ОТАМАН КРАЄЗНАВЦІВ І ПРОСВІТЯНИН

 

Валерій Іванович Романько – відомий в Донеччині та й в Україні краєзнавець, педагог і письменник, а ще мій земляк з Покровського (Красноармійського) району і колишній вчитель у середній школі села Новотроїцьке (де з 12-ти років вчителювання він відпрацював 6 років директором школи). Ми знайомі понад сорок років і за цей час доля не один раз випробовувала Романька на міцність і на силу духу, і він ці іспити пройшов з честю.

 Так, навесні 2014-го, коли всі жителі Слов’янська, а з ними і Валерій Іванович з родиною опинилися полоненими в рідному місті, Романькові під гуркіт боїв вдалося якимось дивом вирватися, щоб у травні поїхати на Міжнародне Шевченківське свято на Черкащину. Вже повертаючись звідти додому, він віз з собою з десяток книг про Кобзаря, деякі з автографами і побажаннями перемоги над російським агресором. Уже відбувся псевдореферендум і проголошена так звана «ДНР», тож везти «компромат» на себе через кільканадцять блокпостів терористів Валерій не міг і залишив мені в Донецьку на зберігання – до кращих часів. І справді ці часи настали 5 липня 2014 року, коли ЗСУ вигнали терористів з міста. Але звільнення одних обернулося окупацією для інших. І вже мені посеред літа довелося виїхати з Донецька, без вороття.

А от моя дружина кілька разів поверталася і в один із своїх ризикованих приїздів восени 2014, коли гриміли бої за Аеропорт, прихопила стосик книг, які Романько віддав на зберігання навесні. Я вручив їх власнику вже в Києві і принагідно показав деякі порятовані від «руського міра» книги авторства самого Романька з його автографом. У їх числі – «Я твій син, Україно, з Донеччини», видана в 2008 році. Ця невелика за обсягом книга попри її пафосну назву цілком відповідає змісту, бо розповідає про донецьке українство та його глибоку вкоріненість на східних землях.

Випробування окупацією і обстрілами, коли снаряди лягали все ближче до будинку Романька, а іноді осколки сипалися з даху будинку, вдарялися у залізні гаражні ворота, звичайно далися взнаки. Але тяжкої і невідворотної втрати родина зазнала в листопаді 2017-го: за кілька годин до свого 44 – го Дня народження трагічно загинув старший син Олександр, відомий у місті  волонтер і як і батько – талановитий літератор, поет. Посмертно видану збірку Олександра «Мімікрія і мартиролог» впорядкував Валерій Іванович.  

 «Це напевне була найболісніша його місія упорядника й видавця»,- зазначає Іван Дзюба у статті «З Донецького калейдоскопа. Батько і син» («Літературна Україна», 16 березня 2019), яку присвятив творчості земляків. А самого Валерія Івановича академік називає «одним із тих сумлінних трудівників на ниві української культури, яких багато на Донеччині і яких ми так мало знаємо». І справді, в масштабах країни то мабуть так, але на Донбасі Романька знають добре.

Він із тих людей, які генерують ідеї і самі ж їх втілюють. У далеких 90-х саме він запропонував започаткувати в газеті «Донеччина» тематичну сторінку «Рідний край», потім альманах з такою ж назвою, згодом ми почали влаштовувати різноманітні обласні конкурси для школярів, а в 2005 році заснували відзнаку «Почесний краєзнавець Донеччини», якою і по сьогодні нагороджуємо багатьох достойних людей.

Ще минулого століття «отаманом донецьких краєзнавців» назвав Романька його науковий керівник з Києва академік Олександр Мазуркевич, а потім в обласній пресі його підтримав журналіст з «Донеччини» Валерій  Шептуха, хоча формально головою обласної організації краєзнавців Валерія Івановича обрали в 2003 році. Він змінив на цій громадській посаді професора-історика Романа Ляха, який пішов у засвіти. Обрання очільником осередку людини з провінційного міста, а не з обласного центру, стало певним викликом для фахівців історії, які вважали, що керівником краєзнавців має бути представник з їхнього середовища. Проте авторитет філолога Романька серед краєзнавців області настільки вагомим, що Валерія Івановича знову уже вкотре переобирають головою.

