This page is hosted for free by zzz.com.ua, if you are owner of this page, you can remove this message and gain access to many additional features by upgrading your hosting to PRO or VIP for just 32.50 UAH.
Do you want to support owner of this site? Click here and donate to his account some amount, he will be able to use it to pay for any of our services, including removing this ad.

Десятий редактор

Публікація 2011 року.


 

25714180Цього року Донецька обласна україномовна газета «Донеччина» відзначає своє 75-річчя. Починалася вона ще у далекому 1936-му виданням для села і селян «Колгоспник Донеччини», відразу ж після війни відродилася «Радянською Донеччиною» і от уже одинадцятий рік виходить під теперішньою назвою.
За цей час змінилося чимало поколінь її працівників, але нинішні газетярі з величезною повагою ставляться до своїх попередників. Ми пам’ятаємо імена практично всіх журналістів повоєнного часу, пишаємося, що зі стін редакції вийшли такі знакові письменники і публіцисти, як Іван Рябокляч, Грицько Бойко, Андрій Клоччя, Григорій Кривда, Петро Чебалін, Валентин Бєлоусов, Яків Грицай, що з нами свого часу співпрацювали Василь Стус, Віктор Соколов, Федір Моргун, а наш земляк – видатний публіцист, Герой України Іван Дзюба й дотепер не пориває зв’язків з редакцією.
. Окреме слово про наших редакторів. Їх за повоєнну історію було у нас не так і багато – усього десять. Але подивіться, які імена!
Володимир Якович Сіробаба став першим головою бюро Донецької обласної журналістської організації, редагував “Правду Украины” і “Радянську Україну”, 18 років стояв на чолі Спілки журналістів України. Андрій Тимофійович Зоненко теж очолював колективи провідних республіканських газет, Микола Гончаров – відомий письменник, багато років Донецьким відділенням ТАРС-РАТАУ керував Гнат Захарович Доманов, головою обласної журналістської організації був Анатолій Іванович Кравченко…
Десятим редактором нашої газети волею долі став Ігор Зоц.


 

