ВАГА СЛОВА

 

Цей страшний, кривавий 2022- й рік, думаю, як війна не те що змінила – вона перевернула наше життя, в багатьох забрала, понівечила – пам’ятаємо, не простимо, поквитаємося. У країні, що захищається від лютого ворога, відбувається переоцінка усталених явищ, понять, подій, девальвує. Небагато речей не втратили в ціні. Серед них – слово рідне, мовлене, проспіване, друковане.

Від 24 лютого набули нового, особливого змісту Гімн України, давні повстанські пісні. «Ой у лузі червона калина…» звучить з кожної радіостанції, з рингтонів. Навіть з радіо «Шансон» патріотичний пісенний контент сприймається природньо. Чи варто було ото скільки зволікати і перешкоджати українізації нашого ефіру?

Між тим, як на мій погляд, інформаційна складова радіоефіру, зокрема і суспільного мовника дуже загальна – новини неоперативні і поверхові, небагато повідомлень з місць.

«Ми півроку провели в погребі в селі біля Великої Новосілки і єдиним джерелом інформації для нас було радіо. Всі вже повтікали, а ми все надіялись почути про перебіг подій на нашому напрямку і що нас чекає, а цього не було. Що обстрілюють ми і без радіо знали», – згадує моя колега Наталія, яка вже втратила житло в Донецьку в 2014, а тепер і хату в тому селі…

Єдиний телемарафон певним чином монополізував інформацію про війну, є включення з регіонів, є експерти. Але недаремно цей інформаційний симбіоз критикують за надмірну заангажованість обличчями влади. Народні депутати та експерти, які не в захваті від дій монобільшості щодо внутрішньої політики – до марафону не допущені, а цілих три телеканали «Прямий», 5-й та «Еспресо» відключені для масового перегляду. Чому влада так чинить із найбільш патріотичними медіа – незрозуміло. Нагадую, що до 24 лютого лише один «Прямий» щотижня транслював Хроніки неоголошеної війни 2014 – 2015рр., а гості цього телеканалу ледь не щодня говорили про неминучу ескалацію військової агресії РФ. Такі само попередження ми чули і з вуст закордонних експертів, дипломатів на «Еспресо», але влада ігнорувала всі застороги. Точно так влада не зважає тепер на вимоги громадськості повернути три телеканали до широкого глядача.

Водночас зазнав перетворень парламентський телеканал «Рада». Всупереч багатолітній традиції, телеканал Верховної Ради не транслює її засідань і не дає слова представникам усіх фракцій. Нагадаю, що за останні два роки припинилися і радіотрансляції засідань, де приймаються закони. Таке враження, що наш парламент тепер працює потайки від народу. Це обурливе порушення громадянських прав і свобод. Хіба за узурпацію влади в одних руках і диктатуру три роки тому голосував український народ?

Прикро, що влада багато своїх рішень просто не пояснює. Захотіли, порушили чи обійшли закон – зробили його під свій владний інтерес. Досі незрозуміло з якого дива створюють телеканал FREEДОМ, вливають у цю структуру значні кошти, а при цьому він віщає російською. Дивлюся сюжет із звільненого ЗСУ села на Донеччині і чую як місцевий житель – єдиний, хто залишився серед руїн, на запитання кореспондента російською відповідає гарною українською, а його перекладають російською – на кого це працює? На агресора – марна справа, а якщо на закордон, чи не для того, щоб підживлювати міф про «один народ» оскільки говорять по – російськи. Така редакційна політика де-факто державного мовника викликала питання ще торік. Запам’ятався сюжет з історії  ВУТ «Просвіта» з коментарем Павла Мовчана, якого титрували російською…

Хіба це не русифікація коштом платників податків? Певно багато людей воліли б почути пояснення від влади, чому такі речі відбувається в парламентсько – президентській республіці, але марно. А якщо влада цього не коментує – значить саме вона не допускає іншої точки зору.

Суспільство в стані глибокої гуманітарної кризи потребує не тільки звернень високопосадовців, а й слова підтримки від моральних авторитетів нації. Як давно у владному телеефірі зверталися до українців глава УГКЦ Святослав Шевчук, предстоятель ПЦУ Епіфаній, письменники Оксана Забужко і Юрій Щербак, релігієзнавець Ігор Козловський, акторка Ада Роговцева, правозахисники Йосип Зісельс і Мирослав Маринович, історик Володимир Сергійчук, мовознавець Павло Гриценко?.. Список можна продовжувати.

Війна показала, що є великий запит на друковане слово! Не зважаючи на значну кількість зруйнованих ворогом поліграфічних потужностей, знищених редакцій газет, подорожчання і дефіцит паперу – часописи виходять! Наприклад у Києві якщо не встиг придбати у день виходу «Слово Просвіти» – можна вже не шукати – розібрали. Кіосків стало менше, але вони є.

Як не подякувати журналістам місцевих видань, які зуміли зробити хоча б по одному випуску для жителів своїх звільнених міст – «Обрії Ізюмщини» на Харківщині, «Зоря» в Лимані.

Дуже шкода, що зараз друкована преса виходить переважно на волонтерських засадах, а влада, прикрившись законом про роздержавлення, навіть не обіцяє хоча б чимось допомогти. Водночас ухвалюється закон «Про медіа», що встановлює ряд обмежень для ЗМІ і всупереч європейській традиції посилює контроль за їх діяльністю. Верховна Рада надала Національній раді  з питань телебачення і радіомовлення не тільки особливі повноваження, а й підвищила зарплату голови до 241 тис грн на місяць, а членам цього органу – до 186 тис. плюс премії в обсязі 30 відсотків. Це ж коштом платників податків, не забуваймо! Чи треба нагадувати, що наразі сотні журналістів стали переселенцями, безхатьками, втратили роботу, але владі нецікаво на які кошти вони живуть, про них забули. Та й не тільки про них.