 І якщо з початком війни діяльність більшості обласних творчих спілок на певний час зупинилася: офіси були загарбані агресором, а деякі заслужені їх керівники пішли в прислужники до окупантів – краєзнавців це не торкнулося, бо нерухомості не нажили. Слов’янська прописка Романька зіграла в «плюс», оскільки діяльність організації припинялася лише на кілька місяців, а переважна більшість людей підтвердила своє членство в НСКУ, і Романько зумів у короткий термін перереєструвати організацію з донецької прописки на Слов’янськ. Зауважу, що за свою діяльність в національній спілці Романько не отримує жодної державної копійки, і тому все зроблене ним і активом є справжнім подвижництвом.

 Залюблений у творчість Володимира Сосюри, Валерій Романько чимало зробив для належного пошанування пам’яті поета на малій Батьківщині. Йдеться не тільки про фестиваль «Срібні дзвони» в Дебальцевому, який зініціювала письменницька обласна організація, залучаючи до участі праправнука поета Олексія Сосюру , а й про відвідини письменником Слов’янська. Науковець Романько знайшов документальні підтвердження перебування в місті поета і написав книгу «Володимир Сосюра у Слов’янську». Було це, як стверджує автор, у 1952 та в 1954 роках, коли лірик виступав перед студентами педінституту (нинішнього Донбаського педуніверситету), робітниками содового заводу, був у хімічному технікумі, навідався у середню школу №5. Автору вдалося знайти численних свідків тих пам’ятних зустрічей, причому, географія пошуку не обмежилася одним містом і навіть однією областю. На підтвердження своїх здогадок він наводить фрагменти з листування з членами родини В.Сосюри і бесіди з поетом Леонідом Вишеславським та земляками –свідками подій.

Під час свого пошуку пан Валерій тісно спілкувався з Володимиром Володимировичем Сосюрою, сином поета, який передав для публікації в «Донеччині» свою повість про батька «Доле моя, чорно-біла», уривки з якої ми надрукували в газеті в квітні-травні 2002 року. Вже після нас ці спогади з’явилися в київських виданнях. Й досі пишаємося, земляки ж бо! Принагідно додам: з матеріалів про Сосюру в «Донеччині» і «Світлиці» можна кілька окремих книжок видати і один том складуть публікації Валерія Романька. В одній із них автор написав слова, що певним чином вирізняють його позицію: «Мій шлях до українського слова нагадує мені ту важку й довгу дорогу, яку пройшов до рідного слова мій улюблений поет Володимир Сосюра. Вона така ж нелегка і терниста, а інакшою тут, у зрусифікованому донбаському краї й бути не могла».

 Клопотаннями В.Романька на будівлі педінституту у Слов’янську у листопаді 2004 року було встановлено меморіальну дошку. А от звернення присвоїти вишу ім’я видатного українця уряд проігнорував. Між тим літературне свято пам’яті поета з окупованого наразі Дебальцевого перекочувало у Слов’янськ, де й щорічно проводиться взимку.

У своїх літературознавчих працях В.Романько найчастіше звертався до В.Сосюри, відзначає І.Дзюба в згаданій тут статті «З донецького калейдоскопа» і додає, що його зворушило «як тепло і з яким розумінням написав він про нині забутого Грицька Бойка (з Оленівки родом, навчався в СШ№1 Оленівських кар’єрів за кілька років переді мною, і саме про нього була моя перша студентська «рецензія» в газеті «Радянська Донеччина» дуже-дуже далекого 1950 року)». «Гумористичні вірші Грицька Бойка для дітей у 50-і роки мали величезну популярність серед дітвори і виходили стотисячними тиражами. Їх би тепер перевидати»,- зазначає Іван Дзюба.

Є велика особиста заслуга Романька і в пошануванні українського поета-романтика Михайла Петренка, місцем народження якого за деякими джерелами є саме Слов’янськ. Ще в 2012 році з ініціативи очільника краєзнавців області було започатковано літературно-мистецьку премію імені Петренка, серед лауреатів якої Віктор Скрипник, Петро Гайворонський, Сергій Жадан, Володимир Заїка та інші. Врочистості, які переросли у Всеукраїнське Петренківське свято «Живий у пісні, живий у віках»,  проходять у міській бібліотеці, яку офіційно назвали ім’ям Петренка.