Ігоря Зоца сміливо можна називати рекордсменом за таке тривале керівництво нашою газетою, а його ім’я, безсумнівно, гідне внесення якщо не в книгу рекордів Гіннесса, то в національну точно. Адже перед ним найдовше на цій посаді був тільки його попередник Петро Васильович Новиков – 13 років, інші ж – хто вісім, хто сім, а хто п’ять чи три, або й того менше років.
А редакторський стаж Ігоря Олексійовича Зоца вже наближається до двох десятиріч. Це, так би мовити, у чистому вигляді. А якщо зважити на те, в яких екстремальних умовах йому постійно доводиться працювати, то не зайве буде, мабуть, кожен рік його редакторства за два рахувати.
Колись мені теж випало редагувати великоформатну газету, яка виходила п’ять разів на тиждень щоденним накладом у 80 тисяч примірників. Отже, добре знаю “принади” редакторського хліба. Але ж тоді я ніколи не переймався думкою, де взяти гроші на черговий випуск газети чи, тим більше, на заробітну плату своїм колегам – співробітникам, я навіть не знав, та це мене й не цікавило, скільки потрібно паперу на один випуск чи, скажімо, на місяць, як, звідки і за якою ціною нам його доставляють. Практично без моєї участі розв’язувалися питання оплати поліграфічних послуг та доставки газети читачам. Не скажу, що мені було легко працювати, проблем, звичайно ж, і в ті часи вистачало. Та керівник газети принаймні був позбавлений головного болю за фінансові справи, йому не доводилося виступати у ролі постачальника.
У Зоца все сталося не так. Він прийняв газету аж в занадто непевний, неймовірно важкий і складний час. То було тоді, коли багатьом простим людям часто було не до чтива, бо їм і на хліб не завжди ставало, не те, що на м’ясо. То було тоді, коли в повсякденний ужиток входило раніше дике за своєю суттю слово – бартер, коли і заробітну плату видавали (якщо де видавали), і за послуги розплачувалися не грошима, а товаром. Не уникнули цієї пошесті й ми – у вигляді плати за рекламу в газеті нам приносили сірники, електролампочки, фарби, харчові добавки й ще бозна що. То було тоді, коли за будь-яку річ, яка ще вчора коштувала не більше десятки, сьогодні вимагали сотню чи й тисячу, а назавтра вона вже поціновувалася і в мільйон незрозуміло яких грошей. То було тоді, коли нам відключали електроенергію, а однойменне з нашою газетою видавництво час від часу призупиняло друк “Донеччини” за мізерні борги, зате ніколи не відмовляло московським газетам, хоча їхня заборгованість нерідко в десятки чи і в сотні разів перевищувала нашу. Бо за них, мабуть, було кому заступитися, за нас тоді – нікому. Новій владі тоді стало не до засобів масової інформації, а читацький ринок заполонив усілякий непотріб. Щоправда, іноді робилися спроби якось зарадити нашій біді. Ніколи не забуду той випадок, коли губернатор розпорядився знайти якусь дещицю нам для підтримки, а головний фінансист області після кількатижневих чергувань біля дверей його кабінету безапеляційно відмовив, показавши, хто в хаті хазяїн. Мовляв, головніший від усіх – начфу, тобто, начальник фінуправління, а той, хто вирішив підтримати газету, усього лише тимчасовий правитель. Так воно зрештою й сталося з тим керівником області. Але ж справа не в тому керівникові області і не в тому начфу, якому було й справді глибоко начхати і на наші проблеми зокрема, і на єдину в області україномовну газету узагалі.
Іншим разом, куратор преси з облдержадміністрації порадив редактору поїхати у Львів чи в Закарпаття, аби там повчитися, як слід підвищувати тираж україномовної газети. Дякувати богу, він теж недовго затримався у тому кріслі.
Марно було нам очікувати на перших порах хоча б якоїсь конкретної допомоги й від так званих демократів, які дорікали комуністичним минулим. Ще на зорі незалежності нашої держави один з тодішніх вождів, коли йому повідомили із залу, що от, мовляв, гине єдина обласна україномовна газета “Донеччина”, так і заявив привселюдно: “Яка “Донеччина”? Це та, що була “радянською”? Гине, то й хай гине, а ми створимо нові, по-справжньому народні, українські газети, які нестимуть людям національні ідеї”.
Спливло стільки літ, а де ж вони, ті нові україномовні газети? Щось їх не дуже видно. Вірніше, й зовсім не видно. Та й в районах і містах нашої області значно поменшало українського друкованого слова, хоча багато з місцевих видань зареєстровані як двомовні.
