ВИЖИЛИ В ДОНБАСІ – ВРЯТУВАЛИСЯ З БУЧІ

 

 

Історій порятунку звичайних людей, що потрапили у вир війни, вже чимало опубліковано і буде більше, коли Україна змусить ворога піти геть з нашої землі. Підприємці з Донеччини Сергій і Наталка Свистунови опинилися в числі теж немалої громади земляків, які під удар ворога потрапили двічі – вперше в 2014 в Донецьку і вдруге цієї зими в Бучі, де оселилися кілька років тому. Ось що Сергій Свистунов розповів про пережите:

«ГОТУВАЛИСЯ ДО МИНУЛОЇ ВІЙНИ…»

– 24-го лютого прокинулися від дзвінка однокласника з Харкова – місто бомблять. Потім син менший. Вже самі почули, але чомусь не просиналися, спрацьовував попередній досвід – в Ясинуватій, вдома, навчилися спати під обстрілами, якщо вони десь далеко…

Знаєш, кажуть генерали готуються до минулої війни… І ми теж готувалися до минулої війни – мали досвід виживання під час досить активних військових дій на Донбасі в 2014-15 роках і, якось гадали – досвідчені, раду собі дамо. Коли почули попередження від Заходу, ми поїхали купувати не шампури з мангалом на 9 травня, а консерви, крупи, воду… Думали пересидіти, очікували більш інтенсивних обстрілів, можливо з авіацією, але того, що війна буде тут, в Бучі… Ми навмисно, як і багато наших земляків, обирали собі житло на правому березі Дніпра – гадали бойові дії будуть на Сході, десь на Харківщині, на Запоріжжі… Але що війна вже на третій, власне на другий день буде в Бучі? На другий день подзвонив наш спільний товариш (Валерій Степанюк – І.З.), який на той час працював у Гостомельській міськраді: в Гостомелі російський десанті, аеропорт захоплений. Від нас це 5-6 кілометрів, власне як і вдома – 7-8 до аеропорту Донецьк. Згодом, уже без світла, щоб відволіктися, знайшов у Хемінгуея: «Люди, не будуйте своє житло біля мостів, аеродромів, залізничних станцій – бо з сучасним рівнем озброєння все це буде знищено…»

– Ну яка ж мудра людина, ну чому ж я не звертав уваги на це, – іронізує пан Сергій і продовжує свою розповідь.

– Напрочуд швидко війна дісталася до Бучі. Так сталося, що ворожі бомбардувальники заходили на ціль над нашими будинками, прямо над головою. Але і наші літаки намагалися тих відігнати. Ми чули гуркіт вертольотів ворога над Гостомелем. Уявляю, як непереливки було друзям, які втекли Донбасу і побудувалися поруч злітної смуги…

Це я до того, що до такої інтенсивності бойових дій ми не були готові. Завжди готуєшся до попередньої війни, а ця такі сюрпризи принесла. Тут же почали і сусіди виїжджати.

Ну ми від війни начебто набігалися… На Донбасі просиділи у підвалі, але думали тут будемо чимось корисними. Неподалік військовий шпиталь, могли б там волонтерити, машиною щось підвозити. Ми перед великим вторгненням долучалися до підтримки наших захисників, і надіялися, що знайдемо своє місце. Але все швидко змінилося

Як тільки підірвали мости через річку Ірпінь – виїхати стало неможливо. Наші друзі з Ірпеня вирвалися за один день до підриву моста за Стоянкою. Повернулося те, що пережили на Донбасі: зникає освітлення, вода, газ, а щоб потелефонувати чи есемеску відправити – з нашого першого підіймався на восьмий поверх. Повна ізоляція. На Донбасі у власному будинку було легше: то було літо, а тут зима додавала проблем через відсутність опалення.