Окремо слід сказати,що кандидат педагогічних наук і член трьох національних спілок  і ВУТ «Просвіта» є автором не лише понад близько 1000 публікацій, а й понад 30 окремих видань і з поміж них вибрані праці у 12 томах! Хто ще з донеччан має такий доробок! Серед найбільш відомих – підручник «Література рідного краю», видання з серії «Письменники – земляки», наприклад «Освідчення в любові Станіслава Жуковського», «Іван Костиря – дітям» та інші. Автор пише про зв’язок з донецьким краєм Григорія Сковороди, Антона Чехова, Остапа Вишні, Павла Тичини, Олеся Гончара… Багато літературно-критичних статей Валерій Романько присвятив письменникам-землякам: Павлу Байдебурі, Лідії Колесниковій, Василеві Стусу, Григорію Кривді, Віктору Соколову, Юрію Доценку…

У 2004 році Романько видав довідник «Краєзнавці Донеччини», де зібрано біографічні дані, списки основних друкованих праць і статей про 115 краєзнавців нашого краю. У довіднику навіть про добре відомих людей можна знайти чимало нового з їхній біографій, про об’єкти їхніх досліджень.

 Заслуговує на добре слово і  робота  В. Романька з укладання «Календаря знаменних та пам’ятних дат». Раніше проектом опікувалася головна обласна книгозбірня, але після окупації Донецька це стало неможливим. Тепер потрібну справу добровільно взяв на себе пан Валерій, підготовлені самотужки календарі користуються популярністю серед краєзнавців і освітян. З ініціативи упорядника у виданні названо імена захисників, які загинули на Донеччині  в перші місяці проведення АТО.

Не одному мені спадало на думку, де знаходить він сили встигнути і студентам лекції прочитати, відредагувати інститутську газету «Педагог», упорядкувати для чергового видання книгу свою і  сина Олександра (при цьому, на видання віднаходить кошти зі свого сімейного бюджету), попоїздити областю на заходи, які проводять краєзнавці з різних міст Донеччини, проводити щорічні заходи всеукраїнського масштабу: Петренківське свято, «Поетичний десант у Слов’янську»… Відповідь на це запитання, як виявилося, «Донеччина» надрукувала ще в 1997 році, коли вітали пана Валерія з його першим 45 річчям, і це була  цитата самого Романька: «Беру я сили з батьківських криниць…». До речі, саме цю цитату  вивісили побіля куточку, присвяченому Валерію Романьку, у шкільному музеї історії Гродівської школи, випускникові 1969 року.

У січні він відзначає свій ювілейний День народження, а відтак долучаймося до привітань!


.

На світлині Валерій Романько під час презентації краєзнавчого проекту в Краматорську. 2018р.

Ще схожі публікації:

НАРИС ПРО МАРШАЛА
У травні минає 110 років від дня народження двічі Героя Радянського Союзу, Маршала Радянського Союзу К.С.Москаленка   Перебираючи нещодавно домашню бібліотечку, взяв до рук  книжку "Дороги храбр...
«Орловський фаворит» – візитна картка Рубців
Сільгосппідприємство «Дружба» – найбільше на Лиманщині. В цьому році у ньому добилися найвищих врожаїв ранніх зернових по району – по 51 центнеру на круг озимої пшениці. І це не випадково, бо очолю...
УКРАЇНСЬКІ ДАЦЗИБАО
У Покровську (Красноармійську) деякі багатоповерхові будинки художники-волонтери з Дніпропетровщини прикрасили національним орнаментом, портретами українських патріотів та цитатами з їхніх творів. Так...
Часопис “Донеччина” від 24 листопада 2017 року № 38 (15967)
Ігор Зоц: «У Донецьку втратив одразу дві книгозбірні: одну вдома, що дісталася новим господарям разом з меблями, посудом, побутовою технікою і «зомбоящиком», а другу в розстріляному і згодом захоплено...
Наш земляк Павло Кущ – лауреат
Перший заступник голови Держкомтелерадіо Богдан Червак вручив диплом лауреата Премії Кабінету міністрів України імені Лесі України за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва письменнику з Дон...
Бойки на Донеччині
Добре знаю, що гуцули, лемки, бойки та деякі інші українські етнічні групи живуть у гірських районах Західної України. Прикарпатців, верховинців доводилося зустрічати і в наших краях - чоловіки приїзд...

The Author

Ігор ЗОЦ

Донеччина © 2016 Frontier Theme