І лише одна “Донеччина”, як і раніше, тужиться зо всіх сил, намагається зберегти своє обличчя, завзято відстоює українську мову й культуру, наполегливо пропагує народні традиції, несе в маси оту національну ідею, за яку свого часу так дерли горла деякі.
І все це виключно завдяки титанічним зусиллям редактора, його енергії, його безмежному терпінню й витримці.
Хто ж він, Ігор Олексійович Зоц? Про нього зараз можна детально прочитати в кількох випусках довідника “Хто є хто в Україні”, “Мас-медіа України”, “Редактор-2000”, в історичному начерку про Красноармійський район, в багатьох інших виданнях.
Не буду переповідати всього, що про нього написано, зупинюся лише на основних віхах його життя.
Народився Ігор Олексійович у селі Ульянівка Красноармійського району на Донеччині, закінчив Новотроїцьку середню школу у тому ж районі. Його шлях у газетярство проліг через міськрайонну газету “Маяк”, яка свого часу й мені практично видала путівку у велику журналістику.
У “Радянську Донеччину” Ігор Зоц прийшов після закінчення Київського держуніверситету у 1985 році, тобто, усього за рік до мене. Я з задоволенням читав у газеті його статті, репортажі та нариси, а особисто ми з ним познайомилися на якійсь журналістській нараді. Пам’ятаю, як він, тоді ще зовсім молодий газетяр, підійшов до мене й зробив зауваження щодо невірного, на його погляд, висвітлення шахтарських проблем у надрукованій мною статті в “Радянці”. Почути критику на свою адресу, та ще й з вуст набагато молодшого колеги, звичайно ж, далеко не кожному приємно. Не скажу, що і я зрадів цьому. Але вже тоді відзначив для себе, що цей хлопець, незважаючи на молодість, вже встиг дізнатися про ці проблеми й, головне, не посоромився прямо у вічі сказати мені про мою похибку. За що я й проникнув повагою до нього.
Незабаром, з 1986 року, ми почали працювати разом, а після обрання Ігоря Олексійовича редактором “Радянської Донеччини” посаду свого заступника він довірив мені, яку я обіймав аж до остаточного виходу на пенсію перед новим, 2009 роком.
Тобто, його творче зростання та професійне становлення відбувалося практично на моїх очах. Ще з молоду він був завжди в пошуках цікавих тем, відрізнявся нестандартним підходом до їх висвітлення. До того ж показав себе ще й досить задерикуватим. З тих часів мені особисто запам’ятався цикл публікацій про транспортні проблеми – на автопасажирському, залізничному та повітряному транспорті. Причому, йому якось вдавалося побувати навіть там, куди без спеціального пропуску узагалі не можливо зайти. Наприклад, на злітну доріжку та в служби аеропорту. Уявляєте реакцію керівництва тих служб після публікації критичної статті в газеті про те, що будь-хто й будь-коли може без перешкод проникнути на об’єкти підвищеної секретності? Звичайно ж, надходили відповіді до редакції про те, що критика взята до уваги, що щось робиться для усунення відзначених у кореспонденції недоліків. Та, по всьому видно, не дуже ретельно вживалися тоді заходи безпеки, якщо через багато років по тому стало можливим убивство біля трапу літака відомого бізнесмена й народного депутата.
Вражала й винахідливість молодого журналіста щодо передачі оперативної інформації до редакції. Такий, наприклад, невеличкий штрих. Футбольні матчі тоді пізно закінчувалися, а нам дуже хотілося, аби наш читач, відкривши вранці газету, відразу ж дізнався про результати гри. Хто на футбол ходить? Зоц. От давай, друже, й думай. А він не думав, а діяв. Пізно увечері в секретаріаті редакції роздавався телефонний дзвінок, і Зоц бадьорим голосом повідомляв: “Шахтар” виграв, два – нуль, голи забили той і той на таких-то хвилинах, останній з пенальті. Як і звідки йому вдавалося телефонувати, я й досі не можу збагнути, адже тоді не те, що мобільних телефонів, а й стаціонарних не вистачало, а якщо де й стояв такий телефон, до нього ще треба було добитися.
Таким же активним і писучим він залишився й на новій посаді, хоча в безкінечних господарських клопотах не так легко знайти час для творчості. Але ж знаходить, подаючи колегам приклад журналістського пошуку, майстерності написання! Хто, скажіть, із сучасних газетярів наважився на інтерв’ю з екс-головою КДБ СРСР Володимиром Семичастним, колишнім першим секретарем обкому Компартії України Володимиром Дегтярьовим, або з предстоятелем Української Православної Церкви Київського Патріархату Митрополитом Філератом?! Зоц наважився, зустрівся зі своїми визначними земляками і цікаво написав про це.
