси. Обраний делегатом ІІІ-го Лондонського з’їзду РСДРП. Був агентом «Искры».

У 1905 році — партійний організатор Невського району Санкт-Петербурга, потім — секретар Петербурзького комітету РСДРП. Наприкінці грудня 1905 року переїхав до Ярославля, де був заарештований і засланий на 5 років у Туруханський край. Під час етапу втік у місті Красноярську, де провів виборчу кампанію РСДРП до Другої Державної думи Російської імперії. Заарештований і відправлений в Туруханськ, звідки незабаром утік, подолавши 1200 верст човном і пішки. Загалом на рахунку Скрипника 17 арештів, 7 заслань, 6 втеч, смертний вирок.

У липні 1914 року вкотре заарештований, засуджений до адміністративного заслання в місто Моршанськ Тамбовської губернії. Працював рахівником, помічником бухгалтера в банку Моршанська. У березні 1917 року амністований Тимчасовим урядом, переїхав до Петрограда.

У грудні 1917 року на більшовицькому з’їзді рад у Харкові Скрипника заочно обрано членом першого радянського уряду в Україні (Народного Секретаріату) — народним секретарем праці. З лютого до березня 1918 року — народний секретар торгівлі й промисловості Української СРР. З 8 березня до 18 квітня 1918 року — народний секретар у закордонних справах Української СРР.

Одночасно, з 4 березня до 18 квітня 1918 року — голова Народного секретаріату (Уряду) Української РСР. Радянський український уряд під натиском німецьких військ опинився в Катеринославі, а пізніше в Таганрозі, де й перестав існувати. 18 квітня 1918 року Скрипник обраний членом Всеукраїнського бюро для керівництва повстанською боротьбою проти німецьких окупантів. На Таганрозькій нараді (19—20 квітня 1918 року) Скрипника обрано секретарем Організаційного бюро із проведення I-го з’їзду КП(б)У, що відбувся в Москві (5—12 липня 1918). Він виступав головним доповідачем, але після з’їзду був усунений від керівництва КП(б)У і залишений у Москві.

З січня до травня 1919 року — народний комісар державного контролю і голова Верховної соціалістичної інспекції Української СРР. Був особливоуповноваженим Ради оборони із боротьби з повстанським рухом.

У квітні 1920 — липні 1921 року — народний комісар робітничо-селянської інспекції Української СРР, а з 19 липня 1921 по лютий 1922 року — народний комісар внутрішніх справ Української СРР.

Одночасно, в січні та липні — серпні 1922 року виконував обов’язки заступника голови Ради народних комісарів Української СРР.

У квітні 1922 — квітні 1927 року — народний комісар юстиції Української СРР. Одночасно, з січня 1923 до квітня 1927 року — генеральний прокурор Української СРР.

З 7 березня 1927 року до 28 лютого 1933 року — народний комісар освіти УСРР.

До революції 1917 року Скріпнік ішов цілковито в течії російського більшовизму і з українським визвольним рухом зустрівся, щойно прибувши з доручення Леніна до України. Розуміючи вагу національного питання, він, одначе, як послідовний ленінець, понад усе ставив ідею світової пролетарської революції, яка, на його думку, мала принести справедливе розв’язання всіх соціально-політичних питань, у тому числі й національних. Але в практичній діяльності Скрипник наразився на вороже ставлення чужинецької за національним складом (особливо в її керівництві) КП(б)У до всього українського, трактованого нею як «контрреволюційне», і повів боротьбу проти нігілізму («люксембурґіянства») в національному питанні, зокрема проти тодішніх керівників КП(б)У Е. Квірінґа і Д. Лебедя, автора теорії боротьби двох культур. По усуненні їх з Української СРР Скрипник став ініціатором запровадження українізації. Особливо велику діяльність у цій ділянці він розгорнув, ставши народним комісаром освіти, якому тоді підлягали всі галузі культурного будівництва. Під його керівництвом була завершена українізація преси, початкового і середнього шкільництва, значною мірою українізоване викладання у вищій школі. Крім того, Скрипник скликав 1927 року всеукраїнську (з участю вчених і з-поза УСРР) правописну конференцію, внаслідок якої був опрацьований т. зв. «скрипниківський» правопис, затверджений 1928 року, який усував русифікаційні впливи з української мови.