Важливу і своєчасну справу зробила НСПУ і її голова Михайло Сидоржевський, випустивши на волонтерських засадах одразу дві книжки – «Весна озброєна. Антологія воєнної лірики» і «Хроніки окупації та спротиву. Перші місяці війни». Віддамо належне видавництву «Ліра -К» і його директору Віталію Зарицькому за оперативність і поліграфічну якість. Особлива ж подяка авторам за контент!

У першій збірці вміщено вірші 142 поетів. Не беруся когось виділити і наведу думку В’ячеслава Гука, який на сайті «Української літературної газети» зокрема написав: «На сторінках книжки, серед сотень поетичних рядків, око раз у раз вихоплює слова, які запам’ятовуються назавше, бо їхня незглибима основа сягає джерел історії українського народу і його історичної пам’яті. Наприклад, поетка Наталя Дзюбенко-Мейс у своєму творі звертається до святої Марії: «Прости і проведи, свята Маріє,/ Крізь чорну ніч вселенської біди…». А ось яку воістину похмуру апокаліптичну картину знищеного російськими фашистами українського містечка малює поетка Інна Ковальчук: «…і поруділе пір’я голубів/ несеться вітром по уламках цегли…».

Так само на одному подиху читаєш другу книжку. «Це реальні історії людей, які пережили страхіття перших, найважчих місяців  війни і окупації… Розповіді про спротив загарбникам у перші місяці війни і перші перемоги над ворогом… Розповіді біди людської, розповіді болю, страждань, розповіді страхів, тривог і незламності людського духу», – написав у передмові Михайло Сидоржевський. А заголовки нарисів промовисті: «Війна: день перший» Петра Гайворонського, «Із тріщини серця» Лесі Степовички, «Буча: розстріляна весна» Сергія Куліди, «Сім днів широкої війни» Василя Чепурного…

Пощастило і мені долучитися до збірника нарисом про донбасівців, які воюють на Сході. Серед героїв оповіді колишній нардеп, наразі парамедик Єгор Фірсов, який каже, що спілкуватися українською – надважливо «Вона та річ, яка відрізняє своїх від чужих. Нашу мову – не підробити!»

Так, мова воює і перемагає, і тому всі зусилля з її популяризації у ці тяжкі дні треба тільки вітати. Тому подякуймо голові Одеської організації НСЖУ Юрію Работіну, який в місті, що постійно під вогнем ворога, провів онлайн традиційний конкурс «Українська мова – мова єднання». За його словами, творчі доробки надіслали майже стільки ж учасників, як і в попередні роки, а тема одна – захистити країну і наші цінності.

Не можу не згадати і появу літературно – мистецького альманаху «Сівач»,  фундатором якого став молодий талановитий поет і захисник України Станіслав Новицький. Приємно, що у виданні знайшлося місце творам для дітей, які надали Ігор Коваленко,  Лариса Ткач, Василь Шкіря. 

Минулий рік  забрав життя багатьох достойних людей, уклін їх пам’яті. Один із них – справжній вартовий українського слова Іван Михайлович Дзюба був похований 24 лютого і є певна справедливість у тому, що одна з вулиць Києва рішенням міської ради без зволікань дістала його ім’я в грудні 2022 року. Гадаю, доречно процитувати слова Івана Михайловича, які він написав колись на моє прохання, як побажання молодому поколінню: «Хай кожен іде своїм шляхом. Але бажано, щоб цей шлях вів до України, а не від неї!»

Отож, йдемо далі, словом і вчинками захищаючи Україну, до перемоги!


Ігор Зоц

Ще схожі публікації:

Справжня пані у погонах
Жінку, яка живе у сучасному світі, складно, напевне, назвати слабкою статтю. Жінки сьогодні працюють практично в усіх сферах, не є виключенням і правоохоронні органи, серце працівників яких — і прекра...
Кому на Донеччині жити добре -- патріотам чи сепаратистам?
Червень 2016, другий тиждень 1. «Міс-Слов'янськ» любить «русскій мір», але поїде в Європу.. 2. В інформполітиці на Донбасі - повна безвідповідальність. 3. Чиновники до масових протестів довел...
Святогірська міськрада: землі не вистачить на депутатів?
Проблема видачі землі бійцям АТО є однієї з наболілихна теренах України. Згідно з Законом "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" кожен учасник АТО має право на безкоштовну з...
Майже безмовна Донеччина
БЕЗМІР! На тимчасово окупованій території Донецької області українську мову активно витісняють із всіх сфер життя Попри агресивну проукраїнську політику замовників і виконавців самопроголошеної так...
Михайло ГРИНИШИН: «Розпалюємо вогник українства»
У Слов’янську прізвище підполковника Михайла Степановича Гринишина багатьом його жителям добре відоме. Михайлу Степановичу вдалося не лише позитивно налаштувати його мешканців щодо розквартированих ту...
Газета “Донеччина” від 29 січня 2016 р. № 3 (15894)
В останні дні навдивовижу теплої осені 2015-го виповнилося 45 років, як від рук КДБ загинула художниця Алла Горська, яку називали душею шістдесятництва. У свій час в «Донеччині» ми неодноразово писали...

The Author

Ігор ЗОЦ

Донеччина © 2016 Frontier Theme