Чесно кажучи, ми не раз із завмиранням серця очікували його повернення з Києва, боячись найгіршого для нас – його підвищення. А пропозиції ж були спокусливі і матеріально, і морально набагато вигідніші, ніж редагування “Донеччини”. І не дивно – писати вміє, мовою володіє досконало, має чималий досвід адміністративної роботи. Але жодного разу не зрадив Ігор Олексійович рідній газеті, не покинув її на півдорозі, не спокусився на спокійні й затишні кабінети в столиці.
Зараз, начебто, трохи легше стало дихати, принаймні з владними структурами знаходиться якесь порозуміння, хоча проблема безгрошів’я була, є і, мабуть, ще надовго залишиться. А безкінечна боротьба за виживання тільки загартувала характер Зоца. Чого тільки не доводилося придумувати за всі ці роки, аби газета і далі вчасно приходила до читача, аби вона не сконала передчасно, як їй дехто пророкував. Причому, не лише недруги, а й колишні друзі та соратники. Вистояв, витримав. В одній з телепередач, на яку серед інших редакторів запросили й Ігоря Олексійовича, він висловився так: можливо, то й добре, що на долю газети випали такі нелегкі випробування. Принаймні, вони примусили нас зовсім по-іншому подивитися на проблеми, навчили долати їх.
Не дарма, до одного з його днів народження газета надрукувала таке привітання: “Не по літах мудрого та без міри надійного керманича нашого човна на ймення “Донеччина” Ігоря Олексійовича Зоца з Днем народження! Нехай Вам і надалі вистачає хисту долати рифи та перепони на шляху єдиної обласної україномовної газети. Донеччани”.
До речі, це теж його ідея – вітати людей з особистими святами та визначними подіями. Кожен читач нашої газети має унікальну можливість привселюдно і безкоштовно привітати близьку людину, висловити їй найкращі побажання. Звичайно ж, такою можливістю повною мірою користуються й самі працівники редакції.
Це з його ініціативи та за його активної участі в газеті велися й ведуться постійні рубрики й тематичні сторінки “Плекаймо рідну мову!”, “Рідний край”, “Живі джерела”, “Стусове коло”, знайшли своє місце культурно-національні товариства поляків, білорусів, друкуються інші цікаві й повчальні матеріали. І будь-яка публікація в газеті цінна й потрібна, радо сприймається читачами. А їх, незважаючи на все, не меншає, варто було б познайомитися зі вдячними словами, які висловлюються на адресу редактора та всього творчого колективу редакції за мужність, за відданість своїй справі, за фахову звершеність, за те, що газета існує.
Сам Зоц якось висловився з цього приводу так: “Якщо через якийсь час почнуть розчищати бібліотеку ім. Крупської від непотрібної літератури, то всі оті рекламні видання, я певен, повикидають. А “Донеччину” залишать. Бо там є люди, є історія, є культура, є все, чим живе наш край, наша Україна”.
З ним якось трапився досить дивний випадок. Ішов з роботи додому, вже темніло. Біля сусіднього будинку раптом побачив, що хтось йому махає руками й показує кудись угору. І в цей час почув якесь шелестіння над головою. Ще не зрозумівши, в чому справа, інстинктивно зробив крок вперед. І тут його зверху сильно вдарило. Як потім виявилося, монтажники приладнували кондиціонер, і з висоти вниз полетів чималенький уламок цеглини. На щастя, він лише зачепив ззаду голову Ігоря Олексійовича, зчесавши шкіру на голові. Стоїть наш Зоц, весь заюшений кров’ю, й думає: “Ти диви, в одного нашого відомого політика якось вцілило куряче яйце, й він миттю впав. А мене вдарило цеглиною, і я стою. Значить, довго стоятиму”.57910136
Нинішній рік для Ігоря Олексійовича тричі ювілейний. Відзначає 75-річчя улюблена газета, якій він віддав половину свого життя, – 25 років, виповнюється 50 років йому самому. П’ятдесят – це полудень віку, це самий розпал творчої енергії, це час, коли попереду ще безліч творчих злетів і звершень. То ж стояти тобі довго і плідно, дорогий друже, засівати добірним зерном нелегку журналістську ниву, збирати щедрий ужинок добрих відгуків від вдячних цінителів твого таланту!


Валерій ШЕПТУХА.
Ветеран журналістської праці, член НСЖУ.


 

Донеччина © 2016 Frontier Theme