Політична позиція Скрипника в державному будівництві УСРР була суперечлива і неминуче мусила закінчитися його поразкою. Як послідовний більшовик-ленінець він був догматиком, непримиренним до ворогів радянської влади, у тому числі й до українського націоналізму, ведучи боротьбу проти якого, сприяв винищенню значної частини старої української інтелігенції, а пізніше й національної опозиції в КП(б)У. З другого боку, визнаючи, за тією ж ленінською схемою, «головною небезпекою» великодержавний російський шовінізм, Скрипник ще нещадніше боровся й проти нього; постійно підкреслював самостійність української культури і незалежність її від російської.

Виходячи з конечності державного об’єднання всіх українських земель, він багато уваги приділяв питанням життя українців поза УСРР й охоче гуртував коло себе національно свідомі кадри, що походили з західноукраїнських земель, особливо з Галичини. З цих самих позицій Скрипник виступав у 1918 році проти планованого в ЦК РКП(б) відриву від України так званої «Донецько-Криворізької республіки» і домагався приєднання до УСРР суміжних з нею етнографічних українських земель (Курщина, Вороніжчина), зокрема зорганізував у Росії 500 українських шкіл і 2 вузи, а також українізацію віддалених українських масивів (на Далекому Сході, в Середній Азії тощо). Бувши активним публіцистом, Скрипник залишив у всіх цих питаннях велику кількість брошур, статей і промов, друкованих у пресі і почасти зібраних у незакінченому виданні його творів «Статті й промови» т. І (1930); т. II, ч. 1 (1929) і ч. 2 (1931); т. IV, ч. 1 (1929), т. V (1930).

Така діяльність Скрипника суперечила централізаційним планам Москви, і П. Постишев, прибувши в січні 1933 р. за дорученням Й. Сталіна в Українську СРР, всі труднощі й зриви здійснюваної тоді індустріалізації і колективізації приписував «контрреволюційній» діяльності українських націоналістів, що гуртувалися навколо Скрипника і прикривалися його авторитетом. Скрипника піддали гострій критиці й звільнили від керівництва народним комісаріатом освіти. Можливо тому, не маючи іншого виходу, Скрипник запобіг неминучій ліквідації, вчинивши самогубство.

Згаданий вже барвінківський колега В. І. Мандрика повідомив, що в газеті «Грані» №4 за 1994 рік Ігор Михайлін висловив припущення, що М. О. Скрипника вбили за завданням Сталіна. Саме так, замасковано під самогубства, твердить наш земляк-донбасівець, московський академік Анатолій Сидорченко, поплічники «вождя народів» вбили геніальних поетив Сергія Єсеніна (1925 р.), Володимира Маяковського (1930 р.) та багатьох інших відомих осіб, яких Сталін вважав власними ворогами.

В. І. Мандрика- випускник Барвінківської СШ №1 ім. М. О. Скрипника (1965 р.) з жалем повідомляє, що під час реформування школи в гімназію а потім лицей з назви випало ім’я українського патріота. І все ж, у місті Барвінкове пам’ятають Миколу Олексійовича. Він неодноразово бував тут, приймав земляків у столичному кабінеті. До речі, М. О. Скрипник у 1930 р. був у с. Гола Долина Слов’янського району з приводу організації колгоспу. І саме з його ініціативи господарство було назване ім’ям Леніна.

А ще в міському музеї зібрано чимало матеріалів про деравного діяча, справжнього українця. Там же зберігається портрет М. О. Скрипника роботи місцевого художника І. О. Плиса (на знімку), який особисто знав Миколу Олексійовича й чимало зробив для увічнення пам’яті про нього.