Ігор Зоц, редактор газети «Донеччина», є давнім і щирим другом «Кримської світлиці». Траплялося й таке, що відривав дещицю від своєї, далеко не зашкалюючої, редакторської зарплати і намагався фінансово допомогти нашій газеті. Пам’ятаємо і цінуємо… Здається, востаннє я бачився з паном Ігорем п’ять років тому, коли подорожував по Донбасу. Але тепер ситуація принципово інша. Він був вимушений виїхати до Києва, і минулі проблеми «Донеччини» здаються йому не такими вже й серйозними на тлі нинішніх випробувань. Спілкуємося в одній з кав’ярень столиці і, звісно ж, ніяк не можемо обійти донецької теми. Ділюся своїми враженнями від недавнього перебування на сході. Навіть на звільнених від сепаратистів територіях я бачив малу кількість людей на вулицях, зокрема, стало менше дітей та молоді. Чи можна говорити, що йде процес обезлюднення Донбасу та зменшення кількості проукраїнського населення?
– Якщо говоримо про сотні тисяч біженців з Донецької і Луганської областей, то зрозуміло, що в рідних домівках залишається значно менше людей, ніж було раніше, – з сумом каже журналіст. – І стосовно проукраїнських громадян, і стосовно кращих людей краю можна сказати одне й те ж саме: помітний їхній відтік із зони бойових дій. Адекватні люди з Донбасу, які відразу виїхали з окупованої території, тепер або займаються власним бізнесом у Києві та інших обласних центрах України, або воюють за Донбас на боці українських військ. Або ж намагаються якось позитивно впливати на ситуацію і роблять усе, що в їхніх силах. Мабуть, до останньої категорії можна віднести й мене. Бо що можуть робити журналісти в окупованому Донецьку, коли їхні офіси зруйновані? В редакції газети «Донеччина» бойовики тепер зробили свою базу… Ми залишили там багато цікавих книжок з автографами відомих людей, там весь архів «Радянської Донеччини» (від 1945 року і до наших днів) і ще багато надзвичайно цінних речей… І ви розумієте, що у мене не було особливого вибору – залишатися чи виїжджати.
– Я бачу, ви тримаєте в руках новенькі числа газети? Отже, якось знайшли спосіб видавати «Донеччину» в Києві?
– Починаючи з вересня, я видав три номери «Донеччини». Видав фактично за власний кошт, трішки допомогли спонсори… І коли ця газета знову вийшла у світ, то мене (про це повідомили друзі) в Донецьку десь із тиждень шукали озброєні бойовики. Я не думаю, що пошуки велися для того, щоб подякувати мені і підтримати фінансово. А ось співзасновники (тобто облдержадміністрація, яка останнім часом жодної участі у виданні газети не брала) сказали таке: це добре, що редакція «в екзилі» змогла випустити кілька номерів, добре, що частина тиражу пішла на звільнені території, але вони ж дали зрозуміти, що регулярне фінансування газети поки неможливе.
Звичайно, і наша «Донеччина», і ваша «Кримська світлиця» – це лише окремі випадки… Але ж тут вимальовується загальна картина: держава досі програє інформаційний сектор війни. Я не перебільшую впливу моєї газети та інших патріотичних газет. Але й прикро, коли абсолютно нехтується та обставина, що вони є. Треба ж, щоб вони стабільно фінансувалися й активно поширювалися! Адже коли йдеться про наші території, то навіть газети з невеликим накладом відіграють певну символічну роль. Добре, що на звільнених територіях є й газети влади. Але вони могли б значно активніше вести проукраїнську політику. Бо це не приватні видання, а державні!
– Про що вони, на вашу думку, могли б писати?
– Про викрадення людей, випадки бандитизму, крадіжок майна тощо. Все це відомі речі, але писати треба, бо конкретика необхідна.
– А як вирішується мовне питання на теренах самопроголошених «республік»?
– Вони саме пишуть свою «конституцію». Знаю, що в «ДНР» є колоритного вигляду дід; його високе чоло видає присутність розуму. Будучи якимось там віце-прем’єром, він працює над створенням «конституції». Дід цей обіцяє, що в «конституції» буде закріплена мовна рівність. Державною буде російська, але й українська матиме рівні права. Але ж це тільки на папері, бо, спілкуючись українською, громадянин так званої «ДНР» ризикує потрапити в категорію «бандерлогів» і «укропів». З усіма сумними наслідками, що звідси випливають.
– Напевно, можна потрапити в опалу, не тільки розмовляючи українською, але й читаючи українську книгу…
– Ну, українських книг у ДНР майже не залишилося, а над найбільшою бібліотекою імені Н. Крупської, яка знаходиться біля пам’ятника Шевченкові (там, до речі, був музей Шевченка і музей Василя Стуса), тепер майорить прапор «Русской православной армии». З книгами і газетами ситуація сумна… Ви ж, напевно, знаєте по Криму, що державний статус української зовсім не гарантує вільного використання української мови. «ДНР» і «ЛНР» важко назвати цивілізованими утвореннями. Скажімо, у Донецьку є кілька злочинних угруповань і вони не миряться між собою. Якщо одні сповідують російське православ’я, то інші – класичний бандитизм, а є ще козацькі, чеченські, осетинські угруповання… Останні разом з православними фанатиками і бандитами спільними зусиллями будують «русский мир».
– Отже, мобілізовано всі наявні людські ресурси Донбасу?
– Нормальні люди підсвідомо розуміють, що не варто співпрацювати з сепаратистами. Тому залучають усе, що вдається залучити. Один мій приятель, досвідчений педагог, який всю душу вкладав у виховання підростаючого покоління, розповів таке. Останнім часом він був директором школи-інтернату, де навчалися розумово відсталі діти. І коли почався новий навчальний рік, то за звичаєм на Перший дзвоник прийшли колишні випускники. Цього разу він побачив близько двадцяти осіб у формі з автоматами. Звичайно, директор занепокоївся, але коли підійшов ближче, то побачив, що це – його колишні випускники… На превеликий жаль, вони знайшли своє місце у збройних силах «ДНР». І ці люди реально стоять на блокпостах!
– Ще й, мабуть, стануть польовими командирами…
– Ні, ці хлопці лише виконують роль масовки. Можливо, частина з них уже загинула, бо вони ж не зовсім адекватні, недаремно ж навчалися в такому інтернаті. Але влада «ДНР» не гребує і таким контингентом.
– Що б ви, на прощання, побажали читачам «Кримської світлиці»?
– Я б побажав бути активнішими, і в цей непростий час робити те, що підказує серце. Головна газета українців Криму, яка пройшла через стільки важких випробувань, безумовно, повинна бути збережена! Якщо вона буде збережена шляхом переїзду на материк тих людей, які її роблять, то на це варто йти. Адже все тримається на особистостях. Один із творців цієї газети – Віктор Качула. І я не певен, що коли він відійде від неї, хтось його повноцінно замінить. Адже навіть у часи президентства Ющенка у газети були проблеми, які з величезними труднощами вирішувалися. І це при тому, що коли й була якась державна українська політика в Криму, то вона саме й полягала у виході «Кримської світлиці». А що вже говорити про наш час, коли в Україні війна? Звичайно, газета повинна гуртувати і тих людей, які виїхали на материк.
Сергій ЛАЩЕНКО