Але люди є люди. Якось у нашому будинку всі швидко згуртувалися. Без всякої команди, наказу, як мовиться, на горизонтальному рівні щось почали робити. Знайшли дрова, на вулиці пічку склали, щоб готувати їжу, воду кип’ятити для чаю. Хліб звідкілясь почали привозити по одній буханці на квартиру. Якось чую стукають у вікно: ви тут живі – живі! Ось вам буханець хліба і по під’їзду може рознесіть… Я брав і розносив. Звідки хліб брався, яка це пекарня? Хтось це робив, ризикував життям, доставляючи хліб під обстрілами…

Поруч нашого житлового комплексу дві АЗС з магазинчиками покинуті напризволяще – зв’язалися з власниками: чи можна взяти воду, дрова? – Забирайте! Робили вилазки, роздавали в надії, що після війни поквитаємося – зараз треба вижити…

В такому режимі прожили з 24 лютого по 7 березня і сьомого числа перша колона авто мешканців нашого ЖК вирішила їхати. Мені здалося це нереальним: може який гуманітарний коридор відкрили – так ні. Вибиратися на свій розсуд було ризиковано, але й лишатися ще більш небезпечно: неподалік, у сусідньому ЖК вже з’явилися кадирівці. Треба було щось робити. Виїжджати в той день ми з дружиною не зважилися, але коли ввечері отримали інформацію, що наші першопрохідці виїхали на підконтрольну українським військовим територію, вирішили шукати першого ліпшого шансу на виїзд. І він підвернувся наступного дня.

Восьмого березня ми були на дворі біля свого будинку: хтось підзаряджав телефон від генератора, чи порався біля імпровізованої кухні. З моєю Наталкою розділилися, але раптом вона підійшла і показала на незнайомця, який каже, що можна виїхати. Дійсно, стоїть хлопець і розказує історію, що зранку вийшли за ЖК і зіткнулися з передовим загоном рашистів. Їх командир розгубився коли побачив цивільних – тицяє в карту і питає – де ми? Дивлюся і я: ледь не 1941 року карта, є станція Буча лісова і великий лісовий масив, а міста немає! «Це так москалі готувалися до війни», – коментує спогад Сергій Свистунов.

Між тим хлопець показав характер і запитав, чи можна їм виїхати звідси і той на диво дав дозвіл і дав пароль, але з умовою, що до другої дня: «Стріла – 10 мій позивний, будете казати, що дозволив проїзд». Багато думав, чому така ласка, особливо коли через місяць дізналися про звірства з розстрілами безневинних. Але тільки но ми від’їхали, в нашому ЖК прямо під вікнами розмістилися танки, БТР, БМП – всі наші ландшафти виявилися понівечені і перериті траками і колесами, обдерті стіни, потрощені лавки, дерева, кущі. Вороги хотіли розміститися, і зайвий народ їм не потрібен. Якась кількість людей в якості живого щита хай би й була. Між тим, у кожну з квартир шести восьмиповерхових будинків вони зайшли: більшість дверей зламали, бо не було людей. Грабували… Де побували буряти – страх Божий що наробили. Нам пощастило – вибиті двері і так по дрібницях забрали. А от у сусідньому будинку в одній з квартир «освободітєлі» побачили форму підполковника ЗСУ, його нагороди і прямо озвіріли – сувенірною булавою потрощили все що бачили – меблі, побутову техніку, плазму. Слава Богу, що колишнього військовослужбовця не було…

Вони дуже ретельно переглядали телефони, ноутбуки, планшети – все забиралося назавжди, а в тих, хто залишався забирали на перевірку.

ДОРОГА ДО СПАСІННЯ

Дізнавшись про шанс виїхати, переглянулися з Наталкою – їдемо, хто з нами! Якщо цього не зробимо – доведеться жити обік з ворогом і чим це закінчиться невідомо. Бігом покидали речі в своє авто. Люди підходять, кажу ще трьох беремо, але не всі готові ризикнути. Погоджуються літнє подружжя і рушаємо.

Не доїжджаємо Варшавської траси, як назустріч пре колона москальської техніки з десантом – не розминутися ніяк, здаємо назад. Білі прапори на наших авто рятують, пароль діє. Але перша машина під обстріл таки потрапила, але, на щастя, ніхто не постраждав. Забираємо попутників у машини, яких не зачепило. Мій позашляховик тепер перший. Прямуємо у бік Ворзеля. Дорогу попереду переривають траншеєю в повному сенсі цього слова. Зупиняємось, виходимо з піднятими руками і раптом зовсім молодий вояка, побачивши мою сиву бороду мимоволі розряджає обстановку: «Отец, руки опусти, мы не террористы, мы вас освобождать пришли!»

Далі потрапляємо на околицю села, де батьки виряджають в дорогу сина з дівчиною. Місцевий, а значить дорогу знає! І це було справжнє везіння, адже добряче довелося поблукати манівцями, весь час ризикуючи натрапити на ворога. А могли ж і свої не розібрати, хто там надвечір бродить сірою зоною! Між тим, вискочили на Житомирську трасу і майже відразу наш блокпост! Неймовірні відчуття. Спасіння одним словом. Позаду лишилися спалені машини на узбіччях, руїни згорілого «Епіцентру», обстріляні будинки… На асфальті подекуди суміш битого скла з залишками будівельних матеріалів, стріляні гільзи. І в цю мить, коли опинилися в безпеці виглянуло сонце, а може так здалося, бо радісні емоції переповнювали. Перевірку суворих дядьків з ТРО пройшли із задоволенням!

І тільки коли виїхали від нашого першого блокпосту познайомилися з своїми супутниками в моєму авто:

– Я Саша з Горлівки, – представився молодик, який роздобув пароль на виїзд.

– Я Свєта, я Володимир з Макіївки, – назвалися літні.

– Ну, а ми з Наталкою з Ясинуватої! – Всі свої, розсміялися.

Вибралися! Наче великий тягар спав з плечей. Відверто кажучи, дуже переживав за попутників під час ворожих перевірок. Ми то з дружиною мали великий досвід і знали, що будь який рух, погляд, необачне слово може стати фатальним. На щастя попутники теж мали досвід перевірок в так званій «ДНР», і це той випадок, коли досвід минулої війни знадобився.

Далі дорога вивела до табору в лісі, підготовленому для таких подорожніх, як ми. Одна кімната на всіх бучан, але свіжа білизна і гаряча вода. Досі перед очима трилітрова банка з грошима і написом «Якщо треба – візьми, якщо можеш – поклади!» Ну, ми не поскупилися звісно…

…Так сталося, що в кінці дня спасіння моїх друзів, я зателефонував їм, вони вже були серед своїх. Страшенно зрадів, запросив у Київ і написав кілька рядків у Facebook. Одразу ж пішли коменти і питання, як виїхати. Перетелефонував Сергію, чи можна з ним говорити, і отримавши добро, поділився номером. За кілька днів мій товариш розповів, що поділився паролем і маршрутом ще того ж вечора і комусь так само вдалося вирватися з міста, що ставало пеклом…

Повернулися в Бучу за кілька місяців. Вставили висаджені двері, а вікна вціліли. Перші дні, як зустрічі рідних. Завдяки Ользі, керівниці нашого ЖК, якимось дивом вдалося вберегти житло від великих руйнувань і життя в нашій околиці майже відновилося.

Про непоправні втрати в місті всі знають. Загинули не тільки цивільні, але й переселенці з Донецька, які з Бучі пішли в ЗСУ. Їх троє, з останнім, який загинув під Бахмутом, попрощалися цими днями…

ЗАПАЛЮВАВ «ЗІРКИ ЖЕРДИНИ» В ДОНЕЦЬКУ

Між тим, уродженець Луганщини і журналіст за фахом, Сергій Свистунов цікава особистість. Він є співавтором офіційного герба та прапора Ясинуватої, і ще в буремні дні «русскої весни» з болем розповідав, як містечко переходило з українських рук до ворожих, і навпаки, а за ними змінювалися і прапори. І от певно, щоб не ризикувати, міський голова наказав просто спиляти щоглу і місто поринуло в окупацію…

Сергій Свистунов  був одним із співзасновників підприємства, яке в мирний час працювало доволі успішно, але в 2014 році не мало жодної можливості здійснити релокацію. Про роботу за «законами ДНР» не могло бути й мови. Втрати підприємця склали мільйони. Молодший син, який ще задовго до війні виїхав за другою вищою освітою за кордон та так там й залишився працювати, мав житло в Бучі, де ми зустрічалися, як однокурсники Київського держуніверситету імені Шевченка і згадували багато чого веселого, і не дуже, з життя радянських студентів. Наразі ж мені хотілося хоча б коротко розповісти про вагому причетність мого товариша до яскравого спортивного видовища – турніру легкоатлетів «Зірки жердини», який проводився в Донецьку чверть віку!

– Спочатку мене запросили в якості фахівця з телебачення, адже на Донецькому облдержтелерадіо я пройшов добру школу, і ми – купка друзів та однодумців, долучилися як генеральні підрядники турніру – пригадує Сергій Свистунов. – Організатори турніру і головним чином Сергій Бубка, поставили за мету, аби змагання «Майстри жердини» проходили не тільки в Греноблі (Франція), а й у Донецьку. Це ж в умовах СРСР, де було три чи чотири телеканали і все було регламентовано. Але нам вдалося! Окрасою змагань у Донецькому палаці спорту «Дружба» 1990 став світовий рекорд Сергія Бубки. В 1991 році наш чемпіон оновив своє ж найвище досягнення, а в 1993 році переміг з фантастичним результатом 6 метрів15 сантиметрів. Його відразу ж назвали стрибком у 21 століття бо рекорд протримався 21 рік.

Відтоді турнір отримав назву «Зірки жердини»,  визнання і велику популярність в спортивному світі. За роки його існування зала палацу спорту «Дружба» побачила практично всіх найсильніших стрибунів з жердиною. Було встановлено 11 світових рекордів і десятки національних. За 25 років проведення турніру в ньому взяли участь 118 атлетів з 30 країн світу.

16 лютого 2014 року на «Зірках жердини» було побито рекорд, який протримався 21 рік. Олімпійський чемпіон Рено Лавіленні взяв висоту 6 метрів 16 сантиметрів, що на 1 сантиметр вище попереднього рекорду, встановленого легендарним донеччанином. Екс-рекордсмен і голова НОК України Сергій Бубка першим привітав чемпіона. А за тиждень в Донецьк зі сходу почала вповзати «русская весна», що поховала в руїнах один із європейських спортивних центрів.

Сергій Свистунов каже, що з партнерами з честю пройшли всю історію турніру, від першого і до заключного, в якості генпідрядника, згодом підрядника. Зізнається: пишається тим, що вперше на змаганнях такого рівня застосували концертне освітлення і світлове шоу від данської фірми плюс великий екран.

Що найбільше згадується – три рекорди Сергія Бубки! Спілкування з французькими стрибунами Жаном Гальфіоном і Тьєрі Віньєроном, журналістами Марком Левицьким, Юхимом Шарпанським, Кирилом Набутовим…

З тих пір, як війна стала головною темою в житті українців час від часу він зустрічає людей, чиї обличчя світлішають після слів «Зірки жердини» – «І я був на тому святі!» Сергій Свистунов каже, що після всіх втрат, ці емоції додають сил іти далі.


Ігор Зоц


 Фото з архіву Свистунових.

Ще схожі публікації:

Часопис "Донеччина” від 19 квітня 2019 року № 2 (15996)
«Українська ДонбасіЯ» Уривки з майбутньої книги. Українські сліди на окупованій наразі частині Донеччини – це не тільки пам’ятники Тарасові Шевченку, Іванові Франку та Богданові Хмельницькому, ф...
Погляд з 20-річної висоти: що трапилося у серпні 1991 року?
Вже вкотре перечитую свої публікації 20-річної давнини, аналізую події тієї пори і знову роблю висновок, що День Незалежності України треба святкувати не 24 серпня, а 1 грудня Що трапилося у серпні...
Часопис “Донеччина” від 9 листопада 2018 року № 13 (15993)
ЄРМАКОВУ Ларису можна сміливо називати літописцем Донбаського історико-літературного музею Василя Стуса, який створив у Горлівці Олег Федоров у 2002 році. В оргкомітеті цієї громадської організації Ла...
Проспекту Олекси Тихого-бути!
Товариство Олекси Тихого на День Незалежності за підтримки Донецької ОДА та низки громадських  організацій проводить традиційний щорічний велопробіг. Цього разу він присвячений створенню «ПРОСПЕКТУ ОЛ...
"Донеччина" від 10 червня 2016 року № 20 (15911)
Можна довго говорити про доцільність лідерства «донецьких» (наголошую – не будь-яких, а саме проукраїнських, перевірених справами) в нашому соціумі. Звичайно, критики цієї тези будуть говорити...
Мед, та ще й ...ополоником у селищі Дробишеве, що на Лиманщині,
Напередодні Медового Спасу у селищі Дробишеве, що на Лиманщині, за доброю традицією 13 серпня організували свято меду. Сюди привезли свою сонячну продукцію пасічники не тільки Лиманського району, але ...

The Author

Ігор ЗОЦ

Донеччина © 2016 Frontier Theme